У лютому 1983 року це самобутнє село офіційно стало черкаським мікрорайоном, хоча й тепер підсвідомо чи не кожен виокремлює його з-поміж інших. На жаль, Дахнівка давно не панькана увагою краєзнавців як самостійна географічна одиниця: десь щось двома рядками, і знову ж – як про пригород. Розповів Новій Добі чергову історичну цікавинку Борис Юхно.
Із публічних джерел хіба «Історія міст і сіл УРСР» ще 1972 року сповістила про неї як про 4-тисячне село із 48-ма комуністами, великою молочно-товарною фермою з коровами, кожна з яких у VІІІ п’ятирічці давала у середньому близько 4 тисяч кілограмів молока щорічно: два очевидних пріоритети. Середня та початкова школи, дві бібліотеки, БК, два медпункти, 4 магазини, ветлікарня, автошкола – все як годиться у зразковому соцселі, що вже вперлося у ворота комунізму. Ще двічі на рік про околицю як про місце величезного ярмарку тоді писали газети.
Але спочатку – у зворотньому напрямку. Дахнівка, кінець ХІХ століття… Саме так назвав свою статтю журналіст Максим Степанов, опубліковану у тижневику «Прес-Центр» 9 лютого 2011 року. Щодо інформації довіряюся йому давно і цілковито, тож не маю сумнівів, що й у цьому випадку оприлюднена тоді історія є правдивою та вартує відтворення хоча б у скороченому варіанті. Адже Максимові завжди вдається сказати щось нове про старе, і тут теж не виняток. Така Дахнівка мало кому відома, тож…
Літо 1893 року відомий письменник та громадський діяч, автор духовного гімну України «Боже великий, єдиний…» Олександр Кониський провів у Дахнівці. «Кожному, кому для свого здоров’я треба вжити ліків з тієї лабораторії, що зоветься природою, кому треба спочити в спокійному затишку, серед чистісінького повітря соснових лісів, тому я раджу літувати в Дахнівці», – радив Олександр Якович читачам львівського журналу «Зоря», у 9-ти номерах якого в 1894 році побачив світ його нарис «В Дахнівці».
До того, як 1903 року черкаська влада започаткувала лісовий курорт Соснівка, численні відпочивальники з великих міст імперії улітку з’їжджалися у Дахнівку. Тут вони винаймали у селян їхні хатки або й спеціально побудовані «дачі» й залюбки, як пише Кониський, «літували». В 1893 році на 157 дахнівських дворів нараховувалося більше сотні дачників! Почала розвиватися й туристична інфраструктура. Зокрема у селі з’явився перший ресторан.
«Переїхавши Черкаси, як пройдете верстов з п’ять, то буде село Дахнівка, – розповідає Кониський. – Уся дорога до Дахнівки йде чорним, густим бором… З першого разу, як в’їдеш у село – обгортає тебе враження дуже добре: на пригорку серед села біліє чепурненька церква, головна вулиця в селі широка, чиста, смітників нема, домики біленькі, чепурненькі, з великими вікнами…»
Утім, у час відвідин села Кониським там велося не найліпше. Губернська влада чомусь заборонила приїздити сюди на літо євреям, а отже, попит на «дачі» різко впав. Дахнівці скаржилися письменникові, що за літування тут євреїв «така нам лафа була, що просто й не сказати! За халупчину береш 30 карбованців за літо, масло продавали по 40 копійок за фунт, а тепер 20… За кварту молока баби брали по 30 копійок, за курку 50-60. Добре жиди платили, добре й ми коло них руки гріли.»
