Марія Квітка — одна з найпристрасніших дослідниць українського традиційного костюма, фольклористка та відома стилістка, родом із Корсунь-Шевченківського на Черкащині. Марії 30 років: вона розпочала свій шлях приблизно 10 років тому як дослідниця Музею Гончара — коли увага до традиційного костюма зокрема та народної спадщини загалом ще не була такою потужною й поширеною, як сьогодні. За цей час Квітка реалізувала десятки важливих етнографічних проєктів (зокрема, разом із редакцією українського Vogue, де опубліковано і цей матеріал), в яких неодмінно демонструє: традиційний український костюм — це сучасно, стильно і дуже красиво.
У березні в український прокат виходить фільм “Памфір”, події якого відбуваються під час свята Маланки, і саме Марія Квітка як художниця з костюмів допомогла відтворити колоритний світ Маланки. Побачити роботи Квітки можна на виставці “Памфірова Маланка”, що до 19 лютого триває в Українському домі та розповідає історію створення цього фільму.
Як ви прийшли до професії художниці з костюмів?
У мене досить специфічний шлях у кіно, адже не можу сказати, що мене колись цікавила робота саме в цій сфері. За фахом я фольклористка та вивчала українське народне мистецтво, тобто освіта у мене взагалі не кіношна і не має жодного відношення до дизайну одягу – я не вмію нічого шити, нічого робити руками.
Але етнічним одягом ви почали цікавитися ще в університеті?
Коли я навчалася в університеті, фактично тільки декілька людей в Україні займалися традиційним одягом. Це була велика і невирішена проблема, бо, коли приходиш до музею, то бачиш, що є дуже круті екземпляри.
Мені пощастило: на другому-третьому курсі, 10 років тому, я прийшла на роботу в Музей Гончара, де потрапила у фонди і побачила, яким розкішним може бути український одяг. У нашій уяві та в телебаченні й кіно того часу український традиційний одяг видавався нецікавим — таким, що навіть не хотілося ідентифікувати себе як любителя українського одягу.
Пам’ятаю, як я приходила до друзів та розповідала їм із великим захопленням, що побачила в музеї, який український одяг крутий. Вони на мене дивилися трошки як на несповна розуму, бо в їхній уяві все ще існували ті радянські стереотипи. Це спонукало мене зайнятися історичним одягом, щоб розібратися насамперед для себе, як ми вдягалися раніше, і спробувати донести це людям.
Наскільки я знаю, перші ваші проєкти з одягом були пов’язані з модними показами. Розкажіть про це детальніше.
Я починала з показів на UkrainianFashionWeek. Згодом мене помітили і запропонували роботу в кіно. Перший масштабний проєкт у цьому плані — це “Витоки” в межах UkrainianFashionWeek. Ми робили два покази, присвячені українському традиційному одягу. Звісно, зараз, коли озираюся на цей проєкт, думаю, що багато чого зробила б інакше, але тоді що знали, те знали.
Мені завжди подобалося те, що відбувається у сфері моди в Україні. Я бачила, як класно й швидко розвиваються наші дизайнери порівняно з тими ж польськими чи литовськими. Україна йде на багато кроків уперед. У нас є відчуття стилю, але в етнографії та фольклористиці — значна прогалина. Вона досі залишається великою, однак, принаймні, я вже бачу якісь зрушення у цій сфері.
З якого фільму почався ваш шлях саме у кіно?
“Чорний ворон” був першим моїм повнометражним фільмом у ролі художниці з костюмів. Тоді, отримавши пропозицію, я чесно сказала, що не можу робити кіно, бо не маю детальних знань про це. Але продюсерам сподобалися попередні фотознімання (ми з командою робили багато освітніх проєктів), і вони сказали, що можуть дати мені когось, хто розуміє, як технічно це робити. Отак у нас і з’явилася ціла майстерня і велика команда. Зараз ми розрослися, я багато чого навчилася.
Тобто всі необхідні знання для художника з костюмів ви отримували у процесі підготовки до знімань?
