Ось цей утаємничений старий будинок із жовтої цегли у дворі дитячої лікарні на Благовісній. Колись ще Жовтневій. Обласна медична бібліотека, там працювала мати. Розповів чергову цікавинку із життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.

Ще з ранньої школи через якісь клопоти з продльонкою мені теж доводилося “працювати бібліотекарем”. Вирізав ярлички, які наклеювалися на лівий верхній кут книг або клацав на старій машинці з круглими клавішами. Але тоді ще бібліотека була в іншому місці, у дворі “водолєчєбниці” на Кавказькій. І теж в “таємничому” будинку, вже з потемнілої від часу цегли, при фундаменті навіть з мохом. Казали, що до бібліотеки там була “трудотерапія”: чоловіки робили держаки до лопат, збивали тарні ящики. То аби їм дурне в голову не лізло. Поруч – павільйон над урвищем, нижче вузенькі сходи до волейбольного майданчика. На ним – паркан, за парканом – спуск до Дніпра, за спуском – пожежна частина. У павільйоні я вчу вірша з “Читанки” за 2-й клас, значить то 1977 рік…

Медбібліотеку постійно кудись переселяли, і завжди – в невеличкі дорадянські будівлі та обов’язково – при медзакладах. Всі ті переїзди я не відслідковував, але пригадується, ще якийсь час вона знаходилася на колишній Карла Маркса навпроти станції швидкої допомоги. Раніше і доволі довго в тому будинку перебувала дитяча поліклініка, яку точно пам’ятають усі, хто у 1970-ті був дитиною. Намальованого на стіні Айболіта, великі білі пеленальні столи в коридорі, ваги для грудничків і скриплячу підлогу. Це я про свої спомини. Досить певні, коли зважити, що водили мене туди мало не півстоліття тому.

До бібліотеки на розі Жовтневої – Кірова я навідувався вже старшокласником, потім студентом. До бісової матері всяких класиків вимагалося конспектувати, а їхні вишневі й сині томи тут прикрашали полиці так само, як і будь-якої іншої авторитетної книгозбірні. Був вже досить дорослим, аби на прохання тьоті Шури не спостерігати “за всякими”. Бо навідувалося до бібліотеки кілька дивних чоловічків (звісно – не лікарів, а скорше навпаки, хворих), – які брали книжки із ілюстраціями оголеного жіночого тіла, дарма що оголеного “по-медичному”, а потім з тих томів такі сторінки, траплялося, зникали.

blank

Ще дорогою до середмістя заносив якісь папери в облздороввідділ, “самому Рудковському”. Для когось він був одним з найбільших медначальників, я ж запросто відкривав двері його кабінету мало не “з носака”. Облздрав базувався так само в дорадянському будинку біля трикотажної фабрики, отут на фото його трохи видно.

Загалом в медбібліотеці непрофільна література легко могла б вимірюватися десятками погоннимих метрів, у тому числі – дореволюційні видання. От вони-то мене цікавили найбільше. А якось дізнався, що увесь той скарб вже пакується на списання: треба вивільняти фонди. Прихопив собі на пам’ять кілька томів, а якби сьогоднішній розум, то перетягнув би все, що б тільки зміг. Ні, не медичне звісно, а його там було найбільше. Товстенні фоліанти в найцупкіших обкладинках із золотим тисненням, але переважно іноземними мовами. І поїхала та література вантажівкою в утиль… Мабуть отак із книгами – то у нас давно й надовго.

А ось, якраз недалечко, із прихопленого тоді: “Історія етики в новій філософії”, Фрідріх Іодль, професор Празького університету, Москва, 1898 рік. Цікаво – чим вона мене спокусила? Чи не розділами “Прекрасная нравственность: Шиллеръ” або “Этико-религіозная проблема въ Англіи”? Ото хапонув. Треба буде Павлові Кретову, викладачеві філософії у нашому універі, подарувати, може йому згодиться (аж цього літа подарував, – прим.)

І от якось зо два роки тому і бібліотечний кут, і жовтий флігельок сховалися за високим металевим парканом. Слідом прийшла звістка: єврейська громада будуватиме тут “величну синагогу”. Колектив “Медички” попередили про черговий переїзд, й так засиділися. Цього разу – під крило обласної бібліотеки імені Шевченка.

Втім, поки-що вона на старому місці, та й за парканом тихо. Синагога – то скромненько так сказали, адже згідно проекту на Благовісній, 148 має постати не сама, а в комплексі зі школою, спорткомплексом, дитсадком та готелем. Бо “саме тут до революції була єврейська лікарня”. Об’єктивно – так. Шляхетне дітище черкаських заможників Зарицького, Грінблата, лікаря Гольмана, провізора Діккера. Щоправда, разів у десять менше того, що зараз собі наміряли “правонаступники”. І той флігель – її частина. Більшовики перепрофілювали заклад під пологовий будинок, а приміщення бібліотеки стало одним з його корпусів: чи єдиним, чи одним з – не скажу. Але планування для такого закладу підходяще: довгий коридор, а праворуч – по пам’яти чотири чи п’ять кімнат та дві великі зали у кінці. Тепер там абонемент та книгосховище.

blank

Ну ніби-то все гаразд. Одна деталь лишень. “Вивчаючи класиків”, встиг познайомитись з місцевими, вже тоді немолодими лікарями. Ну як “познайомитись”: віталися, питали один в одного про справи. Навряд мої були їм цікавими, так само як їхні мені. Такі медики мали якийсь особливий, старомодний шарм. Говорили тихо, працювали довго, і біля них завжди височіла гора книжок.

Якось один з них пожартував, що з такими фахом та “зв’язками” я міг би легко поєднати історію і медицину, чим свого часу тут активно займався кандидат медичних наук Гончаров. Тобто досліджувати історію черкаської медицини. Я так само жартома поцікавився – невже не все дослідили? А він вже якось зовсім невесело подивився у вікно читальної зали. “Ось тут був роддом, і десь тут, у дворі, – моя невдало народжена сестра. Можу припустити – насправді невдало прийнята. Вже за кілька хвилин – просто біоматеріал… Тоді таких часто “утилізували” санітарки й далеко не ходили. Звідкіля відомо? Ну от буде вам років скільки мені – теж багато чого знатимете, про що в газетах не пишуть…”