blank

Історію з минулого, яка підтверджена документами розповів Олег Шатайло, краєзнавець і член НСЖУ у соцмережі на сторінці Тальнівського палацово-паркового комплексу Шувалових.

Далі – мовою оригіналу:

Осінь 1866 року. Судовий слідчий 2-ї дільниці Канівського повіту втрачає останні залишки терпіння. Вже два роки триває заплутана справа про масові заворушення у селі Росава, де місцеві євреї буквально влаштували справжню війну через… одне-єдине слово в молитовнику. Центральною постаттю цього духовного протистояння був впливовий цадик Дувід Тверський, який від 1854 року мешкав у Тальному.

А почалося все у 1864 році з глибокого релігійного розколу. Рабі Дувід вирішив змінити традиційний текст проголошення «Кдуша», який кантор вимовляє разом із тими, хто молиться під час суботньої та святкової молитви. Замість традиційного «ке-касув» – «як написано» – прихильники Тверського вживали «ке-давар» – «як сказано».

Зараз для когось це може здатися дрібницею, але тоді вибухнув справжній скандал. Хасидські династії розкололася на два непримиренних табори. Одних називали «Касувники» – прихильники традицій, які вважали нововведення єрессю та «Даварники» – віддані хасиди цадика Тверського.

Пристрасті кипіли так гаряче, що конфлікт перейшов у відкриті бійки, а владі довелося взагалі закрити єврейську молитовну школу в Росаві. Формальна причина – відсутність документів на її відкриття, хоча вона тут існувала майже п’ятдесят років.

Щоб розплутати росавський вузол, слідчому обов’язково треба було поспілкуватися з головним «заколотником». Та це виявилося завданням із зірочкою. Дувід Тверський був шанованою людиною – жив у розкоші, мав чималий штат прислужників, оточував себе найкращими музикантами, клезмерами та відомими хаззанами (канторами), зокрема у нього служив знаменитий єврейський кантор і композитор Йоселе Талнер (Йосиф Волинець). Під час прийомів цадик сидів у срібному троні прикрашеному золотим написом – висловом із Талмуду: «Давид, цар Ізраїлів, живий і сущий навіки». До слова, розкішне життя рабі Дувіда з Тального і його золоті чобітки описано у п’єсі «Діббук» Семена Ан-ського (Шломо Рапопорта).

Щойно судовий слідчий надсилав Тверському повістку, у відповідь отримував чергову довідку про його тяжку хворобу. Цадик посилався на недугу й заявляв, що через стан здоров’я не може особисто з’явитися до суду. Тож слідчому так і не вдалося з ним поспілкуватися. Посадовець поскаржився губернаторові, що «не зміг особисто побачити людину, авторитет якої у євреїв настільки високий».

Службовець запідозрив що Тверський його просто водить за ніс, особливо коли дізнався, що Дувід спокійно подорожує краєм. Тоді до справи долучився сам київський губернатор! Він наказав Уманському повітовому справнику примусово доставити цадика.

Коло замикалося. У січні 1867 року Губернська канцелярія надіслала довідку на перевірку лікарському інспектору. І той швидко визначив – недуга Тверського зовсім не заважає йому подолати кілька десятків верст, щоб поспілкуватися із слідчим!

У жовтні 1867 року Уманський повітовий справник нарешті відзвітував губернатору – купця 2-ї гільдії, рабі Дувіда Тверського успішно допитано!

Але детективна історія закінчилася неочікуваним курйозом. Виявилося, що хитрий тальнівський цадик таки переграв імперську машину.

З’ясувалося, що Дувід Тверський таки зустрівся із судовим слідчим, щоправда, не канівським, а 3-ї дільниці Уманського повіту. І йшлося зовсім не про росавські події, а про іншу схожу справу – за позовом купців із містечка Бершадь.

Після цієї оказії Дувід Тверський прожив іще півтора десятиліття й помер 1882-го, у віці 74 років. Поховали його в Тальному.