Житель Канева – 39-річний Дмитро Жадан, позивний «Адвокат», нещодавно отримав відзнаку від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного і  продовжує «бити»  російського ворога на фронті за двох. За себе і свого загиблого брата Олександра. Розповідає пресслужбу Канівської міськради.

До початку повномасштабного вторгнення Дмитро Жадан кілька років працював управителем торгової мережі одного з найбільших українських ритейлерів у Каневі, юристом приватного підприємства «Кобра» та помічником адвоката. Щасливо виховував доньку і сина. Втім, повномасштабне вторгнення кардинально змінило його життя…

«24 лютого перше, що зробив – зателефонував дружині та запитав чи вони з дітьми залишаються на місці. Був якийсь астрал, цілковите нерозуміння подальших дій. Плакав, читаючи новини. Наступного дня все дуже швидко вирішилося, після повідомлення про можливий обстріл міста. Вистачило години, щоб збігати за речами, паспортом, записатися до лав ТрО та прибути для облаштування блокпостів. Мені доручили займатися організаційно-макулатурною роботою. Я не чергував на блокпостах. Не робив коктейлі Молотова», – згадує Дмитро Жадан.

У вересні 2022 року чоловік став до лав одного з підрозділів 77-ої окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ Збройних сил України. Саме у його складі він разом з побратимами нищить ворожі цілі у найгарячіших точках фронту.

«Війна стала роботою. І ми просто її виконуємо. Кожен як може і як вміє. Хтось ризикує життям, а хтось просто не заважає. Але всі працюють на один єдиний спільний результат. З кожним пострілом ми стаємо на крок ближче. Ближче до іншого життя. До мирного, вільного і незалежного на нашій землі», – каже військовий.

Дмитро зізнається, що його часто запитують, чому він носить шеврон 95-ої бригади. На жаль, у січні 2023 року на фронті загинув його рідний 28-річний брат Олександр, який служив у 95-ій окремій аеромобільній бригаді. Тому зараз Дмитро Жадан воює  не лише за себе, а й за брата.

«Якось зовсім не хочеться пояснювати, що мені доводиться воювати за двох, тому часто я просто посміхаюся і кажу, що люблю цю бригаду», – пояснює він.

Попри болючу втрату чоловік продовжує гідно нести службу та кожного дня виборювати  нашу незалежність.

«Я не хочу, щоб над домівкою моїх дітей літали ракети. Я не хочу, щоб кохана дівчина знаходилася за кордоном, вивчаючи чужу мову для забезпечення елементарного існування. Не хочу, щоб батьки ховали своїх дітей. Я не хочу, щоб діти замість батьків отримували ордена та медалі. Тому продовжуватиму виконувати поставлені завдання, в межах своїх обов’язків та можливостей», – говорить він.

Захисник каже, що коли повернеться додому, то хоче виховувати своїх дітей та просто жити звичайним життям.