Наступне спостереження вченого курортника доволі несподіване. «Дахнівка – перше село з тих, які я знаю, де майже не чутно увечері ні людської пісні, ні навіть уночі гавкання собак». І далі сам розкриває феномен цього явища: «Це, бачте, таке запопадливе піклування поліційних урядників “для спокойствия-с господ дачников запрещено-с мужикам горланить”. А собак не видно й не чутно тому, що урядник велів іх труїти, щоб не кидалися, часом, на дачників. Одначе трапляється, що істинний дачник навезе в Дахнівку власних собак, і вони кидаються і на дачників, і на дахнівців. Але таких собак займати не можна, бо вони як “приїжджі”, мають право на “гостинність”…»
А 1967-го в історії села розпочалася нова яскрава і теж вже забута сторінка: з нагоди 50-річчя Жовтня відкрився перший, а у подальшому – без перебільшення знаменитий, Дахнівський ярмарок. Тоді ніхто з відповідальних товаришів не передбачав його щорічності, але етноторгівельна новація видалася настільки колоритною, прибутковою та веселою, що наступного року ярмаркували так само, хоч вже й без приурочень. Загалом же ярмаркова Дахнівка гриміла на кілька областей понад два десятиліття, хоча наприкінці 1980-х вже не так гучно. Звичні економічні схеми остаточно накрилися перестройкою, за «хозрасчьотом і самоокупаємостю» більшості господарників було вже не до веселої народної гульні.
Отже – анонс від 3 жовтня 1967 року. «Відразу за Дахнівкою, на мальовничій галявині, оточеній сосновим лісом, незабаром зашумить обласний ярмарок. А поки-що тут будуються під’їздні шляхи, встановлюються опори для електроосвітлення, споруджуються павільйони. Територія розбита на зони: облспоживспілки, промторгу, харчоторгу, тресту їдалень і ресторанів, розваг. Найбільші райони – сусіди матимуть свої окремі павільйони. Під час ярмарку сюди курсуватимуть автобуси».
Кореспондентові «Черкаської правди» Борисові Фрумгарцу реально пощастило: він був хронікером події увесь тиждень, а газетяр у ті часи – не дядько з макухою. Тож дещо з його статті «На ярмарку біля Черкас», опублікованої вже коли вози рушили додому.
«…Шумить, гуде, вирує ярмарок за Дахнівкою, безкінечне людське море. І чого тільки нема тут! На прилавках все, що виробляє наша промисловість. Телевізори й радіоприймачі, холодильники і пральні машини, пальта і костюми, меблі і велосипеди, гончарні і майолікові вироби, шерстяні кофти і світери, чоботи і черевики, хустки і капелюхи, рукавички і валянки… Торговельні організації пропонували покупцям різних промислових товарів більш ніж на три мільйони карбованців. Вибирай, купуй! І не тільки у павільйонах державної торгівлі, а у 15 райспоживспілках, у 65 автолавках».
Ще є про «щасливців, які придбали легкові автомобілі “Запорожець”, про рибальську юшку, шашлики і баштан… Треба таки ще одну цитату від очевидця. Смачно ж написано, трясця тому ярмарку!»
«Шашлики і вареники зі сметаною, добрий український борщ і гарячі млинці, рибальська юшка і десятки сортів ковбас, чебуреки і галушки… Ну як не зайти до корчми, де грає музика, чи як обминути курінь, біля якого рибальські сіті і перекинутий човен. Тут поруч у великих казанах готують запашну рибальську юшку з пшоняною кашею. За один день її продано понад три тисячі порцій…»
Слід сказати, що сполучення з ярмарковою Дахнівкою забезпечили досконале. За тимчасовим маршрутом з Черкас туди ходили 22 автобуси: 5 – з вокзалу та 17 від Будинку зв’язку. Маю ще статистику господарських підсумків в сотнях тонн городини й фруктів, тисячах одиниць поголів’я, мільйонах карбованців та таке інше, але гадаю, зараз то не так важливо.
А тепер – на 10 років уперед, «Дахнівський ярмарок – 1977» (хоча як свідчить оголошення, тепер там ще й «великий базар» за якої ліпшої нагоди, не гуляти ж площам від осені до осені).
