А, знайшов таки… Текст, якому вже кілька років. “З неопублікованого”. Теж початок грудня і так сталося, що він знову актуальний. І погода, і дача… Додав пару абзаців, нагадалося. Одним словом, він перед вами. Чергову цікаву, цього разу трохи особисту історію, розповів краєзнавець Борис Юхно.
Ну ось і дочекалися… Очевидно, на плямистому килимі міста осінь із зимою ще боротимуться, а в лісі вже “біла казка”. Добре, що Черкаси мають Соснівку. Вже відчутно погризену “цивілізацією”, та все ж. З її сируватим запахом кори і хвої, із шумом десь під сірим небом, із залишками дерев’яних дач, із неторканим снігом…
Одну з дач ми з Інною любили найбільше. Вона була “наша”. Майже цілий зразок курортної архітектури початку минулого століття, яка наприкінці своєї громадської бутності стала дослідною станцією звіровиробництва. Власне навіть не так. Можете сміятися, але присягаюся: офіційно контора називалася “Черкаська дослідна станція звіровиробництва та мистецтвознавства”. Ільф з Петровим ридали б від умілєнія, а я просто очам не вірив.
Йдемо в лісову зиму – не натішимося. Щось геть не подніпровське. І дрівня на ганку як вершина колориту… Потім ще до дівчини “без весла” навідаємося – як вона там, у трусах і майці, – не змерзла?
І ось якось дзвонить мені Інна. “Все, нема більше дачі. Спалили. Піду, сфоткаю востаннє…” Коли ж то було? Років п’ять тому, чи й більше… Але то вже дачу домучували, бо спочатку палала вона пізньої осені 2009-го. Двоє бідак грілися там із середини та зовні, та позасинали, в опіковий доправили лише одного…
Цікава наша Соснівка. Дякувати Богу, вона все ще зберігає свій особливий неофіційний статус “дикого міста”. Дикого позитивно, по екологічному. Та значною мірою і в початковій чи “середній” забудові теж. Урбаністика десь дуже далеко, тролейбусом треба їхати. Садибки часів будівництва дамби, будиночки поміж соснами, над дахами яких все ще звивається димок. Ось тут… Дім далеченько, а димком заносить. Колись так пахло біля кожного казбетського двору, а як пообзиратися, то побачиш, що біля котрогось дядько у куфайці трусить попелом або й “шлаком” з печі. Від того доріжки ставали аж червонуватими. Але позаяк в пунктирі залишалися ковзанки, то й наші штани теж червоніли. А ми вже потім, коли мами допитувалися про тих свиней, які все болото знайдуть. Тю, а що його шукати? Ми ж малі, нам видніше.
Довго Соснівка, з якою десь в районі Пролетарської зливався мій Казбет, була при Черкасах поселенням – супутником. При, але на своїй орбіті. Ще 1955 року газета писала: “Для сполучення міста з Сосновкою тут з раннього ранку до пізньої ночі щодня курсує 12 обладнаних автобусів, є також кілька автобусів, що належать санаторіям”. Вхоплюєте? Соснівка як “автономія”.
А упродовж усього 1967-го тут активно втілювали рішення з облаштування району. Знаний усіма “п’ятачок” з місцевим магазинчиком, що тепер гастроном “Лісовий”, невеличким при ньому базаром та архаічною зупинкою “на Канів” тоді став майже класично-міським. Насамперед, на літо повністю переінакшили універмаг із не надто милозвучною назвою “Сосняк”. Відкрили його ще у квітні 1962-го, а торгували там мало не насипом найрізноманітнішим крамом: одягом, фото- і радіотоварами, галантереєю, канцтоварами. Тепер з’явилися самостійні відділи верхнього одягу, трикотажу, галантереї, парфумерії. І то таки “місто”, бо в селі – де парусинові “бруки”, там і “дікалон”, а неподалік ночви. Далі, 20 листопада, навпроти “порадував відвідувачів” новий гастроном “Ялинка”. А ще раніше, 8 жовтня, Соснівку з великим містом з’єднав новий міст через залізницю.
Типова для кінця 1960-х двоповерхівка за адресою Дахнівська, 23а, де на фасаді більше скла, аніж облицювальної плитки, пригадується з того приводу, що допоки та адреса була ХХІІ Партз’їзду, 23а, на першому поверсі будівлі фотографували на документи. Очевидно, що робили тут і художніші знимки, але я там “увічнився” на комсомольський квиток. Вийшов ще до мосту, бо хіба можна собі відмовити в задоволенні глянути з нього на дамбу? Вже трохи накрапало, але думаю – таке, не розкисну. А дорогою до фотоательє мене накрила злива. Там я прилизався як зумів, тому на фото більше схожий не на комсомольця, а на якогось купецького синка з пробором посеред голови. В принципі – модний тоді причесон був, отак на дві половини. Жуть.
Можливо, в цьому будинку знаходилася уся Служба побуту разом із Бюро послуг, точно не знаю. Але в Соснівці така була, то де, як не тут.
Вже зо півтора десятиліття на обох поверхах – Черкаський експертно-технічний центр: контора, яка сертифікує виробництва і видає дозволи на початок експлуатації приладів та агрегатів, або й усіх робіт в комплексі. Цілковито така собі комерційна структура, але під крилом “охорони праці”, тому за статусом “державне підприємство”. Колись, у кількох ЗМІ зразу, був причетним до висвітлення усього, пов’язаного із безпекою життєдіяльності на виробництві (ще років 5 – 7 тому тема охорони праці була актуальною), то вже наїздився.
Перед входом – символічний пам’ятник з різних причин загиблим на роботі. Звісно, на три чверті то були “організаційні” причини, пам’ятаю. Символічний, але надто вже нагадує справжній кладовищенський.
Трохи углиб лісу й ліворуч – колишня дача “Піонеръ”.
Самі бачите, десь тричі колишня. А в недалекому минулому тут торгували медтехнікою. Що було “посередині” – не знаю. Добільшовицькі листівки із зображенням чільної частини дачі мабуть бачили усі, але нагадаю. А вид зі східного боку, можливо, буде для вас “новим”.
Донедавна колишня дача залишалася єдиною, яка у віці 100+ зовні не надто змінилася. І ось нещодавно й сюди залетів червоний півень. Вже почали відновлювати. Хочеться вірити, що обійдуться без вагонки…
КОМЕНТАРІ