Тетяна Дмитрова – знана на Катеринопільщині вишивальниця. Родом із Вікниного. Нині мешкає в Катеринополі. Пенсіонерка, залюблена в квіти та українську вишивку. Працювала в місцевому будинку творчості, тож виховала чимало дітей в любові й повазі до українських традицій. Пише видання “Вісті Черкащини“.

Мати Тетяни Василівни була простою сільською трудівницею, працювала в ланці (сапала колгоспні поля), була ланковою, у вільну хвилину теж вишивала. Батько був відомим в окрузі столяром, до якого йшли за порадою та підказками.

«За радянських часів до вишивки ставились, мов до простого декору. Так вишивала і моя мама. І лише на початках незалежності почали з’являтись праці, що розповідали про сакральний, потаємний сенс кольорів, орнаментів, кодів, про регіональні різновиди, специфіку вишивання, відтоді я зацікавилась цим ремеслом. Перші мої серйозні роботи належать до початку 2000-х. Один із рушників так і називається: «На межі тисячоліть», – розповідає майстриня.

Нині в її доробку більше десятка рушників, є панно, два килими, кілька сорочок. Було б значно більше, але багато виробів були роздаровані, залишились в організаторів виставок, мистецьких подій. Тетяна Дмитрова – співавторка (разом з Катериною Дудар) рушника «Катеринопільщина – край хліба, квітів і добра», що має свою цікаву й особливу історію. (Писали раніше).

«Традиційна українська вишивка досить скупа на кольори. Це переважно чорний, червоний, зрідка зелений. Але вона надзвичайно багата символікою, змістом. Скажімо, ромб із крапкою може означати засіяне поле, а ромб із променями – сонце, тепло. Лебеді – вірність, півень – ранок життя, будисвіт, відганяє нечисть, символізує перемогу добра над злом. Це наша прадавня українська грамота, що передавалась із покоління в покоління. Але, на жаль, через об’єктивні суспільні обставини, колишню колоніальну політику не всі її зберегли. Тому зараз дослідникам доводиться збирати цю грамоту по крупині, а майстриням – її відроджувати», – каже Тетяна Василівна.

Хист вишивальниці передався донькам – Галині й Світлані. Тож є надія, що і внучки його успадкують, передадуть наступним поколінням.

Останнім часом Тетяна Василівна мало вишиває, зір уже не той, зате активно волонтерить, плетучи разом із однодумицями осередку «Теплий фронт» маскувальні сітки-обереги для наших захисників, вкладаючи в них материнську молитву й любов.

Зауважимо, зараз вишивка не лише відроджується, а й розвивається, набуває нових кольорів та сенсів. Зважаючи на війну, з’явились сорочки навіть у кольорі хакі, адже нашим воїнам, як нікому, необхідний захист та обереги. А що може бути кращим, ніж обереги, сформовані тисячолітньою мудрістю народу?!

Вишивка набуває усе більшої популярності не лише в Україні, а й у світі. Вишиті сорочки тепер часто одягають світові зірки, політики – задля підтримки України, а ще тому, бо це гарно й вишукано!