Сторічний Яків Мельник із Черкащини — ветеран Другої світової війни. Його забрали до війська в 1943 році. У бою наступив на міну, втратив ногу, але залишився живим. Він і досі пам’ятає пісок на своїй шинелі, засніжений луг та поламану гвинтівку. З нагоди 80-ї річниці перемоги над нацизмом, який відзначають сьогодні, 8 травня, — пригадав тогочасні події разом із Суспільним.

Що доведеться стати учасником та свідком двох воєн Яків Герасимович ніколи не думав. У 2025-му, він відсвяткував своє сторіччя, розповіла донька пана Якова Надія Мельник. Коли ж почалася Друга світова, йому не було й дев’ятнадцяти, пригадав Яків:

“Мене поранили 8 березня, а через місяць мені виповнилося 19. Забрали нас і возили — десь аж до Москви повезли, потім знову сюди, потім — у Білорусь, і там висадили. Поселили у якісь приміщення. А через кілька днів завели прямо у траншеї. Зима була м’яка, скрізь пісок. Вся шинель у піску, автомат у піску, не стріляє”.

Хоч минуло вісім десятків років, свій перший бій ветеран пам’ятає так, ніби це було вчора:

“А що ж ми, як ніхто нічого не знає. Мене командир штовхнув у спину — вперед, я з лісу вибіг. А там луг, засипаний снігом, біле все. Ми повискакували і полягали, бо обстріл іде з усіх сторін. Почався мінометний обстріл і багато нас полягло. Я весь у піску і гвинтівка в піску, не стріляє”.

Потому бій був ще не один, додав ветеран. Пригадав один із них:

“Німці вискочили із цього села, воно близько: одні отак, інші — отак. І відкрили вогонь. А ми лежимо в снігу і теж відкрили вогонь. Я вистрілив разів три”.

Одного разу наступив на міну і втратив ногу.

“Я по борозні проліз — вмирати не хотілося”.
Нині пан Яків переглядає відео зі зруйнованими людськими будинками та порівнює дві війни:

“Такого як тепер не було. Тоді який будинок і потрапляв під обстріл, то це там або людей не було, абощо. А зараз це вже не війна, а просто вбивство людей”.

За словами доньки Надії, тато про війну розповідати не любив. Своїм родом вона пишається, тому прізвище лишила дівоче — Мельник:

“Це не просто гордість, це — моє життя, ті люди, які дали мені все найкраще”.

Цьогоріч День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні вони зустрічатимуть удвох — тато й донька. Пан Яків за столом розв’язуватиме задачі — це нині одне із його улюблених занять.

Хоч тоді, в 43-му, він втратив ногу, це не завадило йому водити автомобіль. За кермо, додав, тягне і досі:

“Тягне, другий раз говорю, що поїхав би”.

На своїй сто першій весні ветеран має мрію:

“Є мрія — хотілося б ще трошки пожити, тієї перемоги дожидати”.