Перша думка була: “От курва, вони таки зважилися на це”. Інтерв’ю із черкаським воїном Олегом Собченком

Кістяком будь-якої армії є кадрові військові, для яких воєнна справа – це фах та професія. Втім у часи найбільшої загрози для України та її державності лави українського війська поповнили десятки і сотні тисяч добровольців, які прийшли до військкоматів або ж просто доєдналися до військових частин, не чекаючи повістки та підготовки. Багато з них готувалися завчасно до війни, усвідомлюючи, що з таким сусідом це лише справа часу.

Серед таких черкащанин Олег Собченко – один з найвідоміших на Черкащині громадських діячів. Та це у мирний час. А зараз він вогнеметник роти хімічного та біологічного захисту, проте це лише на папері. Чим займається, про що думає і як бачить перемогу – читайте у великому інтерв’ю Олега Собченко виданню “18000”.

“Вони насправді так погано і бідно живуть, що часто не цінують і не бережуть життя”

– До початку повномасштабного вторгнення 24-го лютого ти вже мав статус ветерана і бойовий досвід в АТО. Раніше ти був бійцем полку “Азов”. Де зараз несеш свою службу і як потрапив у цей підрозділ?

– Ми обговорювали з побратимами з “Азову” ще перед початком вторгнення росіян можливі свої плани і чи є можливість приєднатися до них у разі початку масштабного наступу, про який говорили розвідки всіх країн. Мені сказали, що така можливість є, але є одне але: полк “Азов” у своїй підготовці набагато пішов уперед за той підрозділ, в якому я свого часу був, і я б там зараз був би на якихось третіх ролях. Можливо б, картоплю чистив або готував.

У цілому за станом здоров’я я міг би нікуди не ходити, але не міг лишитися осторонь і у нас були певні домовленості з Ігорем Луценком (екснардеп Верховної Ради 8-го скликання, – ред.). Він як досвідчений пілот коптерів-безпілотників, а я як його помічник і штурман. Ми вже кілька відряджень у такому тандемі відбули у зоні АТО після 2015 року, коли я був звільнений зі служби. Тому і цього разу домовились, що будемо діяти спільно.

24-го лютого він мені зателефонував, сказав, що розпочалась війна, і одразу виїхав на північ Києва допомагати одному з підрозділів ЗСУ з власним обладнання. Я йому був потрібний як помічник. Відповідно 24-те число я витратив на те, аби зібрати якісь свої “лахи” і дістатися з Черкас на Київ. Там я приєднався до підрозділу Бригада Чорних Запорожців як волонтер, згодом нас там офіційно вже оформили. Це важливо для проїзду, отримання зброї, медицинського забезпечення у разі поранення чи навіть компенсації, якщо нас не стане.

Офіційно ми не змогли отримати посаду пілотів коптерів, бо це виявляється дуже непросто – треба пройти особливу підготовку, майже таку ж, як у пілотів військових літаків. Тому нас просто оформили на ті посади, які були на той момент вільними – вогнеметники роти хімічного та біологічного захисту. І ми досі вважаємось вогнементниками, але фактично виконуємо роль операторів безпілотників.

Олег Собченко та Ігор Луценко

– Тобто фактично для тебе як військового цей етап війни розпочався 25-го лютого?

– Так, це був той перший день, коли ми на Лютізькому плацдармі вели розвідку, корегували вогонь та займалися іншими суміжними справами.

– Ти вже говорив, що готувався з побратимами до початку цього масштабного вторгнення. Якими були перші думки, коли цей наступ став не здогадкою, хай з великою долею ймовірності, а фактом?

– Перша думка була: “От курва, вони все ж таки зважилися на це”. Об’єктивних даних, аби перемогти у цій війні, у росіян не було. Це думка і міжнародних військових експертів, і наші експерти також говорили, що українська армія достатньо сильна, аби чинити опір російській армії – тобто не дати досягнути їм тих цілей, які російська армія, путін ставили перед собою, а саме захоплення столиці, розчленування країни чи захоплення половини країни по Дніпру. Так воно і відбулося. І навіть трапилось ще краще, як каже наш Головнокомандуючий Залужний, як би там не було, а соромно нам вже точно не буде. Ми відстояли столицю, зараз відбиваємо росіян від Харкова і далі наше завдання – боронити схід України, Донбас – добитися паритету і потім перейти до контрнаступу.

