Якось в анекдотах вичитав пошлу шутку: дорослим для настільних ігор часто достатньо самого стола. І в цьому місці із сучасністю попрощаємось. Зрештою, канікули. Розповів чергову історію з життя черкащан краєзнавець Борис Юхно.
Усе безтурботне дитинство тепер давно дорослих черкащан минало в іграх. На вулиці грали в квача, штандера, вибивного, пекаря, слона… А вдома, в гостях, на групі продовженого дня дозвілля розчинялося в безмежному світі ігр настільних. Таких вітчизняна промисловість випускала сотні видів, а їм у підмогу ще й конструктори, фільмоскопи, комплекти для моделістів та рукодільниць, які продавалися у “Юному техніку” на розі Урицького – Свердлова.
Тож пропоную пригадати, що ж крилося за графою “Вільний час” у “Режимі дня”, який – рукописний чи фабричний – висів над кожним столом “для уроків”.
Найпоширенішим видом настільних ігор були ті, де по ігровому полю з позначеними цифрами клітинках або кружечках треба було рухатися до заповітних “50”, а частіше – “100”. Кілька учасників почергово кидали кубик з позначеними на ньому крапочками, від однієї до шести, і дивлячись скільки випало, переставляли свою фішку, а за їх браком – гудзики, монетки чи інший дріб’язок. Кинути багато бажалося не завжди, бо можна було потрапити на клітину, з якої учасник злітав на кілька рядів униз. Та коли пощастить і кубик покаже те що треба, – тоді й таким самим макаром піднятися угору. Найважче було дістатися фінішної позначки, адже коли тобі необхідно було, скажімо, “2”, а випадало “5”, то з “98” ти крокував до “100”, а потім – у зворотньому напрямку, і опинявся на “97”. І так доти, поки фортуна не ощасливить тебе єдино-потрібним балом. Без сумніву, старші черкащани добре пам’ятають ці перегони картонним ігровим полем, що розкладалося на дві чи чотири частини. Полем, до речі, з обов’язковим сюжетом. То могла бути мандрівка нетрями космосу чи Африки, вистава у цирку, порятунок Оленкою Іванка, походеньки Буратіно, приходи Мюнхгаузена…
Попри те, що офіційно ігри вважалися настільними, не пригадую, щоб грали ми за столами. Хіба на “продльонці”, а так – тільки на підлозі: лицем до поля, а тілами – як промінці сонця на дитячому малюнку. Сміх і сльози, гамір і вереск, спітнілі лоби й червоні лікті… У тих перегонах, що загалом-то передбачають стаціонарне положення, ми примудрялися викладатися не менше, ніж тепер деякі футболісти в календарних матчах чемпіонату України.
У колекції побутових старожитностей моєї дружини збереглося кілька таких джерел адреналіну 1960-х років, що перейшли їй у спадок від старших сестер. Як на мене, в радянських реаліях доволі цікавою видається історія отієї “сюжетності”. Це вже після війни, та й то не відразу, такі ігри почали позбуватися ідеологічного підгрунтя та войовничості. А протягом 1920 – 1940-х років найпоширенішими були “Красный мир”, у якій треба було перемогти буржуїв в усьому світі, “Революция” – прототип “Монополии”, де вимагалося націоналізувати якомога більше підприємств, військово-тактичні “Бой”, “Воздушная борьба”, “Красные и белые”.
На їхньому фоні майже губилися ігри-мандрівки. Такі, наприклад, як “Путешествие на аэроплане по СССР” або схожої за принципом “Полярный поход ледоколов “Красин” и “Малыгин» в 1928 году”, у сюжет якої був вписаний порятунок експедиції Умберто Нобіле. Були ще “Электрификация”, “Механизация”, “Дадим сырье заводам”. діти наввипередки електрифікували країну, тракторами обробляли поля, збирали для заводів вторинну сировину. Поволі й знехотя “кумачеві” настільні ігри полишали дитячі кімнати, але ще й у 1970-х в одній з них Ленін йшов у Смольний, а в іншій діти ловили ворожих шпигунів.
Великою популярністю користувалися також ігри-лото, в яких вимагалося закрити набраними “в темну” картинками відповідні секції карток. У такий спосіб малеча знайомилася з рослинним і тваринним світом, запам’ятовувала персонажів казок, вчилася розпізнавати за призначенням техніку та таке інше. Лото мало єдиний недолік, занадто багато “деталей”, тож у повній комплектації, принаймні у моїх друзів, зустрічалося рідко.