Звісно, я проходила ряд іноземних курсів онлайн, дивилася, аналізувала. Також моя прекрасна подруга – Тоня Белінська (Антоніна Белінська – українська художниця з костюмів, проєкти: “Захар Беркут”, “Кріпосна”, “Сторожова застава” тощо. — Прим. ред.) та команда, яка зі мною працювала – вони всі мені допомагали, потихеньку вчили. Тому, так, фактично я вчилася на ходу.
Як до вас прийшов проєкт “Памфір”?
Тоді я мала контракт з абсолютно іншим проєктом – це мав бути великий історичний серіал, але якраз почалася епідемія COVID-19. В індустрії все було дуже непевно, тому ми зависли з тим серіалом, проте все одно планували його робити.
Я вже не пам’ятаю точно, чи хтось із продюсерів, чи сам Дмитро (Дмитро Сухолиткий-Собчук, сценарист і режисер стрічки “Памфір”. — Прим. ред.) вислали мені сценарій, прямо книжку – читай.
Я казала, що зараз працюю на іншому проєкті, але мене переконали хоча би прочитати сценарій. На той момент Дмитро провів уже багато зустрічей з художниками з костюмів і ні з ким не міг знайти повного порозуміння.
Чому пошуки художника з костюмів тривали так довго?
Велика частина історії присвячена Маланці. У фінальному варіанті фільму вона не така розгорнута, але в тому матеріалі, що ми відзняли, було набагато більше маланкових сцен. Тому Дмитрові було важливо, щоб художник з костюмів зробив ці сцени максимально справжніми.
Коли Дмитро прийшов до мене, ми з ним чотири години гуляли по Голосіївському парку. Він багато розповідав про фільм, ставив купу різних запитань, я прямо відчувала, що він мене “тестує”, але не на ту напав! (Сміється.) Ми були на одній хвилі, розуміли одне одного і те, про що говоримо.
Мені дуже сподобався сценарій, я була вражена. Я звільнилася з іншого проєкту, пояснила, що давно не читала чогось подібного, навіть у руках не тримала. Тому я була готова піти й зробити цей фільм.
Як проходила робота над образами персонажів “Памфіру”?
Звісно, спочатку у нас є читки, де ми всією креативною групою читаємо сценарій. Моя робота дуже залежить від художників-постановників. Я доволі прискіпливо ставлюся до кольорів у кіно, і Дмитро до речі, також. Це те, що мені в ньому подобалося – він мав свої чіткі кольорові уявлення. Унаслідок спільної роботи в нас вийшла доволі класна картинка. Ми з Іваном (Іван Михайлов – художник-постановник фільму “Памфір”. — Прим. ред.) постійно працювали разом, нам було важливо розуміти, у якій сцені який фон, у яких героїв які костюми.
А як проходила співпраця з акторами?
Звісно, є взаємодія з актором, де він розказує, як він це відчуває, а ти розповідаєш йому свою перспективу. Були довгі примірювання. Під кожного персонажа ми розробляли ескізи, бо робота художника полягає в тому, щоб створити окрему людину, героя. Тому ти вигадуєш йому звички, певні елементи, які притаманні тільки йому або їй, щоб краще зрозуміти, як він або вона себе поводить.
Як ви підбирали речі та образи для героїв фільму?
Для “Памфіру” я часто користувалася тими світлинами людей, що я робила в селах. Мені хотілося, щоб зображення у фільмі було максимально правдивим, тому переглядала фотографії з різних експедицій. У когось побачила класні штани: о, це – топ, піде. Тому для мене багато в чому мешканці сіл були орієнтиром.
Де саме ви шукали одяг для персонажів?
“Памфір” – це історія, яка відбувається в сучасному світі, тому більшість речей ми шили, створювали з нуля. Адже ми розуміємо, що для кіно потрібні дублі.
Також велика частина гардеробу була зібрана просто на барахолках – я люблю вишукувати цікаві деталі, щоб речі не мали вигляду як з мас-маркету. До того ж українське кіно – це не бездонний бюджет, де ми можемо виготовляти геть усе, проте, сподіваюся, що колись це зміниться.
А костюми для Маланки?
Якщо говорити про антикварні речі, то, так, це, переважно — для Маланки.