– Як антитерористична операція відрізняється від бойових дій сьогодні? Чи війна завжди однакова?

– Не буду говорити, що це те саме, але мені довелося менше звикати до обстрілів у нових обставинах, тому що певний досвід у мене вже був. Але те, що ми побачили на основних напрямках подій – Мощун (село, через яке після невдачі у Гостомелі намагалися переправити свої зусилля для штурму Києва росіяни, – ред.) – це було схоже на Другу світову війну. Тобто за щільністю артилерії вогню, за наповненістю засобами артилерійськими, розвідувальними, за кваліфікацією піхоти – це було дуже круто. Все було на волосині. Але наша бригада і ті підрозділи, які там були, встояли, попри великі втрати. Встояли і дали відсіч.

Руйнування у селі Мощун після того, як там побував “рускій мір”. Фото: УНІАН

– Про які бойові операції, учасником яких ти був, ми зараз можемо говорити? Чи для тебе це все таки є табуйована тема до кінця війни і нашої перемоги?

– У кількох операціях я приймав участь – це оборона лютізького плацдарму у напрямку селища Козировичі, у напрямку села Димер, Демидів – от ці два напрямки, а також битва на Мощуні. Крайні тижні – брав участь це звільнення кількох сіл на північ від Харкова. Тобто харківська операція. Про Мощун та Козировичі я можу розказати більше – тому що там вже операція завершена. Також було кілька операцій у Чорнобильській зоні.

– Як ти оцінюєш дії ворога? Тому що у перші дні війни багато хто намагався, зокрема і з провідних політиків, кепкувати з підготовки росіян. Чи допустимо це взагалі – кепкувати з ворога з точки зору військового? Чи вчиться ворог чомусь, помираючи на нашій землі? Чи він нічому не вчиться тому що патологічно не здатний до навчання?

– Ми обговорювали з Ігорем (Луценком, – ред.) ще на початку бойових зіткнень, чому росіяни вперто стають на ті самі місця, де їх розбили, чому знову підставляються під удари артилерії. Справді вони робили багато речей, які не піддаються критичному аналізу. Справді компетенції рядових російських бійців викликають питання і скепсис, але це не значить, що до ворога не треба ставитись серйозно.

У них теж є професійні військові, які діють більш професійно. Попри те, що вони прибігли у гумових чоботях воювати на Мощун – вони однак нанесли багато втрат і принесли багато горя. Чим відрізняються росіяни – вони насправді так погано і бідно живуть, що часто не цінують і не бережуть життя. Вони дійсно гинуть пачками через свій нулячий військовий та культурний рівень. Це сильно псує їм життя і викликає подив та посмішку. Як та ж Чорнобаївка. Але, знову ж, це не значить, що кожного разу треба ставитись до них з якоюсь зневагою та легковажити.

– Багато хто говорить, що між арміями України та агресора є багато історично спільного і тому воюють багато у чому ідентичні війська, зокрема і артилерії, що наразі є рушійними силами будь-яких наступальних чи контранступальних дій з обох сторін. Наскільки це так? Розкажи як людина, дотична до роботи артилерії.

– Насиченість нашої артилерії, наших військ людьми, які знаються на дронах та на правильному коригуванні, вища, хоча кількість літачків, саме “Орланів” (безпілотник, що масово використовується військами рф, – ред.), у першій фазі війни у росіян було набагато більше. Зараз ці “Орлани”, наскільки я розумію, у них поступово закінчуються. Але в цілому, що наша армія, що їхня – це армії радянського типу.

Наші війська тільки зараз поступово починають отримувати технологічну перевагу, яка пов’язана саме із застосування аеророзвідки та новітньої артилерії. Також наша армія отримала певні елементи керування військами, притаманні НАТівській армії, і це є наша сильна сторона.

