Про те, як черкасці купували книжки останні сто років, нагадав черкаський краєзнавець Борис юхно у “Новій добі”.

Ну так, побіжно. Проходив дугою зі Смілянської на Хрещатик, та й пригадалося. А тут ще й чергова фотографія Ігната Діамента, цього разу – з «Будинку книги», відкритого у комплексі новобудов до 700-річчя Черкас 1986-го.
Загалом, й без нього книгарень у місті не бракувало. У відомстві Облкниготоргу за телефонним довідником 1982 року нарахував аж 14. На базу «системи» щодня завозилося 3000 пачок книжок і їх реалізація щомісячно приносила Облкниготоргу 400 тисяч обігових коштів. Не візьмуся аналізувати ринок тодішньої літератури – й так зрозуміло, що частка “партійної” була чималою, а опосередковано такої – усіляких прозаїчних чи поетичних славоспівів на честь Леніна і КПРС, які за власним бажанням купував якийсь мізерний відсоток книголюбів – ще більша. Подарункові набори, які ще й у середині 1980-х комплектувалися одним класиком марксизму-ленінізму і одним більш-менш популярним радянським автором – це я добре пам’ятаю.

blankВ центрі, як окремі спеціальні, книгарні могли конкурувати з гастрономами. Вціліла одна, «Світоч» на Дм. Байди-Вишневецького, тоді Свердлова. Їй щось під 50 і вона найстаріша в місті. Цікаво, що власну назву мали лише «Кобзар» на Привокзальній та «Дружба» на Лазарєва: магазин іноземної літератури, який 1981-го переїхав туди з книгарні на розі Шевченка – Комсомольської, де був просто відділом. Оцей книжковий, де давно «Золотий Вік», у 1970 – 1980-ті неофіційно й вважався головним. Але насправді література іноземними мовами прийшла у Черкаси задовго до означеної події, якраз 50 років тому буде. Про це у «Черкаській правді» йшлося наприкінці листопада 1968-го: «Польська література» – така табличка з’явилася над однією з полиць в книжковому магазині по вулиці Свердлова. Тут зібрано книги, видані у Польській Народній Республіці. Це – художня література, твори про мистецтво, книги для дітей. Покупці проявляють великий інтерес до книг на польській мові. В цьому ж книжковому магазині планується відкрити спеціальний відділ по продажу літератури, виданої в братніх країнах соціалізму».
«Дружба» ж стала спеціалізованим магазином поліграфічної продукції країн соцтабору: фотоальбоми, книги, листівки, журнали, календарі і навіть якісь сувенірчики з Чехословаччини, НДР, Болгарії або й далеких Монголії та В’єтнаму. Біля кожної секції – прапорець. «Дружба» працювала на самообслуговуванні. Вільний доступ до цілого світу «в оригіналі» – то було диво…

blank

Я любив книжкові магазини, частенько туди забігав, але майже завжди виходив з порожніми руками. Літератури – до стелі, а купити нічого. Мюнхгаузен, Карлсон, Буратіно, Незнайко – де ви? Не було, нема, не буде. Лише двічі розжився на збірки повістей-казок Віктора Близнеця «Земля Світлячків» та Анатолія Костецького «Все – як насправді», і то було щастя. Не певен, аби й дорослим велося краще. Десятки метрів творінь «сучасних українських» та аналогічних «современных» усіх братніх республік з автономними удмуртами включно, назви яких нікому ні про що не говорили. Ті «члены Союза» натхненно строчкогонили на вдячні теми революції, соціалістичного будівництва, нового села… Ще чимало місця в магазині займали усілякі матеріали з’їздів і пленумів, програми, портрети мертвих і сущих керівників держави та інша відповідна «нетлєнка».
З метою популяризації творів сучасників, у Черкасах, а бувало – і в райцентрах, проводилися літературні фестивалі, на які запрошували письменників. Перед 1980-ми найвідомішим тут був «Поетичний Жовтень», а у його форматі – ще й торгівля книгами на Театральній площі.
Тоді у Союзі почали практикувати таку фішку, як талони на дифіцитні видання. Здаєш 20 кіло макулатури – і можеш дозволити собі Гоголя, Тургенєва чи Лондона. Називаю саме цих авторів, тому що їхні твори з’явилися в домашній бібліотеці якраз у такий спосіб. Тепер зустрів їх на книжкових розвалах в ящиках «по 3 грн»…
Власне, для мене «Будинок книги» на дузі, з якого й розпочалася ця ретроспектива, – вирвана сторінка. Коли його відкрили, я надовго залишив місто, тому майже «нічого особистого». Два поверхи, панно біля сходів – ото й усе, що запам’яталося. Чи ні, не все. Десь перед 2012-м в невеличкому кіоску праворуч від входу продавали перше видання «Черкаських місторій». Але від «Будинку книги» то вже були самі друзки – після скандальних майнових розбірок він переселився на Чорновола в район «Будинку меблів» і настільки мені відомо, його справи там лише трохи кращі, ніж самого «Будинку меблів». А проблеми книгарень – принаймні, так вважають фахівці – почалися з Указом Президента України Леоніда Кравчука «Про комерціалізацію системи послуг та торгівлі», яким книгарні закріплювалися за фондами комунального майна. Це так, за фактом. Насправді ж на початку 1990-х радянська книгосистема посипалася від фундаменту до стріхи, а майже вся наявна в книгарнях література годилася хіба на переробку. Ринок заполонила самвидавна дурня та піратські репринти: Тарзани, Анжеліки і графи Дракули, невідомо де і ким відкатані. Втім, це суто особисте сприйняття тодішньої ситуації. Як епілог – стаття у «Нова Доба» від 14 грудня 1999 року із заголовком, який позбавляє сенсу читати сам матеріал: «Книгопродавці мерзнуть на вулиці, а в колишніх книгарнях продається білизна».

У порівнянні з минулим наш час має багато виграшних позицій. В книгарнях все, чого забажаєш. Новинки – значить таки новинки. Поліграфія на рівні. Черкаські видавництва надають можливість літературної самореалізації усім без винятку. «Книжковий Маестро» мало не щомісяця привозить знаменитих «живих» письменників, і зазвичай такі дають прес-конференції у «Новій Добі», що особливо приємно Вони, теперішні літератори, не надувають щоки, з ними можна навіть кави випити – нехай то хоч Макс Кідрук, Володимир Лис чи брати Капранови. Чи було колись таке можливим?..