У квітні в світі відзначається Міжнародний день пам’яток та історичних місць. На Черкащині лише офіційний лік таким йде на тисячі, а що вже казати про історичні загадки і цілі ребуси, розв’язання яких без оче.видного успіху триває цілими десятиліттями… Розповів найлегендарніші історії Борис Юхно для “Нової Доби“.

blank

Трипілля: загадка спалених городищ

Упродовж 1500 років (!), з початку ІV до середини ІІІ тисячоліття до н.е., увесь правобережний український лісостеп заселяли племена так званої трипільської культури. За рівнем своєї соціально-економічної організації трипільці підійшли до рубежу цивілізації, подібної до єгипетської. І найповніше їхня культура представлена на території теперішньої Черкаської області, де від кінця ХІХ століття і до наших днів виявлено кількадесят трипільських поселень, а серед них й міст-гігантів площею до 400 гектарів. Наприклад, на околиці теперішнього Майданецького на Тальнівщині прадавній «мегаполіс» досягав 300 гектарів, там знаходилося понад 1600 будівель, у яких мешкало близько 8,5 тисяч люду. Навіть тепер в області є райцентри з меншою кількістю населення.

Зниклі цивілізації ніколи не розкриють своїх таємниць цілковито. Відповіді породжують нові запитання, і здається, інтрига не зникне до скону віків. Трипільці залишили їх безліч.

Найперша ― навіщо вони спалювали свої міста? У період розквіту культури наших попередників на цій землі налічувалося кількасот тисяч, можливо близько мільйона. Кількість їхніх жител вимірювалася десятками тисяч. Однак, неспаленим не залишилося жодного, що видно при розкопках. Учені пояснюють такі дії древніх міграцією. Мовляв, кожні років 50-60 мешканці поселення переходили на нове місце, адже життєдіяльність двох поколінь землеробів виснажувала землю і довкілля. Але таке тлумачення не дає відповіді на запитання: навіщо? Можливо, це ритуал? Тоді кому або чому поклонялися трипільці? Як відомо, у спалених житлах вони залишали посуд, знаряддя праці та навіть дитячі іграшки з глини.

Зрештою, яку інформацію закодували тамтешні гончарі, розмальовуючи свою кераміку дощами і ріллею, спіралями й рослинами, сонцями й зміями? І як, власне, народжувалися ці глиняні шедеври, якщо іхні творці не знали ні гончарного круга, ні колеса (кола як фігури) взагалі?

У середині ІІІ тисячоліття до н.е. на територію, населену трипільцями, посунули племена «ямної» культури, і за кілька століть перші зникли з історичної сцени остаточно, залишивши по собі безліч загадок.

Артанія: острів достатку

Арабські географи ІХ-Х століть писали про «три царства Русі»: Куявію, Славію та Артанію. Думки дослідників сходяться стосовно Куявії: з нею асоціюється Київська земля. Зі Славією пов’язують слов’ян, що жили на північному заході. А ось територію Артанії, «острова русів довжиною три дні шляху», ніяк не вдавалося вирахувати бодай теоретично. З огляду на теперішню фізичну карту України складно навіть виявити місцевість, де б міг знаходитися такий великий острів, а тисяча років для геологічних процесів ― це менше, аніж секунда у житті людини. То де ж він знаходився і куди подівся?

Ключову гіпотезу стосовно острівного минулого частини теперішньої Черкащини у другій половині 1950-х років висунув дослідник Олександр Знойко. На його думку, легендарний острів русів, де, за твердженням арабів, держава східних слов’ян була найрозвиненішою, був суходолом, обмеженим ріками Дніпро, Ірдинь та Тясмин. У одній зі своїх праць він пише: «Дніпро нижче Канева мав два розгалудження, одне з яких збігається з теперішнім руслом ріки, а друге, шириною від одного до трьох кілометрів, було основним і судноплавним». Воно проходило долинами сучасних річок Ірдинь і Тясмин. Між цими розгалудженнями й знаходився острів, заболочений і покритий лісами, що мав у довжину приблизно 130 кілометрів. Одним з підтверджень цієї теорії є те, що в ірдинських болотах, озерах та Тясмині знаходили уламки суден, якорі, корабельний інструмент. На думку Олександра Знойка, це русло не було таким стрімким, як ліве відгалудження, що дало початок Кременчуцькому водосховищу. Однак, для невеличких суден часів Київської Русі саме зникла ріка мала чималі транспортні переваги.

До речі, після утворення Черкаської області «повелителі природи» всерйоз розмірковували над перспективою штучного відродження острова. Аж настільки, що викладення ідеї потрапило на сторінки першого краєзнавчого довідника про наш край «нових часів», який так і називався: «Черкаська область» (Київ, «Радянська школа», 1959 рік). Ось як про це написали:

«На основі створення Кременчуцького моря можна буде розчистити русло Ірдиню і Тясмину та спрямувати частину вод Дніпра його старим руслом і перетворити Черкаський і Чигиринський райони на великий острів…»

Тож чимала територія теперішнього Черкаського району разом із «прамістом» колись розташовувалися на великому острові. Та чи був він Артанією? Якщо історики правильно зрозуміли арабів-мандрівників, які писали про те царство як найбагатше, залишається лише чекати сенсаційних археологічних знахідок, датованих VІІ-ІХ століттями, буквально під самими Черкасами.

Гелон: Черкаси… часів Геродота

У першій половині 1970-х років у Черкасах та на околицях міста проводилися масштабні археологічні дослідження. У вчених-істориків на основі попередніх теоретичних викладок небезпідставно окреслилося припущення виникнення прадавніх Черкас як міста, описаного ще Геродотом. Про це навіть йшлося у надпопулярному тоді журналі «Вокруг света».

