Володимир Ткаченко родом зі Смілянщини. Знаний нині в Україні як гуморист, сценарист, поет-лірик з великою кількістю нагород, він починав з роботи токаря, бо як сам каже “людина технічна” та має “серйозні стосунки з механікою”. Сміла.City поспілкувались з письменником та дізнались, як він почав писати, хто його надихнув і підтримував та, які у нього плани на майбутнє.

– Чи мріяли в дитинстві про кар’єру письменника-гумориста?

– Річ у тім, що воно саме прийшло. Воно десь мало так статися. У мене була така зовнішня атмосфера, яка вивела на це. За освітою я технічна людина, починав як токар, потім вже отримав вищу освіту і став інженером-програмувальником. З часом тяга до слова, до письменництва переборола. Хоча зараз у мене серйозні стосунки із механікою, бо механіка – це теж творчість.

 Мої батьки мали творчі задатки. Мама знала багато дотепів, приказок і часто вживала їх до кожного випадку. Дід був унікальним, любив читати. Зимовими вечорами я лежав на печі та гортав річну підшивку відомого сатиричного журналу «Перець». Там було багато карикатур та, як зараз кажуть, приколів. Декілька цих карикатур і досі залишилися в моїй пам’яті.

Зазвичай, я брав книгу Степана Руданського та йшов пасти корів. Ми з хлопцями сміялися, проводячи так час. Зараз це важко уявити, але тоді в нас це була така забава.

Мені було, звідки почерпнути гумор: Євген Гребінка «Чайковський», українські народні билини. Зараз я викроюю хоч трішечки часу, аби почитати. Читати – це така розкіш. Частіше всього слухаю аудіокниги.

– Хто першим підтримав у творчості?

– Це було тут, у Смілі. Я сам з Кам’янки, точніше – з її околиці. Там тільки луки і далі Косари. По одній стороні річка, по іншій – чавунка. Спробуй там дитині не втопитися або не потрапити під поїзд.

Я почав писати у стінгазету в Кам’янці, коли працював на заводі. Ми писали всілякі жарти і критичну сатиру. Серед друзів я виділявся тим, що можу створити щось сатиричне, хоча не знав, що таке творчість. Була одна ситуація, коли начальник цеху потрапив під руку. Після нашого коника, тобто написаного жарту, він перейшов в інший відділ.

Мене з часом дуже підтримав Олександр Сіленко, котрий водив по редакціях та рекомендував, як гарного хлопця, який пише.

– Першою книгою є «Стусани». Передмову до неї написав відомий письменник Сергій Носань. Як ви познайомились з ним?

– Я з ним познайомився, коли він був головою письменницької організації. А ми їздили з письменниками і спілкувалися. Тоді ще не були членами спілки, але жага до розмов була. Задовго до цієї зустрічі Сергій Носань працював з моїм батьком та братом матері. У них було творче об’єднання  «Факел», де вони знімали фільми. Я сказав йому при нашій зустрічі, хто я, і він погодився написати передмову до моєї книги.

– Пане Володимире,  розкажіть про кіносценарій «Кота із капустою», який був відзначений другою премією на Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова»

– Я ніколи не писав п‘єс і на цьому не знався. Але в мене є друг Василь Трубай – найкращий письменник нової української короткої прози. Ми якось пересіклися. Він дав мені книжку, як правильно писати сценарії, це –  методика американська. І я написав «Кота з капустою», коли їздив по заробітках. Воно вимальовувалося, в основному побрехеньки, але на картинах, які я дійсно бачив. Я привіз йому цей сценарій, він взяв довгий червоний олівець і камінь на камені не залишив з того, що я написав. Місяць перероблював його. Тоді вже ми надіслали його на конкурс «Коронація слова». А потім наспіх написаний ще і кіносценарій «Московський клондайк» також отримав третю премію. Мене питали журналісти, чому не перша, я відповідав, що не напрацював.

– Нам відомо, що Ви очолювали Черкаську обласну організацію Національної спілки письменників України. Розкажіть, як поєднували організаційну діяльність та творчість?

– Чим більше ти в цій сфері – тим більше заохочений до творчості. Це не можна так сказати, що важко. Там просто інші нюанси в роботі у спілці. Можна сказати, що це – директор якогось підприємства. Організувати зустріч, ті приїхали, ті поїхали, тих треба зустріти, а тих поселити. Отака робота, організацією займатися. Поєднувати не було складно, бо вони взаємопов’язані. Але після чотирьох років я зрозумів, що це – не моє.

Наразі вже 16 років працює благодійний фонд «Тодося Осьмачки». Це така сама письменницька організація, там той самий статут, але це наше – ми тут робимо, що хочемо. Фестивалі організовували, конкурси – це наша тема, тут нам ніхто не заважає.

– Скажіть, а гумор – це власне творчість чи стиль життя?

– Швидше всього – стиль життя. Правда, стає не зовсім на душі, коли тебе не розуміють. Ти весь час жартуєш, а якась людина дивиться на тебе, як на не сповна розуму. Я більше схильний до того, що це –  стиль життя.

– Поділіться планами на майбутнє?

– Мене трішки повернуло на коротку прозу. У мене було декілька премій, одна там, де я був у десятці найкращих і отримав збірку, а у іншій зайняв третє місце. Ще написав кілька оповідань. Зараз вони лежать, адже не можна їх відразу відправляти до друку.

Хочу написати про свій куток у Кам’янці, де народився. З дитинства я пам’ятаю розмови моїх рідних про життя. На жаль, вони всі на іншому світі і немає кого запитати. Для них життя поділялося на – до війни і після війни, що нагадує і наш час, коли все поділилося навпіл. Оповідання ще треба доробити, і можливо, хтось запросить до збірки.