blank

У Тальному, живе жінка, яка тихо, але віддано робить свою добру справу. Наталія Іванівна Фещенко власноруч зв’язала вже понад 400 пар теплих шкарпеток для наших військових, пише видання “Вісті Черкащини“.

Коли в лютому 2022 року почалась повномасштабна війна, Наталія Іванівна не одразу взяла до рук спиці. Спершу, як і багато людей, шукала спосіб заспокоїти нерви – малювала. Розфарбовки по номерах стали своєрідною терапією, що дозволяла триматися.

Однак справжнім поворотним моментом стала мобілізація її племінника. Коли його мама віддала йому носки, колись зв’язані Наталією Іванівною для батька хлопця, вона подумала: “Пора знову братись до справи”. Відтоді вона в’яже – щодня, не рахуючи годин.

Скільки точно вона вже створила – сама не знає. Каже, збилася з ліку. Її шкарпетки давно вже гріють бійців по всій лінії фронту. Різних розмірів, різного кольору – усе залежить від ниток, які є під руками. Але одне лишається незмінним: щирість і любов, які Наталія Іванівна вплітає у кожну петлю.

Зв’язане передає через доньок, або просто тим, хто приходить і просить. “Прийшли, спиталися – я дала. Скільки просили, стільки й давала, ще й більше”, – каже вона з усмішкою.

Матеріалів на сотні пар шкарпеток ніхто не дарує. Вона бере старі речі, розпускає, перемотує нитки, комбінує. Їй допомагає дочка з Дніпра, іноді замовляє нитки через інтернет. Та часто доводиться імпровізувати. Навіть сусіди долучаються: допомагають розпускати й змотувати нитки, підтримують словом і ділом.

“Мені вже вмирати нема коли – треба в’язати”, – з гумором каже вона. Але в цих словах уся її життєва філософія. Жити – це творити добро.

Для пані Фещенко в’язання – це не лише допомога іншим, а й спосіб подбати про себе. Воно заспокоює, відволікає, надає відчуття користі. Вона називає це своєю медитацією. “Я менше думаю про війну, коли в’яжу. Якщо нічого не роблю – мені важко. А так – хоча б якось на душі легше”, – ділиться жінка.