Називалося місто Гелон і було воно, фактично, північним форпостом Великої Скіфії. «Батько історії» описує його як велетенське поселення, обнесене високим густоколом, кожна стіна-сторона якого дорівнювала 30 стадіям (приблизно 5,7 км). Проіснувавши кілька століть, Гелон був спалений Дарієм І у 521 році до н.е.

Аерозйомка та топографічний аналіз упритул наблизили вчених до розгадки таємниці місцезнаходження Гелона. Було з’ясовано, що великі рукотворні вали і природні складки рельєфу утворюють фігуру, близьку до квадрата, кути якого знаходяться в районах Геронимівки, Дахнівки (урочище Гале), на мисі тераси навпроти Казбету і в районі колишнього «Зеленгоспу»: два останніх у Черкасах. Головною частиною міста-фортеці була ділянка між північною околицею Дахнівки, де колись був піщаний кар’єр, і північною околицею Черкас. Рельєф тут зазнав значного впливу вітрової ерозії, проте ланцюги валоподібних підвищень простежуються досить виразно трьома широкими поясами, що йдуть концентричними дугами, переходячи у заплавну терасу. Довжина найбільшого зовнішнього пояса укріплень, що проходить від Казбету до південної околиці Соснівки, будинку відпочинку «Україна» й урочища Гале, становить близько 30 стадій, вказаних Геродотом. Все зійшлося! Й не лише в теорії. Під час розкопок на деяких валах городища було виявлено культурні шари того періоду із залишками споруд й уламками кераміки. Нажаль, констатація цього факту не спричинила тут подальших досліджень «в напрямку Гелона», а в науці перемогла інша теорія.

Порожня могила і «скарб скарбів»

Дві великі таємниці залишив по собі і славний гетьман Хмельницький. Вранці 6 серпня 1657 року церковні дзвони та гарматні залпи з Чигиринської фортеці сповістили про смерть батька-Хмеля. День похорону генеральна старшина призначила аж через чотири тижні: щоб якомога більше людей могли прибути до козацької столиці, аби попрощатися з гетьманом. Такою є офіційна версія аж занадто тривалого непоховання небіжчика, яка суперечить усім християнським канонам. Для набожного козацтва то немислиме свавілля.

Насправді ані архієпископ Лазар Баранович, який виконував останню волю померлого, ані генеральний писар Війська Запорізького і новообраний гетьман Іван Виговський, ані особистий секретар родини Хмельницьких Зорка, ані будь-хто інший, не залишили жодного документа або бодай опису, пов’язаного із ритуалом погребіння! Упродовж віків не виявлено жодного паперу, в якому би йшлося безпосередньо про похорон, а прощалися ж-бо з Богданом не одна тисяча людей.

Усе це нагадує сюжет містично-детективного роману, першій частині жанру якого окремі історики знаходять наступне пояснення. Насправді в Іллінській церкві чи неподалік неї на очах громади з почестями поховали «підставного» небіжчика. Можливо, труна взагалі була порожньою, адже її закрили задовго до похорону. А поки Україна тужила, почт Хмельницького знайшов гетьманові певніше місце вічного спочинку, часу на те наближені мали достатньо. Можливо ― у підземеллях Чигиринської фортеці або підземних печерах десь неподалік. Але однозначно на «території, підконтрольній церкві»: поховати богдана в лісі чи полі за християнськими канонами просто не могли. Група істориків сходяться на тому, що тіло ватажка викрав і власноруч упокоїв начальник козацької розвідки Лаврін Капуста. Він, як годиться справжньому професіоналу, взагалі нікому не довіряв: ні простим козакам, ні тим більш ― старшині.

Дехто з дослідників вважає, що саркофаг з тілом Богдана можна шукати всюди, де бували козаки аж до зруйнування Січі Катериною ІІ 1775 року. Більш як за століття по смерті Хмельницького він міг опинитися у Туреччині, Румунії, Франції, Швеції…

Цікава, а більше навіть ― повчальна історія як не вірити всьому, що пишуть навіть на надгробках. У 1960-х роках місцевий голова колгоспу встановив «на могилі» кам’яну плиту із текстом: «Тут похований у 1657 році великий син українського народу, видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький». Чи й справді у те вірив, невідомо.

Далі ― наступна інтрига. Ще 1652 року у Чигирині Хмельницький продемонстрував чужинецьким послам зразки майбутньої української монети. Це викликало неабияке пожвавлення у польському та російському дворах: Україна декларувала ще один атрибут державності, а така її перспектива не входила в плани ні західних сусідів, ні східних. Російський посол Кунаков передає дипломатичною поштою: «В Чигирине учинил Хмельницкий деньги делать, а на них с одной стороны меч, а с другой его, Богданово, имя»

Отже, кілька незалежних джерел повідомляють про факт існування «козацьких грошей». Сумнівно, аби вони були введені в обіг, інакше монети Хмельницького вигулькнули б у колекціях vір-нумізматів. Але ж нічого. Жодної. Тож цілком ймовірно, що найбільший скарб в історії України все ще покоїться десь у Чигирині чи на його околицях. До речі, на запровадження власних грошей потрібен неабиякий запас дорогоцінного металу. З огляду на це стає зрозумілим, чому Богдан вкрай рідко захоплював міста, а натомість брав викуп. Зважаючи на час, проведений у переможних військових акціях, можна припустити, що йдеться про сотні пудів коштовностей.