Сьогоднішня наша розмова із радником Черкаського міського голови, народним депутатом України VII скликання Леонідом Даценком про фронт гуманітарний, про утвердження українського духовного світу на теренах Черкас та області. 

– Коли рік тому ви заявили про необхідність не зупинятися на рівні декомунізації, а рухатися далі – шляхом деколонізації, дерусифікації, то в багатьох це викликало певну настороженість, нерозуміння і навіть спротив… Мовляв, навіщо аж так – очищати простір наших вулиць і майданів від імен «світових духовних велетнів» на кшталт пушкіних, достоєвських, чернишевських та іже з ними?

– За роки незалежності в українському суспільстві врешті-решт визріло переконання, що очищення української держави, відповідно і українського духовного світу, від нашарувань, символів, традицій радянсько-комуністичного періоду – річ необхідна. Звичайно ж, це потрібно було зробити відразу ще на зорі відродження нашої державності на початку буремних 1990-х років. Тоді цим шляхом пішли більшість народів, які звільнялись від чужого імперського ярма. У тому числі ті, котрі, як і Україна, перебували в складі Радянського Союзу: Латвія, Литва, Естонія… Позбавилися того комуністичного минулого і країни так званого соціалістичного табору: Польща, Чехія, Румунія, Угорщина… На жаль, українцям знадобилося більше двох десятиліть, пройти кілька революційних майданів, врешті-решт отримати повномасштабну воєнну агресію з боку московської імперії, щоб розпочати повномасштабну деколонізацію-дерусифікацію…

Саме про деколонізацію мала б іти насамперед мова у так званих «декомунізаційних законах» – як з огляду на загальний характер совєтизації в Україні, так і на специфіку сьогоднішньої війни з колишньою метрополією. Комунізм як певна, сутнісно тоталітарна політична практика, безумовно, заслуговує осуду. Але як політична ідеологія він давно вже не є для сучасних людей, зокрема й українців, ані загрозою, ані спокусою. В Україні він завжди був – і лишається досі – лише прикриттям російської імперської геґемонії, як і споріднені з ним символи «рузького міра», «слов’янської єдності», «православного братства» чи «євразійської інтеґрації». Саме тому, що в Радянській Україні практично неможливо було відділити комунізацію від русифікації, а російське сприймалось як синонім радянського, у сьогоднішній Україні було б украй шкідливо і небезпечно відділяти декомунізацію від дерусифікації.

Совєтське минуле було лише продовженням російсько-імперського, совєтська спадщина згубна для України не тим, що вона комуністична (сьогодні це вже мало кого хвилює), а тим, що імперська і сутнісно антиукраїнська, зорієнтована на символічне пригноблення й психологічне поневолення. Зверніть увагу, як рашистські загарбники на тимчасово окупованих територіях швиденько поновлюють пам’ятники Леніну, повертають вулицям старі комуністичні назви… Ну, що тут скажеш – мітить територію новітній сатана!

Якщо перейти у практичну площину, то деколонізація для кожного українця має означати: позбутися синдрому меншовартості, хохляцтва у всіх його проявах. Колись Антон Чехов закликав щодня по краплині вичавлювати із себе раба. Це, до речі, актуально для українців і сьогодні. Але ще важливіше, на моє переконання, нині щодня вичавлювати із себе москаля. Я б проголосив гасло: «Убий у собі москаля!». Український духовний світ має заповнювати всі клітини життя кожного громадянина.

– Чому, на вашу думку, українцям знадобилося стільки часу, щоб нарешті позбавлятися від цих імперських колонізаторських символів і наративів?

