На Черкащині станом на 2025 рік лишилось сім вітряків, хоч сто років тому їх було понад десять тисяч. Вітряки вважали символом працелюбності пращурів, розповів Суспільному керівник Української млинологічної асоціації Назар Лавріненко тому разом із громадою відреставрував Одинцівський млин у рідному селі Івківці на Чигиринщині. Нині мріє про створення Національного парку вітряків, поки їх ще можливо врятувати.
Розкажіть історію вітряка в Івківцях, і як вдалося зберегти його донині?
Цьому вітрякові майже 120 років. Він побудований в 1906 році місцевим жителем Оксентієм Одинцем. Тут в нього було кілька вітряків на пагорбах. Загалом ми нарахували 27 вітряків 100 років тому лише в нашому селі. Це небагато. Були села, де було 50-60 вітряків в одному селі. Тобто вітряк — це невіддільна частина пейзажу будь-якого села України. А де були річки, там водяні млини стояли.
Нині бачимо тут тільки один вітряк, який зберігся. Де решта?
Ці вітряки дуже постраждали у період Другої світової війни. Артилеристи Червоної армії знали математику на рівні двох класів церковноприходської школи. І розраховувати траєкторію польоту снаряда їм було важко математично. Тому, як правило, на практиці пристрілювалися і дивилися. Тобто, вітряки — це були мішені для пристрілювання зброї. Тому масово вітряків не стало якраз в період проходження лінії фронту в той чи інший напрямок, як правило, вже в 1944 році, коли йшли на захід. У 2006 році один каркас був від вітряка, дах і все. Крил не було, нічого не було. Ми зібралися з селянами та вирішили цей вітряк реставрувати. Для того, щоб наші діти теж гралися в цьому вітряку, як ми колись гралися. Так ми виграли мініґрант від молодої Черкащини від фондації Стефана Баторія. Закупили дошки, гуртом зібралися і всім селом цей вітряк відремонтували. Потім зібрали кошти й відновили механізм і крила. У 2008 році ми його запустили. 18 років цей вітряк тут радує. Через цей вітряк прийшли вже тисячі дітей. Мабуть, це найвідоміший на Черкащині тепер. І він виконує важливу просвітницьку роль зараз. Це приклад того, як такий вітряк можна використовувати сьогодні.
Як ініціатор реставрації, розкажіть, де брали комплектуючі, жорна?
Ми пішли в місцевий колгосп, там був механічний жорновий млин. Там були запасні жорна. В сусідньому селі Новоселиці знайшли веретено. Побачили, як робиться шестерня мала, зробили таку саму. Коли ми реставрували цей млин, виявилося, що в Україні млинарство не є вартим уваги науковців. Його ніхто не досліджує, на відміну від світу. Скажімо, в Європі є млинологічна Федерація, яка займається дослідженням, вивченням, збереженням пам’яток млинарства у своїх країнах, а в Україні цього нічого немає. І ми у 2009 році зібрали на базі Черкаського національного університету конференцію по млинарству. На неї відгукнулося понад 60 учасників з усіх куточків України. І Полтавщина, і Чернігівщина, і Сумщина, і Львівщина, і Закарпаття, і Одещина. Зібралися етнографи, історики, архітектори, художники — усі, кому тема млинів була близькою. І приїхали голландці, датчани, німці, греки. І була реальна міжнародна конференція, на якій започатковано в Україні млинологію. З цього вітрячка, і з цієї маленької доброї справи, яка не передбачала нічого масштабного, маємо такі наслідки.
В селі Лебедин бачили, як відновили млини коштом місцевого заводу. І витратили на це 500 тисяч гривень. Скільки у 2008-му, обійшлася реставрація?
Лебединський приклад — прекрасний і вартий наслідування, коли серйозна організація, потужна, з такими ресурсами, вкладає і інвестує гроші в такі пам’ятки. Так робить увесь світ. Приїжджаєш в Данію — вітряк. Цього року муніципалітет спрямував на його реставрацію мільйон євро. Вітряк — в ідеальному стані, він працює, мельники в ньому в костюмах ходять, борошно сиплеться, фасують, емблеми пришивають і сувенірну продукцію продають. Це стає реальністю, коли є фінансування. А в Україні — це велика рідкість. Це ентузіасти, як правило. Приклад Лебедина дуже поодинокий, дуже рідкісний для України. Щось подібне було в Пустовітах, в Миронівці, де місцеве агропідприємство, біля якого стоїть вітряк, порятувало за нашої ініціативи пам’ятку голландський вітряк. Недавно порятували вітряк в Будищах — це теж місцева ініціатива. На жаль, немає жодної ні державної, ні муніципальної, ні обласної програми, яка б спрямовувала реальні кошти на охорону подібних пам’яток. На території Черкащини в пам’яткоохоронній сфері є сім чи вісім вітряків, які є пам’ятками обласного значення ще з радянських часів. Вони на папері охороняються, а ні копійки на їх охорону не спрямовувалось. У 2024 році згорів вітряк в сусідньому Суботові, він був в гарному стані — міцний, готовий до повної реставрації і роботи. Валентин Лазуренко, доктор наук із політехнічного університету, родом із Суботова, і він ініціював, щоб цей вітряк теж поставити під охорону, як пам’ятку обласного значення. І він цього досяг. Пройшов усі інстанції, міністерства, відомства, і отримав цей вітряк статус пам’ятки обласного значення. І чим це все кінчилося? Навіть траву ніхто не косив. Літо було жарке, підпалили траву в селі і за селом, і вітряк згорів разом із травою. Ми його втратили. Тому охорона вітряків в Україні — це величезна проблема. На цей вітряк ми витратили близько 10 тисяч гривень — невелика була сума. Ми купили дошки, а далі це була толока. Кілька днів всім селом його реставрували.