Вже традиційний і улюблений ярмарок відкрився за тиждень до найчервонішого дня календаря. За десятиліття причеркаське народне торжище розрослося до колосальних масштабів і щира правда: оскільки тоді Сорочинський ярмарок не підкріплювався статусом національного бренду, наш ні в чому йому не поступався. Ані площами, ані товарно-продуктовим наповненням, ані кількістю відвідувачів, яких за дні роботи ярмарку побувало тут щось під 350 тисяч, позаяк приїздили на нього не лише з районів області, а й із сусідніх країв. Ну а щодо жителів Черкас, то з-поміж них ой як непросто було знайти тих, хто б не відвідав Дахнівський ярмарок: наше місто на вихідні буквально знелюднювалося. Тепер вже навіть рейсові автобуси міняли свої цифрові індекси на таблички «Ярмарок».
Понад півтори сотні вантажівок, до верху бортів завантажених городиною та дарами колгоспних садів (тут особливо постаралися мліївці), десятки павільйонів з одягом, взуттям і «товарами народного вжитку», ятки з гастрономією, необліковна кількість виробів майстрів ремесел (а в цьому не було рівних чигиринським гончарам), в кожному закапелку – свині й качки, вулики й медогонки, діжки й плетиво, коси і жатки – все те необліковне, що відгодували чи змайстрували хазяйновиті черкаські дядьки та з чим приїхали сусідські.
«Das ist Fatastisch!», – лаконічно, але так тепер зрозуміло висловився про свято у «Книзі відгуків» кореспондент «Берлінер Цайтунг» Хатмут Шульц. А що ви думали? Ярмаркували тут і такі. Ті VIP-прізвища, звісно, нікому тепер не відомі, але за фактом скажу, що розписалися у ній і народна артистка РРФСР, солістка Большого театру Маргарита Міглау, і очільниця Міністерства торгівлі Чечено-Інгушської АРСР Світлана Салата, і багацько чоловіків при пухких портфелях з усіляких міністерств і відомств.
А до всього товарного розмаїття – за доброю місцевою традицією, що в рази зміцніла – ще й кулінарне. Тут тобі і запорізький капусняк із Білозір’я, і юшка від ресторану “Рибак” із Сокирного, і ковбаси з районних заводів продтоварів, і вареники від усіх без винятку хто частував гостей, і смаколики-солоденики з черкаської макаронної фабрики, на якій щойно почали випускати нові торти «Гілка», «Золота рибка», «Жовтневий» та «Студентський», і, і, і…
Хіба сам безсмертний Гоголь спромігся б відтворити в текстах той веселий гармидер, забуте ім’я якому – Дахнівський ярмарок. Та напевне, був би він приємно здивований тій обставині, що від часів великого сорочинського ярмаркування на вселенських базарищах мало що змінилося. Ото б зрадів чоловік, коли б ще й зустрів тут своїх земляків – Солопія Черевика з незрівняною Хавронею Никифорівною та дочкою їхньою, кароокою Парасею, у компанії з самим Тарасом Бульбою та синами!
Ярмаркував й інший, незнайомий Миколі Васильовичу, зате добре відомий нам люд. Наприклад – невгамовний Яшка-артилерист разом з колоритним босяком Попандопулом, які завернули в наші краї з «Весілля в Малинівці» чи призабуті нині Саливон Часник і Кіндрат Галушка, які господарювали кожен на свій лад «В степах України» та теж не забарилися з нагодою гайнути на вихідні в чужі краї.
Звісно, ми б не сказали Гоголю, що усі вони – актори Черкаського обласного музично-драматичного театру, постійні учасники дахнівських гулянь, без яких і ярмарок – не ярмарок.
…Ще раз переглянув виписки, статті, фото у тих статтях… Сумно все це. Ми спромоглися, – висловлюся культурно-тематично, – розбазарити таке оригінальне, колоритне та справді всенародне надбання, рівного якому Черкаси, може, й не мали ніколи.
А Дахнівка, тиха і непримітна, зі своїми щорічними сезонними клопотами переживає ще одну складну зиму. І про її колишню славу тепер тут вже нічого не нагадує.
КОМЕНТАРІ