– За століття імперського російського поневолення нашої нації в українців глибоко засіла бацила отієї меншовартості, хохляцтва, пристосуванства, та й навіть страху перед колонізаторами-посіпаками. Причини цього добре відомі – постійні утиски, репресії, голодомори, знищення місцевої еліти московськими загарбниками… А у вже незалежній Україні нав’язування обивательської філософії «какая разніца», яка стала чи найбільшим злом для української державності. Саме така позиція владців, та й значної частки суспільства ставала причиною українських поразок. Наша аж занадто гіперболізована толерантність у питаннях мови, церкви, всієї гуманітарної політики сприймалася нашими опонентами, ворогами, як ознака меншовартості, не здатності захистити себе і державу. Ну, а в загально політичному сенсі це породило в українському суспільстві дивні покручі та маразми. Так, голосуючи на референдумі 1991 року за незалежність української держави, наші громадяни паралельно на перших президентських виборах обрали главою країни ідеолога цк компартії Леоніда Кравчука. Не В’ячеслава Чорновола, який все життя боровся за цю незалежність, а одного із стовпів комуністичного режиму в Україні… Отого Кравчука, який сподівався пропетляти між крапельками дощу у відносинах з імперською росією, а потім розводив руками, мовляв, маємо те, що маємо…

Не забуваймо, як на восьмому році незалежності у 1999 комуніст Петро Симоненко реально претендував на перемогу у президентських перегонах, вийшовши у другий тур виборів. А як не згадати обрання главою держави проросійського пропутінського українофоба Віктора Януковича у 2010 році. Та ще зовсім недавно, коли вже йшла російсько-українська війна, на парламентських і місцевих виборах наші громадяни доволі потужно голосували за пропутінську партію ОПЗЖ…

Виявилося, що лише повномасштабна агресія путінської росії, тисячі загиблих українських воїнів та мирних жителів, десятки зруйнованих міст і сіл сколихнули українську громаду аж так, що більшість громадян почали посилати «рузькій мір» та його посіпак в Ураїні за «русскім воєнним кораблем»… І тепер потрібно діяти наступально, утверджуючи потужний Український гуманітарний світ і в державній політиці, і на місцевому рівні.

– До речі, як ви оцінюєте діяльність нашої міської влади щодо утвердження цього українського гуманітарного світу в Черкасах?

– Позиція міського голови Анатолія Бондаренка, його заступників, як і більшості депутатів міської ради, була і залишається глибоко патріотичною, а головне – наступальною. Наш мер один з перших в Україні чітко і твердо заявив, що представники ОПЗЖ – це колаборанти, злочинці й посіпаки, які повинні нести відповідальність… А наша міська рада ще у лютому прийняла звернення із вимогою заборонити цю прокремлівську партію.

Сьогодні в Черкасах іде громадське обговорення щодо зміни назв низки вулиць та провулків. І таких перейменувань у нашому місті буде більше ста. Це як раз пов’язано із зміною назв у царині деколонізації-дерусифікації. Переконаний, що більшість черкасців підтримають українізацію міського простору, а депутати затвердять це своїм рішенням…

Нещодавно міські обранці проголосували на сесії про заборону діяльності церков московського патріархату на території Черкас. Так, 30 депутатів підтримали петицію про заборону УПЦ МП, за яку віддали свої голоси більше 500 черкасців. Думаю, це додасть впевненості і нашій Верховній Раді, і президенту, щоб таки прийняти історичне рішення про заборону діяльності цієї промосковської, антидержавницької структури в Україні…

На жаль, не зрозуміла позиція багатьох черкащан, які продовжують вперто розмовляти російською. Переконаний, що користуватися у спілкуванні мовою окупанта, який знищує наші міста і села, вбиває наших захисників – це моральний злочин. Невже, щоб переконати таких хохлів навернутися до рідної мови, потрібен російський танк під їхнім будинком?

Зверніть увагу на заяви російських лідерів, зокрема, президента путіна, які чітко і постійно проголошують своє імперське кредо: росія закінчується там, де закінчується російська мова. Треба визнати, що російська мова стала певною мірою чинником окупації української території. Тому, бажають цього чи ні наші місцеві «рузькоязичниє», але фактично вони залишаються носіями «рузького міра» у нас в Черкасах…

Безумовно, ми всі сподіваємося і віримо в українські перемоги на фронті у воєнних змаганнях з російськими окупантами. Але не менш важливо здобувати такі перемоги і на гуманітарному духовному фронті. Очищення від «рузького мира», як і від путінських агресорів має бути повним і безповоротним!

Петро Дмитрашко