Усі образи для костюмів ведмедів, циган – це все були новопошиті речі, бо, знов таки, частина костюмів потрібна для дублів.
Важливо розуміти: ти не можеш просто взяти антикварну річ на знімання та пошкодити її. Це просто неетично. Я б хотіла, щоб більшість старовинних речей дбайливо зберігалися, а не розходилися як матеріал заради класного кадру. Воно того не вартує.
Тому чимало маланкових костюмів було зшито. Маски створювалися сучасними майстрами. Частина з них працювали в Києві, частину масок Дмитро привіз з Красноїльська і з Вашківців. Тобто працювали дуже багато майстрів.
З яких матеріалів були виготовлені костюми?
Зі старого у нас переважно тільки верхній одяг. Адже в нас немає бюджетів на те, щоб відшивати кожухи, і ми намагалися брати не дуже цінні екземпляри. У сценах святкування Маланки в усіх цих костюмах були чоловіки. Це комічна, карнавальна форма костюму, тобто не потрібен красивий етнографічний “правильний” костюм. Тому ми обирали елементи одягу, які вже були досить понівечені, такі речі, що не становлять гігантської історичної цінності.
Зрозуміло, цінні експонати нам траплялися, адже команда привозила речі з різних сіл. Але я не дозволяю собі використовувати їх в кіно, адже на зніманнях все може порватися – перерви на обід, погодні умови тощо.
У виборі костюмів ви дотримувалися традицій одного села?
Спочатку я запропонувала зробити Маланку, яка представлятиме традиції одного конкретного села. Але у процесі обговорення ми зрозуміли, що не хочемо поміщати глядача в конкретне поселення, щоб це не зачепило місцевих жителів.
Тому в зображеній у фільмі Маланці ми поєднали абсолютно різні традиції. Усі Маланкові атрибути, представлені в кадрі, відтворені за старовинними зразками. Тобто мінімум вигадки – максимум дотримання традицій.
Чи є у вас улюблена “знахідка” серед тих самих автентичних речей?
Я дуже люблю дідів і бабів, яких зробив Сергій Постольников. Вони не є старовинними, але дуже правдиві.
На виставці вони стоять найперші, зі світлим хутром. Вони здаються мені такими наївними та добрими. У Сергія вийшли дуже гарні маски, він — дуже добра і весела людина, як і його маски. Цікаво спостерігати за тим, як майстер відтворюється у власних роботах, я люблю такі моменти, і вони для мене цінні. Хотілося б, щоб ці експонати збереглися на багато років.
Як ви вже згадували, ви також були художницею з костюмів на фільмі “Чорний ворон”. Чим відрізняється робота над фільмами в історичному та неісторичному жанрах?
Особисто я не бачу в цьому різниці, бо кожне кіно – це окремий світ. Я не часто беруся за роботу над фільмами, бо, крім повнометражних художніх стрічок, я також працювала і над документальними, як-от “Весільний спадок”. Мене більше цікавить контент такого напрямку, але якщо трапляється класний сценарій, то я погоджуюсь.
По-перше, мені важливо, щоб мене чіпляв сам сценарій, а, по-друге, коли починаю працювати, то приблизно на рік потрапляю у цей новий світ. Тому навіть порівнювати роботу над фільмами важко, бо це абсолютно різні світи.
Є загальна механіка роботи: читка сценарію, зустрічі з акторами, вигадування костюмів, примірки, але водночас світи абсолютно різні. Так само і з кожним режисером відбувається різна взаємодія, і зі знімальною групою, тому що на майданчику кожного фільму ти проживаєш ціле окреме життя.
“Памфір” та “Чорний ворон” – дуже різні фільми за жанром та змістом, і, звісно, за костюмами. Що для вас важливо бачити у проєкті, щоб ви захотіли взятися за нього?
Мені важливо, щоб фільм впливав саме на українського глядача, важлива соціальна складова та просвітницька функція. Наприклад, “Чорний ворон” — це історія про повстанців Холодного Яру, про яких у нас в принципі дуже мало відомо.
