Проходив дугою зі Смілянської на Хрещатик, та й пригадалося. А тут ще й чергова фотографія Ігната Діамента, цього разу – з “Будинку книги”, відкритого у комплексі новобудов до 700-річчя Черкас 1986-го. Чергову цікавинку з життя старих Черкас розповів краєзнавець Борис Юхно.

Загалом, й без нього книгарень у місті не бракувало. У відомстві Облкниготоргу за телефонним довідником 1982 року нарахував аж 14. На базу “системи” щодня завозилося 3000 пачок книжок і їх реалізація щомісячно приносила Облкниготоргу 400 тисяч обігових коштів. Не візьмуся аналізувати ринок тодішньої літератури – й так зрозуміло, що частка “партійної” була чималою, а опосередковано такої – усіляких прозаїчних чи поетичних славоспівів на честь Леніна і КПРС, які за власним бажанням купував якийсь мізерний відсоток книголюбів – ще більша. Подарункові набори, які ще й у середині 1980-х комплектувалися одним класиком марксизму-ленінізму і одним більш-менш популярним радянським автором – це я добре пам’ятаю.

В центрі, як окремі спеціальні, книгарні могли конкурувати з гастрономами. Вціліла одна, “Світоч”. Тоді – просто № 9 на Свердлова, 38. Їй щось під 50 і вона найстаріша в місті. Цікаво, що власну назву мали лише “Кобзар” на Привокзальній та “Дружба” на Лазарєва: магазин іноземної літератури, який 1981-го переїхав туди з книгарні на розі Шевченка – Комсомольської, де був просто відділом. Оцей книжковий, де давно “Золотий Вік”, у 1970 – 1980-ті неофіційно й вважався головним.

blank

“Дружба” ж стала унікальним магазином поліграфічної продукції країн соцтабору: фотоальбоми, книги, листівки, журнали, календарі і навіть якісь сувенірчики з Чехословаччини, НДР, Болгарії або й далеких Монголії та В’єтнаму. Біля кожної секції – прапорець. “Дружба” працювала на самообслуговуванні. Вільний доступ до цілого світу “в оригіналі” – то було диво…

Я любив книжкові магазини, частенько туди забігав, але майже завжди виходив з порожніми руками. Літератури – до стелі, а купити нічого. Мюнхгаузен, Карлсон, Буратіно, Незнайко – де ви? Не було, нема, не буде. Лише двічі розжився на збірки повістей-казок Віктора Близнеця “Земля Світлячків” та Анатолія Костецького “Все – як насправді”, і то було щастя. Не певен, аби й дорослим велося краще. Десятки метрів творінь “сучасних українських” та аналогічних “современных” усіх братніх республік з автономними удмуртами включно, назви яких нікому ні про що не говорили. Ті “члены Союза” натхненно строчкогонили на вдячні теми революції, соціалістичного будівництва, нового села… Ще чимало місця в магазині займали всякі матеріали з’їздів і пленумів, програми, портрети мертвих і сущих керівників держави та інша відповідна нетлєнка.

Втім, для дорослих тоді почали практикувати таку фішку, як талони. Здаєш 20 кіло макулатури – і можеш дозволити собі Гоголя, Тургенєва чи Лондона. Називаю саме цих авторів, тому що їхні твори з’явилися в домашній бібліотеці якраз у такий спосіб. Тепер зустрів їх на книжкових розвалах в ящиках “по 3 грн”…

blank

Власне, для мене “Будинок книги” на дузі – вирвана сторінка. Коли його відкрили, я надовго залишив місто, тому майже “нічого особистого”. Два поверхи, панно біля сходів – ото й усе, що запам’яталося. Чи ні, не все. Десь перед 2012-м в невеличкому кіоску праворуч від входу продавали перше видання “Черкаських місторій”. Але від “Будинку книги” то вже були самі друзки – після скандальних майнових розбірок він переселився на Чорновола в район “Будинку меблів” і настільки мені відомо, його справи там лише трохи кращі, ніж самого “Будинку меблів”. А проблеми книгарень – принаймні, так вважають фахівці – почалися з Указом Президента України Леоніда Кравчука “Про комерціалізацію системи послуг та торгівлі”, яким книгарні закріплювалися за фондами комунального майна. Це так, за фактом. Насправді ж на початку 1990-х радянська книгосистема посипалася від фундаменту до стріхи, а майже вся наявна в книгарнях література годилася хіба на переробку. Ринок заполонила самвидавна дурня та піратські репринти: Тарзани, Анжеліки і графи Дракули, невідомо де і ким відкатані. Втім, це суто особисте сприйняття тодішньої ситуації. Як епілог – стаття у “Нова Доба” від 14 грудня 1999 року із заголовком, який позбавляє сенсу читати сам матеріал: “Книгопродавці мерзнуть на вулиці, а в колишніх книгарнях продається білизна”.

blank

У порівнянні з минулим наш час має багато виграшних позицій. В книгарнях все, чого забажаєш. Новинки – значить таки новинки. Поліграфія на рівні. Черкаські видавництва надають можливість літературної самореалізації усім без винятку. “Книжковий Маестро” (в особі Фіть Людмила) мало не щомісяця привозив знаменитих “живих” письменників. Вони, теперішні, не надувають щоки, з ними можна навіть кави випити – нехай то хоч Макс Кідрук, Володимир Лис чи брати Капранови. Чи було колись таке можливим? Знову ж – цілком успішний (як на відвідувача) “Черкаський Книжковий Фестиваль”відбувається…