Інша річ – стрілялки (перепрошую, офіційної назви не пам’ятаю), де таких було лише дві: ігрове поле і металева кулька. Поле, заокруглене по верхній стороні, встановлювалося під малесеньким кутом, кулька заряджалася у пружинний механізм. Відтягуєш трохи гачок – і “вогонь!” Шарик летить вздовж борту і десь, – усе залежить від сили пострілу, – наразившись на один з маленьких штирів, змінює траєкторію і потрапляє (або ні, і тоді просто падає на нижній борт) в чашечку. Їх багато, і під кожною – цифра: кількість балів, які ти заробив. Або навпаки, втратив, бо були й “мінусові”. Пізніше з’явилися варіанти гри у суцільному прозорому пластмасовому корпусі: аби кульки не вилітали і не губилися, адже їх там було вже кілька і теж пластмасових. На групі продовженого дня наша Валентина Артемівна ніколи не відмовляла, коли ми просили видати саме цю гру: кращих вправ на додавання-віднімання годі було й шукати. Адже лічили усно і доволі швидко, не те що над зошитом.
А от якої гри наша перша вчителька не любила, так це настільного футболу. Коли ж нам вдавалося її переконати, що цього разу будемо слухняними, як відмінниця у театрі та з-під замка вона діставала поле, клятви остаточно втрачали силу вже хвилин за десять. Всьо! Битва індійських слонів, якимось дивом вбраних у шкільні костюми.
Утім, за всієї поваги до цієї великої гри навіть в малому втіленні, років у вісім-дев’ять моєю захмарною мрією був настільний хокей, вигаданий, як я дізнався вже дорослим, ще в 1932 році канадцем Дональдом Мунро. Такий мав мій найбільший друг, за сумісництвом – однокласник Дімка. І коли через вулицю я прибігав до нього “вчити уроки”, наші льодові баталії мало чим поступалися зарубі СРСР – ЧССР на турнірі “Известия”.
Сказати, що я теж мріяв про таку гру – не сказати нічого. Конче саме таку, бо був її простіший варіант: маленька, з тонкою металевою площадкою і такими ж пласкими хокеїстами, які легко гнулися. А у Діми – справжня арена: велика, пластикова, з бортами і табло, з “товстими” червоними і жовтими гравцями. Коштувала вона щось 10 рублів чи й більше, страшні гроші. Але робити нічого, почав збирати. Уявляєте, скільки треба було на те часу, коли в день відкладати по 15-20 копійок? Відкладати – одне, а ще й не брати з накопиченого, коли стільки спокус: каруселі, кіно, морозиво… А мета – ось вона, поруч, в спортмагазині “Турист” на Казбеті, де продавці мене почали упізнавати, мабуть, “з першої троячки”. Навідувався частенько, для солідності інколи купуючи то поплавок, то рибальську муху, то тенісного шарика на димовушку. А насправді – аби переконатися, що “є”.
І ось він, той самий день. Щоб наблизити його, довелося навіть загнати трохи марок. З коробкою білих монет та кількома паперовими купюрами, на які заздалегідь поміняв дрібняки аби тьоті в магазині не надто ремствували, біжу у спортмаг. І… Нема. Позавчора продали аж два останніх. Хоча до цього за цілий місяць – жодного. Мабуть, хтось із пацанів приніс гарного річного табеля.
Я не буду говорити про те, що пережив тієї миті. Та найгіршим була видсутність перспективи. Бо товар – непрофільний, великим попитом не користується, тож коли завезуть – невідомо: може – через місяць, може через два. Шукати в місті? Марно, вже приглядався. Ні в культмагах, ні в “Дитячому світі”. А навздогад можна пильнувати ціле літо. Та й не впильнуєш, бо з села приїздитиму тільки на вихідні.
Вийшов на вулицю, витер соплі. Другим та третім номерами у рейтингу бажань були акваріум та той таки настільний футбол. А вони є. Каркасний 15-літровий (круглий не хотів, рибки в ньому якісь кривобокі і для рослин дна мало) коштує 4.50, футбол – 4.95. Повернувся, висипав гроші, відрахував собі решту, сказав, що можна не перераховувати, сто разів на хокеї перевірено. Спочатку заберу скляний товар, а менш як за годину повернуся по гру.
Футбол поїхав зі мною на канікули у Воронинці і за популярністю в нашій компанії навіть відтіснив “підкидного”: ще одну “дитячу гру”, про яку тут не будемо. А рибки – то окрема історія.
КОМЕНТАРІ