Я займаюся різним, від музики до фільмів, але в усьому цьому є одна суть – українська народна культура. І “Чорний ворон”, і “Памфір” – про українське село. Тут для мене зберігається одна лінія, яку ми транслюємо через фільми, художні чи документальні, через виставки – це все про традиційну українську культуру. Це єдине, що мене зачіпає, єдине, у чому я вбачаю сенс у роботі.
Окрім кіно, ви також працюєте в музичній індустрії. Як ви поєднуєте ці дві свої діяльності?
Раніше я дуже переживала стосовно того, що мені однаково подобається й те й інше. Але зараз я не поєдную проєкти паралельно.
Якщо я беру фільм – то рік працюю над фільмом, але тільки-но закінчую кіно, мені хочеться взяти якусь паузу. Думаю, всі, хто працює в цій сфері, мене зрозуміють. Хочеться відновитися, проаналізувати свою роботу, зрозуміти, куди рухатися. Тому я беру інші проєкти, які мені цікаво робити. Головне – щоб тема народного мистецтва проявлялася.
Тобто ви розділяєте проєкти, але не сенси цих проєктів?
Для мене поняття народної культури є одним цілим. Я не можу відділити костюм від музики. Мені цікаво досліджувати села та Україну комплексно. Так я більше розумію характер людей, і це, до речі, допомагає мені під час знімань.
Наприклад, до “Весільного спадку” ми з командою самі написали музику. Продюсери довго шукали музикантів, але не були задоволені тими варіантами, які їм пропонували. Тоді я сказала, що можу написати трек. Отже, ми з командою написали всю музику від “А” до “Я”.
Ваші музичні таланти якось допомогли вам під час знімань “Памфіру”?
У “Памфірі” є сцена, де герой потрапляє ногою у капкан. Ми довго шукали рішення для цієї сцени, бо не могли зрозуміти, як органічніше це зобразити. Я тоді сіла біля Діми і кажу: “Діма, він мусить танцювати, щоб потрапити у цей капкан”. Тобто це було музичне вирішення.
Що більше людина цікавиться різними речами і не перебуває в одній бульбашці, то цікавіше потім стає наповнення робіт цієї ж людини. Бо коли ти розумієш народне мистецтво з різних боків, ти можеш ширше його бачити та відчувати.
Що вас надихає?
Народне мистецтво. І я хочу років через 50 побачити, що воно, нарешті, досягло належного рівня. Де воно вже не буде таким больовим нашим спадком, а щоб ми спокійно жили та усвідомлювали, яка в нас красива культура. Нарешті, позбавимося комплексу меншовартості. Ця думка мене дуже стимулює.
Я люблю фільми у стилі “Готель “Гранд Будапешт”” (художній повнометражний фільм режисера Веса Андерсона. – Прим. ред.) або “Марія-Антуанетта” (художній повнометражний фільм режисерки Софії Копполи. – Прим. ред.). Мені хочеться, щоб у нас з’являлися фільми такого рівня, просто красиві, щоб ми мали змогу так творити.
Що стосується українського кіно, то якість багатьох наших фільмів залежить не від того, що люди не можуть створити щось гарне, а від того, що бракує матеріалів на створення цього.
Я мрію, щоб наші фільми були не тільки про біль і жах, адже мені дуже не вистачає яскравих і позитивних історій. Думаю, що в цьому сенсі дуже класним став фільм “Мої думки тихі”. Для мене це прорив в українському кіно, і мені хотілося б, щоб було більше таких картин, хоча б на візуальному рівні.
Насправді, я думаю, що нас це чекає. Принаймні, я бачу в цьому великий прогрес.
Як ви думаєте, чого нам зараз не вистачає, щоб досягти цих самих омріяних результатів?
Думаю, що треба ще навчитися глибше копати в себе. У нас досі є комплекс меншовартості. З одного боку, легко дивитися іноземні фільми, і думати, що класно, якби в нас було так само. З іншого, треба розуміти, що там зовсім інша індустрія, наприклад, всі працюють нормовано, а не так, як у нас, а також мають інші бюджети, інші ресурси.
Як ця різниця в ресурсах проявляється у випадку роботи над костюмами?
Наприклад, те, що є на складах, кіношники можуть взяти в оренду, і це не коштуватиме надто дорого. Нам задля цього треба їхати, як мінімум, у Чехію. У нас немає костюмерних, де ти міг би орендувати необхідні речі.
