«Уявіть собі: вечір, початок ХХ століття, провінційне містечко Тальне. Тальнівчани, як тоді у нас казали, шпацірують у святкових костюмах і сукнях, ходу зустрічає гул дизель-машини, а з вікон долинають звуки фортепіано. Усі чекають на диво – сеанс в «Ілюзіоні». Цікаву історію яка підтверджена документами розповів Олег Шатайло, краєзнавець і член НСЖУ у соцмережі на сторінці Тальнівського палацово-паркового комплексу Шувалових.
Слово «кінотеатр» тоді ще не було звичним. Перші такі заклади називали «кінематографами», «сінематографами» або «ілюзіонами». Саме остання назва якнайкраще передавала магію оптичної ілюзії, коли на білому полотні раптом оживали фігури, рухалися люди, мчали потяги – і все це під живий акомпанемент тапера.
Найдивовижніше те, що будівля тальнівського «Ілюзіону» збереглася до наших днів. Там, де колись показували німе кіно, нині розташований Тальнівський музей історії. Це вдалося встановити завдяки віднайденому в архіві Анатолієм Ізотовим «Плану проектируемого к переустройству существующего каменного здания крытого железом под электро-театр „Илюзион“ и расположенья окружающих построек в м. Тальном, Киевской губернии Уманского уезда», а також зіставленню цього документа з іншими архівними кресленнями та фотоматеріалами того часу. Саме про розташований тут кінотеатр згадували у своїх спогадах письменник і перекладач Степан Ковганюк та Хава (Єва) Вайнштейн. Остання провела дитинство в Тальному й навіть нанесла будівлю на власний план містечка 1920-х років.
Ба більше, завдяки кресленням ми можемо зазирнути всередину кінотеатру початку століття. Виявляється, глядачі заходили з боку сучасної вулиці Захисників України. Одразу біля входу їх зустрічали каса та гардероб. Далі вони проходили до затишного фойє. Минаючи екран, люди потрапляли до глядацької зали, підлога якої мала нахил у бік екрана. Розсадка була такою: з одного боку проходу – 16 рядів по чотири крісла, з іншого – 12 рядів по чотири. Загалом – 112 місць! Позаду глядачів розташовувалася закрита кімната, де під стрекіт проектора працював кіномеханік.
Із півдня до кінотеатру примикала невелика кам’яна крамниця з виходом на сучасну Соборну вулицю. Із сходу, вздовж усього приміщення, тягнулася цегляна лавка з навісом, за якою відкривалася площа з магазинчиками, лавками, рундуками і базаром. Нині тут парк Шевченка.
А з іншого боку «Ілюзіону», у дворі за вузьким тротуаром, ховалося «серце» кінотеатру – будівля для дизель-машини та резервуара для нафти. Поруч – сарай. Напроти «Ілюзіону», по інший бік двору, там, де нині міська рада, стояв житловий будинок із приватними квартирами та прибудованою кухнею. Тут же знаходилася аптека.
З технічного погляду тальнівський «Ілюзіон» був справжнім дивом інженерії для провінції. Електрику для нього виробляла потужна динамо-машина на 11 000 ват. Вона стояла на міцному кам’яному фундаменті, а в рух її приводив нафтовий двигун знаменитої британської компанії Crossley Brothers – одного зі світових лідерів тогочасного машинобудування.
У кінотеатрі було три лінії електропроводки: дві живили 51 лампу розжарювання в приміщеннях, а третя, найпотужніша, подавала струм на дуговий прожектор кінопроектора. Дроти всередині будівлі прокладали відкритим способом – скручені шнури кріпили просто на білі порцелянові ролики-ізолятори, закріплені на стінах.
Першим, хто спробував започаткувати кінопокази в Тальному, був місцевий єврей-міщанин. Захопившись ідеєю створити власний кінематограф, він навіть підшукав приміщення – у будинку Лейби Сербіна. У травні 1911 року чоловік подав до будівельного відділення Київського губернського правління прохання про дозвіл на облаштування кінотеатру в містечку. Проте з цієї сміливої затії «кіна не вийшло».
Та задум створення кінематографа в Тальному не зник. Історія його появи була такою: наприкінці листопада 1912 року до Києва звернувся представник Товариства «Торговий дім Н. В. Петров і Ко», особистий почесний громадянин Микола Юлійович Мертенс. Він клопотав про облаштування життєво необхідного сучасного електричного освітлення в «Ілюзіоні», який належав торговому дому в Тальному.
Варто зауважити, що Микола Мертенс був людиною діловою. Через кілька років, у 1916-му, він уже працював помічником управляючого Тальнівським маєтком княгині Ольги Петрівни Долгорукої. Цікавим є й те, що Мертенс довгий час залишався неодруженим і створив сім’ю лише у 1919 році в Умані, коли йому було п’ятдесят років.
Але це сталося пізніше, а тоді, наприкінці 1912 року, Мертенс додав до заяви детальні креслення та пояснювальну записку. І тут почався справжній технічний аудит: начальник Київського поштово-телеграфного округу перевірив схеми й у висновку залишив зауваження: «Чому вимикачі однополюсні замість двополюсних? Де поручні біля рухомих частин машин у машинному відділенні?»
Наближалися різдвяно-новорічні свята. Коли ж, як не тепер, відкривати «Ілюзіон», тим паче що все було готове? Тому Мертенс надсилає телеграму з проханням надати тимчасовий дозвіл на запуск двигуна, поки він виправляє документи.
20 грудня 1912 року, за лічені дні до свят, будівельне відділення Київського губернського правління дало «зелене світло». Водночас у протоколі засідання висунули суворі вимоги:
• пильнувати, щоб нафтовий двигун не забруднював повітря кіптявою й запахом та не турбував сусідів шумом;
• зберігати не більше 15 пудів нафти (близько 245 кг);
• труба двигуна обов’язково мала бути вищою за гребені сусідніх дахів.
Документ скріпили підписами виконувача обов’язків губернатора та віцегубернатора, а за виконанням умов наказали суворо стежити уманському справнику.
Необхідні папери Мертенс довіз уже після свят. Остаточні дозволи було отримано наприкінці лютого 1913 року.
КОМЕНТАРІ