У 1977 році наш Черкаський театр досяг віку зрілої молодості, йому виповнилося 45. І хоча ще за десять років до його створення пролетарський вождь безапеляційно стверджував, що для радянських людей найважливішим з мистецтв є кіно, з огляду на кількість публікацій в місцевих газетах, присвячених нашому театру, видавалося, що в Черкасах те вчення пропустили поза вухами, ділиться черговими краєзнавчими розвідками Борис Юхно.

Щотижня, а то й двічі упродовж нього, на останній шпальті обласної “правди” публікувалися великі матеріали про репертуар, гастролі, прем’єри, акторів та загалом усе те, що створює театральну ауру міста. У них театрознавці й критики буквально по епізодах розбирали конкретні роботи шевченківців, а глядачі в дописах щедро ділилися своїми враженнями від побаченого на сцені.

blank

Надія Попова у виставі “Наймичка”

Звісно, в газетному викладі такі диспути ретельно цензурувалися. Та можна не сумніватися, що театральні сквер, фойе і навіть буфетна були свідками й інших: емоційних, сміливих, та що називається – “не для преси”. Місто й справді жило театральним мистецтвом як найважливішою складовою культурного. Черкаська інтелігенція 1970-х не була отим однорідним сумнозвісним “прошарком” з огляду хоча б на те, що формувалася з усіх без винятку верств населення, тож робітники ходили на вистави так само часто, як бібліотекарі чи педагоги.

Якось в редакційній макулатурі давно вже зниклого видання натрапив на театральний буклет тієї пори. У передмові до нього директор “вогнища культури” Сергій Шевченко коротко переповів історію театру та з неабиякою гордістю констатував, що “основу його творчої діяльності завжди становила радянська драматургія”. Що вдієш, мусив таке написати. Власне та “радянська драматургія” почала надокучати глядачеві десь аж при початку 1960-х. Можу робити такий висновок, переглянувщи увесь повоєнний репертуар аж до 1976-го, тобто року видання буклету.

blank

Перший народний артист нашого театру Володимир Ігнатенко в ролі Котовського

Ось приміром… 1 червня 1944 року виставою “Безталанна” – дослівно “театр відновив роботу”. Тепер нам відомо, що за великим рахунком він її й не припиняв і в роки окупації, але наразі те поза темою. Так ось, 1944 року в репертуар складали “Безталанна”, “Мартин Боруля”, “Шельменко-денщик”, “Глитай, або ж Павук” та один-єдиний “Платон Кречет” (пригадується, ним у школі нас задовбували й значно пізніше). 1945-й – то “Підступність і кохання” Шіллера, “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка-Полтавка”, 1946-й – “Ой, не ходи, Грицю…”, “Майська ніч”…

З радянської класики історія зберегла для нас хіба що ім’я земляка Олександра Корнійчука з безсмертними Саливоном Гапоновичем і Кіндратом Корнійовичем, які навіки оселилися “В степах України”. Зізнаюся, я б і сьогодні із задоволенням переглянув цей шедевр, сприймаючи його вже, само собою, через призму часу. Бо там, як не крути, не примітивна пропаганда, а живе слово та майстерно, зі знанням справи, виписаний національний колорит.

blank

Головний художник Данило Нарбут із помічником готують декорації до нової вистави; зала театру у 1960-х

Далі на кількох сторінках – 60 фотографій митців, які формували творчий склад театру. Аліма Ситника і Валентина Талаха упізнав би й без підпису, а ось Данила Нарбута – навряд. Більшості ж взагалі не знав, та й не міг знати, адже в ті роки міг підіймати свій культурний рівень хіба що “Казкою про чотирьох сміливців” або ж “Пригодами в країні Мульті-Пульті”. Тож для мене, приміром, знайомий через кілька десятиліть сивий вусань з густим голосом Іван Клименко, був би тоді, відповідно, Скоморохом або Котом і міг сприйматися лише в образі.

Надія Попова, Валентина Болейко, Марія Супрунова, Микола Попов, Валерій Світюк, В’ячеслав Супрунов… Ці імена назавжди залишаться в пам’яті черкаських театралів старшого покоління. А театру, між тим, за рік вже 90…