“Тримали в тому ж корпусі в’язниці, що й Чорновола”, – черкащанин про російський полон

Захисник Маріуполя Олександр Бондаренко повернувся додому після двох з половиною років російського полону. З ним зустрівся журналіст Юрій Стригун, пише “Лівий берег“.

– Російське суспільство майже поголовно хворе садизмом, ненавистю й жорстокістю. Всі, з ким мені доводилося стикатися, отримують задоволення від катувань, які вони нам влаштовували, – розповідає 23-річний Олександр Бондаренко із села Кобринова Гребля Тальнівської громади. Десяту частину свого життя хлопець провів у російських тюрмах. Весь час росіяни його нещадно били. Мучили лише за те, що, як і батько, Олександр Бондаренко-старший, захищав Маріуполь у складі елітної 36 бригади морської піхоти. Обом довелося пройти через тортури російського полону.

Зустрічаємося у кав’ярні в Тальному. Саша – короткострижений брюнет в чорному худі й сірих спортивних штанях.

– 14 вересня, коли мене звільнили з полону, я важив 60 кілограмів. 30 жовтня повернувся до бойової ваги – 77 кілограмів. Виходить, що 17 кілограмів набрав за півтора місяці, – посміхається. – Поки був у полоні найбільше скучив за борщем та оселедцем. Ну, і за солодощами.

Поки чекаємо на каву, Олександр розповідає свою коротку біографію.

– Народився в Кобриновій Греблі, у селі закінчив 9 класів. У родині був найменшим, бо маю ще старшого на 5 років брата.  Після школи навчався в Черкасах в автодорожньому ліцеї з 2016 по 2019 роки. Отримав посвідчення водія й працював у кількох фірмах, де розвозив продукти. В листопаді 2019 року сказав, що хочу йти служити до армії. Рішення ухвалив безвідносно до прикладу тата, який тоді воював в елітній 36 бригаді морської піхоти під Маріуполем. Батьки, а особливо мама, сприйняли моє рішення без особливого ентузіазму. Однак я переговорив з татом і він, коли побачив мою наполегливість, сказав, що знайде мені місце водія в 36-ій бригаді. У січні 2020 я вже підписав контракт, за місяць пройшов у Миколаєві курс морського піхотинця  й був призначений у бригаду на посаду водія-санітара. У бригаді мені все подобалося – і навчання, і тактична медицина, й автомобіль, який мені надали – американський військовий «хаммер». У червні виїхали на полігон в Олешки, де пройшли бойове злагодження. У липні ми прибули на ротацію в село Водяне біля Маріуполя. Моїм завданням була евакуація поранених та тіл убитих. 27 липня я вже евакуював важкопораненого –  йому відірвало ногу. Слава Богу, не розгубився і все зробив як слід. Після 11 місяців в зоні бойових дій, весною 2021 року повернулися до Миколаєва. З батьком були в різних місцях – він був водієм мінометного взводу, а я – санітарного.

Тоді ж Олександр отримав місячну відпустку, під час якої познайомився в Тальному зі своєю нареченою. А вже в грудні 2021 року після чергової серії навчань і тренувань 36-а бригада повернулася у Водяне.

– Під час повторного заїзду в зону бойових дій вже не мав ніякого хвилювання. Знав що робити. Тільки важко було переносити розлуку зі своєю дівчиною. Про велику війну, яка насувалася, я старався не думати – просто робив свою роботу. Та й до неї нас не готували. За 4 дні до початку війни орки почали несамовиті обстріли, в тому числі із забороненої 152-міліметрової артилерії. Розвідники нам повідомляли про накопичення техніки на тому боці,  але наказували продовжувати спостереження. О четвертій ранку 24 лютого почався сильний обстріл командно-спостережного пункту й усіх позицій хлопців на передовій. У нас пропав зв’язок, а орки посунули на село Талаківку, намагаючись там прорватися. Пішли перші поранені мирні жителі з цього села. Проти нас задіяли авіацію – гелікоптери й літаки. Прилетіла  перша бомба й просто знищила позицію. Ми мали двох загиблих. Тіло одного знайшли, а іншого – ні. Однак прорватися росіяни не зуміли – ми міцно тримали позиції аж до 28 лютого. І лише, коли ворог прорвався із Криму й виникла загроза оточення, 1 березня наш батальйон відійшов у Маріуполь до металургійного заводу Ілліча. Медичний взвод базувався в одному з пологових будинків. Росіяни підключили флот і стали зносити з корабельної артилерії поверх за поверхом цього будинку. Поранених до кінця березня ще евакуювали гелікоптерами в Дніпро. З 1 по 20 ми обороняли район «Волонтерівка». До нас постійно приходили цивільні – просили медичної допомоги та їжі й води, бо не мали нічого. І це під безперервними авіанальотами ворога. Ми ж не могли нічого вдіяти, бо не мали жодної одиниці ППО.