Ви вже згадали, як до збереження млинологічної спадщини ставляться в Європі. Вже два вітряки України внесені на млинологічну карту Європи, в ефірі українського радіо повідомила Олена Крушинська, ваша колега. Ідеться про вітряк в Івківцях і вітряк в Пустовітах. Скільки вітрових млинів стародавніх лишилося ще в Україні?
Ми нарахували в Черкаській області 100 років тому, на картах Шуберта на просторах Звенигородського, Черкаського, Чигиринського, Уманського повітів понад 10 тисяч вітряних млинів. На 2009 рік на теренах Черкаської області їх було 16. На сьогодні на теренах Черкаської області є сім вітряків. Цих вітряків не стане рано чи пізно. Але ми, в міру своїх сил, можемо щось зробити, щоб подовжити їхнє життя. На рік, на два, на десять — як пощастить, щоб побачили ці речі більше людей, більше молоді. Це те, що ми можемо зробити. Скільки їх зараз в Україні, я навіть вам точну цифру не назву.
Щодо причин зникнення вітряних млинів, ви назвали відсутність державної підтримки. Також це пожежі, зокрема, в травні цьогоріч на Черкащині згорів іще один млин на Чигиринщині. Що можна зробити, аби вберегти від стихійних пожеж такі історичні пам’ятки?
Це ми винні у всьому, кожен із нас. Тому що ми своїм дітям десь не пояснили, що це унікальна річ, що це треба берегти, що такого ніде немає. Тому причина банальна й називається — байдужість. В першу чергу, це наша байдужість. Ми проходимо осторонь і нам не до нього. Нам би свої проблеми вирішити, що у дворі, що в сім’ї, за що прогодувати сім’ю. У нас така психологія і чому ми себе не вважаємо частиною держави і ми не хочемо на себе брати ці функції держави. Звісно, що фінансування потрібне. Без фінансування ці пам’ятки ми не зможемо належним чином оберігати. Як цього досягти? Мені це важко сказати зараз. Вітряки зникають у вогні часто. Така закономірність. У будь-якому випадку вітряки не вічні, якщо ми не будемо їх оберігати, не будемо в них інвестувати.
Якщо розглядати вітряки як прототипи сучасних вітрогенераторів, чи можливо їх модернізувати з метою туризму? Чи є в цьому сенс?
Хата будується на одне покоління. Як би ми не хотіли, але внуки в цій хаті вже не живуть. Вони їдуть у світи і будують свої хати. Так само і вітряки — вони є пам’яткою, пам’яткою працелюбності наших дідів з вами.
Як ви думаєте, чи є перспективи збереження млинів в умовах війни?
Цей вітряк пережив Першу світову, Другу світову, сподіваюсь, переживе і третю.
Про створення Національного парку вітряків ви сказали в інтерв’ю “gazeta.ua” у 2018 році. Розкажіть, що це за проєкт і чому Національного парку вітряків досі не існує?
Це питання еволюції бачення майбутнього вітряків і їх збереження. Перше, коли ми створювали асоціацію, я був ярим прихильником того, що вітряки повинні зберігатися там, де вони були збудовані. На своїх історичних місцях, там, де вони можуть бути функціональними, де є вітер, як наш вітряк. В ідеальних умовах — це було б гарно. В умовах України — це нереально.
Ніщо не зрушилося в справах порятунку тих вітряків. Тому сьогодні неможливо запобігти отим спалюванням, розпаданням вітряків, розбиранням. Єдиний варіант — це вітряки, які ще десь зберігаються, переносити в Національний парк вітряків. Взяти вітряки із Сумщини, із Волині, із півдня, із Харківщини, із Галичини, із центру України, голландського типу, німецького типу і їх поєднати в один парк вітряків. Ось така ідея є, якщо вона буде почута, то цей парк можна ще створити. Але час діє проти нас, на жаль.
КОМЕНТАРІ