Листопад перейняв естафету від жовтня дарувати емоції та приємні події. Настрій – все заплановане вдається і попри навколишнє божевілля, є впевненість що все йде саме так як треба. Що ж мене найбільше підтримує?
Зустріч нового ранку. Щодня. Звичка набута за час великої війни і від якої я навряд чи зможу відмовитись – дивитись як народжується новий день. В ідеалі, звісно, на балконі з чашкою кави в руках. Хоча нині не виключено що і по дорозі на роботу, чи повертаючись з укриття. Одне з найбільших див природи – щоденний схід сонця. Те, що наповнює енергією.
Люди. Це теж велике щастя. Мати своїх поруч. Я не лише сонцезалежна, я ще й людинозалежна. Бо потребую спілкування, та ще й інколи яскравого, гучного, аби розповідати історії з життя перебиваючи один одного «та нє, шось ти путаєш, не так було»))) Рідні, колеги, друзі – без вас я б не була собою, точно.
Передчуття свята. Хоча зелена трава та яскраве сонце дисонують з різдвяним декором в магазинах та кафешках. Але вже відсьогодні розпочався Різдвяний піст, а це значить що ми вже на шляху до «свято наближається». Передчуття знову ж таки – попри все. Різдво без світла вже було, колядувати пішки на десятий поверх – не страшно. Темрява і холод мене точно вже не лякають.
Помічати гарне. Яскраві хризантеми під під’їздом, вгодовані вуличні коти, що перебирають харчами, небо, гра хмар якого нагадує то дракона, а то ангельські крила. Бо інколи треба просто зупинитися і підняти очі до неба – воно підкаже відповідь. Хоча я знаю її і так – все буде добре.


КОМЕНТАРІ