Після 20 березня медичний взвод теж перебазувався на завод Ілліча.

– Попри розповсюджену думку, що на металургійних комбінатах були бункери, де ми ховалися, насправді був лише один бункер, який став братською могилою для багатьох хлопців, в тому числі й моїх друзів, коли туди прилетіла 3-тонна авіабомба, каже Олександр. –  Незважаючи на постійні авіанальоти, ми тримали завод до 11 квітня. Згодом командування повідомило, що прориватимемося колоною в Україну – попереду танки, далі решта. Однак усю колону просто розстріляли. Після цієї спроби було ухвалено рішення, що кожен вириватиметься самотужки. Одні вирішили перевдягтися в цивільний одяг, інші – здатися в полон. Ми з батьком та ще багатьма проривалися на «Азовсталь», де був полк «Азов». Нанесли на техніку російські упізнавальні знаки й в складі 120 одиниць, обдуривши росіян, зайшли на «Азовсталь». Там бракувало їжі й боєприпасів. Мусили їсти навіть собачий корм. На початку травня я остаточно зневірився, що виберуся звідти живим. Вийти на вулицю по воду означало відразу померти. Пробивали технічні труби й чекали поки накапає чайник. Потім кип’ятили на вогні. Госпіталь був на позиції «Залізяка». Туди навіть заходити страшно було: хлопці лежали один на одному – ампутанти, важкопоранені. Спроби прорватися гелікоптерами й евакуювати поранених закінчилися трагічно – дві машини із 300-ими було збито.  15 травня нас вишикували й повідомили, що єдиний вихід – полон. Запевнили, що там ми пробудемо максимум 3 місяці, нас ніхто не битиме.  20 травня при здачі в полон були присутні представники Червоного Хреста, що лише підсилювало впевненість, що все буде добре.

У тюрмі спускали собак і били током

Полонених захисників Маріуполя повезли в сумнозвісну Оленівку на Донеччині. Там в Олександра вилучили всі документи, сфотографували, представники ФСБ провели на перший допит. 25 травня трьома КАМазами відвезли до тюрми російського Таганрогу.

– Я їхав у третьому автомобілі й почув, як по прибуттю лупцюють хлопців із перших двох. Ми вистрибували із зав’язаними очима й нічого не бачили, а нас нещадно били. Я був ошелешений, просто не міг повірити, що таке можливо.  Ми каталися по землі, а нас били й били. Вже в СІЗО до мене вперше застосували електрошокер – страшна річ. У камері обробляли ідеологічно – змушували вчити російські пісні й вірші. На першому допиті розповів правду – що я був водієм евакуаційного автомобіля й вивозив поранених. Не повірили – підключили до шиї електропроводи й вдарили током. Я відразу знепритомнів. На подальших допитах розказував, що серед полонених є маса свідків, які бачили, де я був і що робив. Однак вони хотіли, щоби я обмовив себе – зізнався, що розстрілював цивільних, руйнував Маріуполь та мародерив. Фактично, свою провину хотіли перекласти на нас. 7 червня нас перевели до Воронежа – там стало ще гірше. Побили ще сильніше. Били просто тому, що мали можливість. Застосовували палиці, шокери. Сеанс побиття влаштовували щонайменше раз на тиждень. Питають: «Ти убивав цивільних?» Чують відповідь і б’ють. Через тиждень ситуація повторюється:

– Згадав?

– Ні.

І знову звіряче побиття. Потім міняються слідчі і все починається знову.

1 жовтня 2022 року Олександра доправили в Володимирську область, село Пакіно. Там, бажаючи принизити, увімкнули українську музику. На допитах клали обличчям у підлогу й лупили палицями по п’ятах.  Годували дуже погано – супом, де плавала одна цибулина та двома ложками каші. Усі без винятку росіяни з цивільними включно ставилися до полонених українців із величезною зневагою – називали вбивцями й фашистами. Зеки-кухарі могли замість  баланди вдарити черпаком у голову.