З іншого боку, росіяни сильніші більшою кількості артилерії та боєприпасів до неї. Вони не жаліють їх абсолютно. Якщо говорити про ті місця, де доводилось воювати нам, то, наприклад, на 10 випущених ними снарядів наших могло бути лише три. Але в цілому наша артилерія б’є більш точно, тому паритет забезпечується саме більш якісною розвідкою та більш точними ударами. Тобто мова про той самий вищий культурний рівень офіцерського та солдатського складу аніж у росіян. Це і є наші переваги над росіянами і робить відмінність між нашими арміями.

– Тобто ми можемо стверджувати, що війна стала більш технологічна і технології поступово починають працювати на нашому боці?

– Лише зараз може відбутися цей злам. У цілому наші війська більш насичені розумними людьми та краще озброєні. На жаль, це поки що не ті дрони, про які нам говорили, що от вони їдуть десь з Америки. Поки я цього всього не бачу у наших військах, це все таки більше речі, зроблені нашими волонтерами десь на колінці або готові технологічні рішення, пристосовані до війни. Але те, що у нас таких людей, які вміють це застосовувати і застосовують, більше – це однозначно.

– Що, на твою думку, не вистачає Україні для перемоги? Чого не вистачає критично, чого “трошки”, а що, можливо, “зайве”?

– Зайвого у нас точно немає. Я не бачу, щоб чимось там кидались від надлишку. З харчуванням добре, навіть на передовій. Я був цим здивований. А так не вистачає всього. Насамперед артилерійських засобів. Це те, у чому ми дійсно кількісно програємо росіянам. Якісно – ні, а от саме кількісно – так. Те саме і з боєприпасами. Не вистачає також транспорту, броньованого зокрема. З танками, можливо, краща ситуація, але я не бачу, щоб їх масово застосовували. В цілому не можна сказати, що ми перенасичені засобами і у нас є з чого вибирати. Дуже багато чого не вистачає.

– Зараз дедалі гучніше починають лунати запитання з боку цивільних стосовно забезпечення війська. Мовляв, ледь не всім забезпечують волонтери, а де ж держава? Схожа картина з 2014 та 2015 роками. Ось ці засоби, про які ти говориш, можуть забезпечити волонтери чи тут має забезпечувати держава і наші західні партнери? Чи можна скувати перемогу виключно патріотизмом, завзятістю та самовіддачею?

– Волонтерський рух зараз сильніше ніж у 2014 році. Більше людей займається цією діяльністю, і я вважаю, що зараз це практично пік цієї діяльності. Дуже задоволений тим, що українці та громадянське суспільство включилося. Та варто розуміти, що це суспільство не може дати нам у достатній кількості броньовані автомобілі чи бронетранспортери та важке озброєння. Суспільство не може цього придбати. Це дійсно мають давати західні партнери.

Багато з того, що нібито заявляють, що нам дають – я не бачу у наших військах. Це не тому, що держава наша логістично не може забезпечити. Я думаю, що насправді не все так там просто із цими засобами. Німці заявили, що от, наприклад, дають якісь протиповітряні засоби. Гучно так – от ми даємо. А потім це блокується на якомусь політичному рівні. І про це блокування вже немає далі такого розголосу. Суспільство робить надзусилля і дуже багато допомагає, але забезпечити важкою технікою воно об’єктивно не в змозі.

“Котики, війна триває вісім років, у вас був час сходити на курси стрільби, медичної допомоги і підготуватися хоча б таким чином”

– Якщо ми вже заговорили за політичних діячів і політику, хотілося б з тобою обговорити певні події, які відбуваються у громадсько-політичному житті. Саме через призму твого військового статусу. Зокрема, зараз багато говорять про мобілізаційну кампанію, коли повістки масово вручаються у публічних місцях – спортзалах, чергах, на базарах. З одного боку, окремі політики кажуть, що це нормальна практика, інші – що від цього страждає якість війська. Ти як доброволець як це сприймаєш? Наскільки важливий “бекрграунд” для солдата, те, як він потрапляє до війська?