До нашої студії якось прийшов запит: а у вас немає нічого з XVII століття? Ну звісно ж, ні. Це все потрібно виробляти, а у нас часто немає навіть, з чого саме ці костюми виробляти.
Тому я вважаю, що ми поки тільки на стадії зародження українського кіно. Але я дуже в нього вірю, бо в нас багато людей з класним смаком і талантом.
Чи є у вас “проєкт мрії”? Можливо, певний жанр, тема, з якою вам було б цікаво працювати, створити костюми?
Мені б дуже хотілося створити світлу історію кохання. На мій погляд, таких історій у нас ще немає, а їх страшенно не вистачає. Я з дитинства дуже люблю всі історичні фільми BBC, можу передивлятися їх десятки разів. Там так ретельно створені костюми. Або, наприклад, як в “Еммі” (фільм 2020 року режисерки Отем де Уайлд. — Прим. ред.), там є стилізація.
Хочеться, щоб в Україні було таке кіно, як “Емма”, але його події відбувалися б в українському селі. І українське село не показували вбогим. У нас же були заможні люди, навіть дуже! Вони добре жили, носили парчеві тканини, золоті прикраси, вони були неймовірно красиві. І знов-таки, у нас взагалі немає таких історій кохання про місто. Хоча й міський одяг – це не зовсім мій профіль, мені хотілося б, щоб хтось зняв фільм, де будуть показані всі ці прекрасні сукні, бо українці ж і справді так одягалися, Леся Українка ж ходила у розкішних речах. Але, чомусь, ця тема поки недостатньо відображена.
У нас таке якщо і знімається, то люди в селах виглядають дуже сіро та депресивно. Тому мені хотілося б бачити красиве, добре, не страждальне українське село.
А як щодо серіалів “Кріпосна” та “Кава з кардамоном”? Там теж була проведена велика робота над костюмами.
Так, але там знову історія страждань. Звісно, ми маємо розказувати і трагічні історії, але я мрію побачити або створити саме добру історію любові. З хеппіендом, будь ласка.
Яка ваша думка стосовно сектору художників з костюмів в Україні зараз?
Я думаю, найближчі два-три роки будуть для нашого кіно дуже складними. Вже минулого року мені почало здаватися, що ми, нарешті, вийшли на новий рівень. Я дійсно бачила прогрес, що люди виросли й творчо, й технічно. Нарешті все починало потихеньку йти до якоїсь норми – розмірених графіків, ми виходили на світовий рівень, мали розуміння, як все це має відбуватися. Почала з’являтися повага до групи, нормальна взаємодія всіх департаментів, до нас почали приїжджати іноземці – знімати кліпи і частини фільмів. Я бачила великий прогрес, і мені дуже шкода, що зараз ми знову ніби відкочуємося назад.
Думаю, чимало людей зараз почнуть займатися чимось іншим, ми втратили велику частину креативу в цій сфері. З іншого боку, багато творчих людей повиїздили за кордон і працюють там. Хочеться сподіватися, що вони наберуться крутого досвіду і повернуться сюди. Тоді індустрія, хоч і не одразу, почне йти з вищої ланки. Принаймні я в цьому бачу перспективу, бо ці люди отримують там зовсім інший досвід і бачать, як ще може бути.
Ви вже згадували про фільми “Марія-Антуанетта” та “Готель “Гранд Будапешт””. Чи хотілося би вам попрацювати з кимось з іноземних режисерів?
Будь з ким, хто напише щось якісне про Україну. Я не позиціоную себе глобально як художницю з костюмів. Мені часом буває складно відповісти, коли питають, як мене представити.
Я – культурна діячка, мені важливо у будь-який спосіб нести українську культуру. Тому я не мрію отримати “Оскар”, чи попрацювати з європейськими режисерами, чи щоб мене запросили на проєкт від Netflix. У мене немає таких амбіцій. Якщо ці люди напишуть про Україну, то, так, я буду рада долучитися, щоб зображати українців гідно й сучасно.
Текст: Альона Шильова
КОМЕНТАРІ