У Пакіно тальнівець пробув із жовтня 2022 року по червень 2023-ого. У червні 2023 року Бондаренка перевели в селище Ударноє в Мордовії. Там росіяни колись карали відомого дисидента В’ячеслава Чорновола.

– Він перебував, там де і я – у величезній на чотири корпуси колонії № 10. У кожному корпусі – понад 300 осіб. Загалом – півтори тисячі. У Мордовії під час прийомки дуже сильно побили. На кожному допиті – катування. Били гумовими палицями по сідницях аж поки не репне шкіра. Потім поливають спиртом і далі б’ють. Підключали електрику до статевих органів. Особливе задоволення було бити гумовими палицями по голові. Це все супроводжувалося гомеричним сміхом. Допити були щотижня. Питали одне й те саме: що я знаю про вбивство цивільних у Маріуполі? Знову вимагали взяти на себе. Якщо не погоджувався, клали на живіт, обмотували голову тканиною, руки заковували за спиною в наручники й лили воду на голову. У людини виникають відчуття ніби вона задихається й тоне.  В туалет із камери виводили по команді. На 8 в’язнів давали дві хвилини, щоби всі впоралися. Найбільший страх був, що повернуся додому інвалідом. Зі мною в камері було 4 контрактників, двоє мобілізованих і ще двоє цивільних, яких ухопили просто на вулиці Ірпеня за те, що їхні документи не сподобалися російському патрулю. І все, людина зникала. Якщо військові ще мають шанс бути обміняними, то цивільні, мабуть, чекатимуть до кінця  війни.

Перед приїздом уповноваженої з прав людини тиждень нікого не били

Якогось разу до нас із перевіркою приїхала уповноважена з прав людини в Росії Тетяна Москалькова. Напередодні нас тиждень не били, перестали спускати собак, що було одним із улюблених їхніх занять. Проінструктували, що казати, як відповідати. Однак один із хлопців із сусідньої камери поскаржився, що не має можливості зв’язатися із рідними.  Наступного дня його побили із особливою жорстокістю.  Могли не водити до лазні або позбавляти прогулянок. За місяць до обміну я взагалі не був на жодній прогулянці. Ми не мали жодної інформації – вони казали, що України вже немає.  Показували нам пропагандистські сюжети, де ведучі стверджували, що Маріуполь розбомбив полк «Азов» разом із 36 бригадою.

13 вересня була п’ятниця. Олександр прокинувся з думками, якби уникнути чергового допиту й побиття. Коли раптом із перших трьох камер почали викликати контрактників на коридор із речами. Потім минули Сашкову камеру №4 і почали викликати із інших. Коли поверталися, зупинилися.

– Надо открыть четвертую. Бондаренко, с вещами на выход!

– Був страх, що кинуть у іншу камеру, – згадує тальнівець. – Однак нас вишикували й віддали речі. – З’явилися думки про новий етап. Проте цього разу не били взагалі. Завантажили в літак, і це була моя перша в житті подорож літаком.  Летіли всю ніч, аж поки нас прийняли військові. Тут уперше за час полону я почув жіночий голос, коли нас переписувала якась дівчина. Замість автозаку завели в автобус.

Хтось із конвою проговорився:

– Їдете на обмін!

Майже відразу пролунала репліка позаду:

– Я вже увосьме їду на обмін!

Однак погодували російськими сухпайками і це було вперше. З’явилася надія. Дали по цигарці й повезли в Чернігівську область. Дівчина, яка була в автобусі, розповіла про бойові дії в Курській області. Це був шок і це було щастя. Повірив, що в Україні, аж коли зателефонував мамі. Особлива радість була, коли мама розповіла, що моя Катя чекала на мене, а, довідавшись про повернення, кинула роботу й виїхала на побачення зі мною. Що дивно, камера й тюрма досі сняться, але набагато рідше аніж бої в Маріуполі. Найбільше враження в Україні – люди, які розважаються і живуть так, ніби й немає війни.

Наступного тижня морпіх Бондаренко планує взятися за лікування. В полоні хлопець нажив купу болячок. Одна з них – кіста від побоїв на руці, яка довгий час взагалі не згиналася.

Олександр Бондаренко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За врятовані життя».