– Для мене мобілізація – це доволі дивне питання. Я от не став чекати, коли мене мобілізують. Я знайшов своє місце у війську сам. Багато моїх друзів досі не можуть знайти місця у війську. Також я знаю багато тих, хто вступив до лав тероборони і зараз страждають від того, що їхні, скажімо, близькі чи друзі вже беруть участь безпосередньо у бойових зіткненнях або ж навіть загинули геройською смертю там, а вони досі продовжують перебувати у глибокому тилу, хоча хотіли би брати участь у боях. Вони хотіли б більше користі принести державі, і це велика трагедія для них. Натомість є у військах люди, які потрапили випадково і не хочуть служити. Як замінити мотивованих людей на тих, хто побачив бойові дії і не хоче служити?

У цілому я вважаю, що це обов’язок громадянина. Якщо це людина, яка носить штани свої не дарма і є чоловіком за статтю, він має все таки долучитися до цього. Якщо призвали – не треба сувати ногами і кричати “Мене погано підготували”. Котики, війна триває вісім років, у вас був час сходити на курси стрільби, медичної допомоги і підготуватися хоча б таким чином.

Людям, яких мобілізують, у яких немає бойового фаху, дають можливість чогось навчитися. Здобути якийсь бойових фах реально за кілька місяців. Звичайно, це не буде супертехнологічна спеціальність, але чомусь навчитись можна і, відповідно, принести користь у цій війні. Не можу сказати, що я розумію тих людей, які втікають від мобілізації, ховаються. Не поважаю і не розумію.

Щодо дій нашого військового керівництва – поки він не здається, не робить фактичних кроків до зради, до замирення з агресором, відчуження територій і поступок в обмін на якесь перемир’я. Поки ця людина виконує функції головнокомандуючого плюс-мінус добре, я не буду критикувати.

– Я хотів би поточнити: ми зараз говоримо про Верховного головнокомандуючого Володимира Зеленського, а не про головнокомандуючого Валерія Залужного?

– Так, про Зеленського (до війни Олег Собченко неодноразово критикував Зеленського та його дії та рішення, зокрема у себе у соціальних мережах, – ред.).

– Днями завірусилося відео з відомим десантником та письменником Валерієм Маркусом, де він у характерній собі манері хвалить Зеленського, хоча також до війни багато у чому критикував. Наскільки я розумію, довіра війська до Верховного Головнокомандуюючого – ключове.

– Трохи привідкрию далі ці дверці. Я не вважаю, що Зеленських хоч чимось командує, у мене немає персональної довіри до Зеленського. Є довіра до Залужного, є довіра до генералів, є довіра до комбрига та комбата, з яким ми зараз працюємо. Навіть попри те, що можуть бути якісь рухи плюс-мінус у нашого політичного керівництва, ось ці військові не зрадять присязі і будуть робити “смерть ворогам”, як ми добровольці цього бажаємо і вважаємо за потрібне, доки ворог топче нашу землю.

– Тобто, знову ж, як говорив Маркус у своєму інтерв’ю, зелене світло на знищення ворога у будь-якій доступній формі та засобами у вас є. Я правильно розумію?

– Ти правильно розумієш. Ми на вістрі подій, працюємо з артилерією і за цей час жодного разу у нас такого не було – що от туди не стріляємо, бо це може бути “політично неправильно” чи ще щось. Приймається рішення на рівні командира артилеристів. Дістаємо? Бачимо ціль? Знищуємо! Є можливість підійти ближче? Підходимо. Наводимо. Вбиваємо.

“Війна закінчиться нескоро. У росіян доволі багато ресурсів і дурі займатися військовими діями, попри величезні втрати”

– Добре. Давай зробимо крок назад. Дивлячись на більш спокійні регіони, де немає безпосередніх бойових дій, що ти вважаєш цивільне населення не робить з того, що мало б робити? Зокрема ти вже говорив про вишколи, можливо, є ще щось, де варто активізуватися?

– Я не можу сказати за все цивільне населення, бо воно дуже різне, але мене оточують люди, які постійно чимось зайняті. Наприклад, наші корсунські дівчата, хочу їх відмітити. Вони постійно запитують: “Що вам треба?” Нам особисто нічого не треба – у нас маленький багатий підрозділ. А от те, що треба у інші війська, люди постійно везуть. Плетуть маскувальні сітки – це те, що треба постійно. У мене знайомі цим займаються. Запрошують людей – там треба багато рук.

Є деяка втома, спостерігається від того, що постійно треба щось робити. Період ентузіазму впаде, і цим буде займатися менше людей, ті, що робили це і до 24-го лютого, ті, що звикли до цього. Війна закінчиться нескоро. У росіян доволі багато ресурсів і дурі займатися військовими діями, попри величезні втрати. Вони пруть, як дурні.

– Тоді про прогнози. Наскільки, на твою думку, можуть затягнутися всі ці події?

– Важко сказати. Думаю, це може затягнутися на півроку, на рік – допоки ми та західні країни не доб’ємося повалення економіки росіян. Фактично вони зараз ведуть приховану мобілізацію та мобілізують найманців – жителів депресивних містечок та сіл, яких багато у росії. Вони не кваліфіковані, але їх багато – тих, хто за гроші готові ризикнути своїм життям. І допоки у них буде цей ресурс, якихось примітивних залізяк у себе на складах вони ще знайдуть і будуть кидати їх у бій з надією все таки відбити у нас більше територій та досягнути якихось прийнятних політичних цілей для цього правлячого режиму. Тому я пов’язую закінчення цієї війни із економічним поваленням, коли їм не буде чого їсти, як у 90-х роках, та платити цим найманцям. Тому для цього нам треба також мобілізовуватися. Правильно окреслили, що Україні треба до 1 мільйона мобілізованих, щоб протистояти цим найманцям.

– Чи можуть у безпеці почуватися центральні області, зокрема Черкащина? Не знаю, коли ти сам востаннє був у Черкасах, але є таке відчуття, що для багатьох тут бойові дії вже закінчились, війна закінчились, і все переходить у більш-менш звичне русло, за виключенням окремих обмежень та дефіцитів.

– Я думаю, що захопити глобально більші території аніж ті, що вони вже захопили, у росіян не вийде. Зараз вони використовують всі свої резерви. Єдиний варіант продовження наступальної операції пов’язаний із можливостями їхньої економіки відмобілізувати ще 300-500 тисяч тупих вояків і забезпечити їх зброєю. Це також вимагає якоїсь паузи. Місяці два вони будуть готуватися до нового “стрибка”. І чи вийде це у них, залежить від того, як відмобілізуємося ми і як буде надходити озброєння від наших західних партнерів. Чи вони будуть нам давати те, що пообіцяли, чи будуть робити один крок вперед, а потім крок назад, але тихенько.

Але думаю, що центральні області зараз їм не по зубах. Хоча у прикордонних районах зараз знову відновились обстріли, вони стріляють через кордон. Такі провокації можливі. Також у них вистачає ржавих ракет стріляти по наших містах. Те, що вони кошмарять центральні і західні області цими ракетами, це також буде продовжуватися.

– Ще одною ознакою певного намагання відмежуватися від війни є дискусія, яка зараз розгортається довкола перейменувань і зміни топонімів. Ти у свій час був активно долучений до процесу декомунізації у Корсуні. Як ти ставишся до продовження цього процесу і її поглиблення, дерусифікації топонімів?

– Є така приказка давня: “ти москаля у двері, а він у вікно лізе”. Зараз відбувається те саме, що було у 2014 році, коли був стрибок у процесі декомунізації і спробах знищити це і зробити наступний крок – зробити “демосковізацію” топонімів, культури та іншого. Тоді ці кроки розглядалися мало як не екстремізм. Зараз же це золотий час, щоб поставити на цьому питанні крапку: “хароший рузький – мертвий рузький”.

От нам розповідають, що проти нас воює путін. Проти нас воює російський народ, який з нами воював століттями і мало не тисячоліттями. І це ніколи не закінчиться. Між нами є екзистенційна прірва – вони хочуть, щоб нас не стало. Культура їхня – Пушкін, Достоєвський та всі інші – це їхній засіб уярмлення. Треба відмовитися від цього всього – як це зробили поляки, прибалти. Щоб вони до нас взагалі не лізли. Відмовитися від цих “культурних” кайданів і можливостей для цих “хароших рузьких” робити із нас другу росію для себе. Вони ж зараз полізуть до нас через кордон і скажуть “Давайтє дружіть. Давайте сдєлаєм здєсь втарую расію” і будуть тут панувати в кінці кінців. Оце все треба не дозволяти! Хай зі своїми обіймами ідуть у відомому напрямку вслід за російським кораблем.

– Чи є зараз місце політиці та плюралізму думок, як це було прийнятно до 24-го лютого? Зараз потрібно, аби все було централізовано та цензуровано, чи все таки політики можуть і мають повертатися до звичних для себе політичних процесів?

– Я вважаю, що давній наш устрій – це гетьманщина або військова демократія. І він не дасть нам зовсім впасти у диктатуру, попри військовий стан. Тобто елементи демократії однак мають бути. І голоси тих, хто критикує владу, все ж таки мають бути почутими. Того ж Шкарлета (міністр освіти, спійманий на плагіаті, – ред.) було б непогано все ж таки звільнити.

З іншого боку, має існувати військова цензура, коли, скажімо, журналістам забороняють знімати наші позиції, аби ворог не бачив, де вони розташовані і як там стоїть техніка. Тобто цензура має бути, але її має обмежувати здоровий глузд, саме військовий. Думаю, що деякий час ми можемо обійтися без виборів і гострої політичної боротьби.

Водночас ми бачимо, що влада сама робить кроки до цієї політичної боротьби. Витягнули Медведчука і ним “трусять” – от бачте, він щось сказав. Не треба цього всього зараз. Бийтесь поки що з ворогом, між собою поб’єтеся трошки пізніше. Думаю, що військові всі десь так само говорять.

Розганяти зраду всередині суспільства, щоб приглушити, наприклад, тему актуальних подій на фронті або тему звільнення “азовців” якимось політичними чварами – це дуже неграмотно та неправильно. Робіть насамперед таку роботу. Це я насамперед звертаються до влади.

“Людям без почуття гумору на війні дуже важко. Сивіють, лисіють та стають моральними каліками”

– Про що говорить з побратимами Олег Собченко, допоки цивільні обговорюють політиків? Якщо це не військова таємниця.

– Те про що ми говоримо постійно – це про якісь свої професійні речі, а також про ситуацію на фронті. От сьогодні ми з конструкторами обговорювали, як має рухатися еволюція дронів на війні, про всякі “вбивачки”. Знаєш що це?

– Ні, якщо це не секрет, то розкажи.

– Ні, не секрет. Це всякі модифіковані боєприпаси, якими можна вбивати кацапів. Всілякі міни та вибухові пристрої для того, аби росіян ставало менше. Ось такі речі ми обговорюємо. Цілими днями ми зайняті професійною діяльністю. Жартуємо багато, без цього ніяк. Це захисна реакція, бо людина має отримувати правильні гормони та ендорфіни за відсутності алкоголю та жінок. Людям без почуття гумору на війні дуже важко. Вони відчувають постійний стрес. Сивіють, лисіють та стають моральними каліками. Як не сміємось, то плачемо.

– Що порадиш зараз цивільним на мирних територіях?

– Хочу побажати всім такої ж завзятості, яка є у наших багатьох козаків тут на фронті. Треба розуміти, що це все надовго і розраховувати свої сили. Робити щодня хоч невеликий, але крок у напрямку нашої перемоги. Готуватися, набувати навичок, досвіду, якщо ця людина може бути призвана. Матеріально і морально готуватися. Зголошуватися самому йти на фронт, тому що врешті-решт, коли ми переможемо (а ми переможемо), люди, які не вставили свої п’ять копійок, самі себе поважати не будуть.

Також – піднімайте економіку, наскільки хто може. Це дуже важливо. Засіювати поля, відбудовувати те, що зламали – ось цим займатися суспільству. І чого очікують військові від суспільства громадянського – Україна має змінюватися, змінюватися на краще. І ми очікуємо, що коли ми повернемося з війни, хто повернеться – повернеться у краще суспільство. Війна має змінити не лише нас військових, а всіх громадян.