В Черкасах більше немає планетарію. Фінал цілком прогнозований, адже, щонайменше – упродовж п’яти останніх років, “пацієнт був більше мертвий, аніж живий”. Тепер не маю впевненості навіть у тому, що за кілька років не зникне й сам 150-річний будинок… Історію черкаського планетарію розповідає краєзнавець Борис Юхно.

У березневу провесінь наш початковий клас уперше повели на екскурсію до черкаського планетарію. 1978-го чи наступного року – тепер не пригадаю, але ми були ще малими. Чимчикували туди “парами” не минаючи калюж, і знали лише одне: нам посеред білого дня покажуть зірки на небі, а як будемо слухняними, то ще й мультфільми.

… Дуже дивна маленька зала. Дивна, бо кругла. Посеред неї – якась штукенція, схожа на супутник. Над нами стеля – наче половина велетенського м’яча. Там, де вона переходить у стіни – чорні будиночки Черкас по колу. Мабуть аплікація, і ми таке вміємо. Позаду, настільки у кола може бути зад, – трибуна. А з неї якийсь дядечко вже запрошує: “Проходьте маленькі, вмощуйтесь, тільки не шуміть. Ви ж уночі не галасуєте? Зараз вам я її й покажу, справжню ніч. Уночі ж люди сплять, а тому усю зразу ніч побачити не можуть. Так що вам дуже пощастить, бо за 20 хвилин ви побачите геть усе, що відбувається над головою від вечора до світанку. А ще чимало такого, що в людському житті можна побачити лише раз. Ось, наприклад, комету Галлея. Вона прилітає до нас раз на 76 років і дуже скоро навідається”. Ми хором: “А коли?” – “У 1986 році” – “Ого-о-о…” – “Ну яке ж це “ого”? Наступний візит небесної гості буде аж 2061-го, так що цей не прогавте. Ну сідайте, космонавти, сідайте…”

Повільно згасає світло, а небо й справді всівається зірками. Їх сотні, а може й тисячі, і не віриться, що до тих яскравих цяточок лише кілька метрів. Все як насправді, аж дух перехоплює від такої дивини. Небо повільно рухається, адже нам треба побачити усю ніч за половину уроку, а той чарівник, що його обертає, розповідає нам про сузір’я та показує їх маленьким яскравим сонячним зайчиком.

 

Аж голова крутиться. Спливають хвилини. Поволі шатро сіріє, у вікнах будинків спалахують вогники. О, так то не проста аплікація… І ось неподалік Пагорба Слави, він на стіні упізнається першим, з’являється червоний окрайчик сонця. Більше, більше… Все, є сонце.

Стає жовтим і зала світліє: дядечко на своїй диво-машині вже “запустив день”. Мить – і світило в ньому розчинилося. Мружимось, оглядаємось. Що це було? Сон? Чи й справді було? І зорі, і та небесна гостя комета?

Трапляється ж таке: навіть обіцяні мультфільми після тієї мандрівки нетрями Космосу, яку я й зараз пам’ятаю до подробиць, не спричинили вибуху емоцій. Ми сиділи зачаровані аж допоки лектор не почав прощатися і запрошувати приходити ще. Що я й зробив найближчої суботи: не чекати ж цілий рік. І так вийшло, що саме ті відвідини планетарію опосередковано причетні до початків мого газетярства, бо якось написав про це у газету, і “Зірка” того листа надрукувала. А ще вони відкрили мені безмежний світ особливої літератури: від повістей-казок до повістей фантастичних, а згодом і романів жанру наукової фантастики. Коли пройшов багатотомний шлях від Кіра Буличова до Рея Бредбері, трохи попустило. А ось теперішні космосаги не люблю. Не зайшло: забагато у них спецефектів, а мало того, над чим варто замислитися. Того, що є в романах того ж таки Бредбері чи нашого Олеся Бердника.

Будинок, якому судилося стати черкаським планетарієм лише завдячуючи вселенському хаосу, стоїть на своєму місці без малого аж півтора століття. Його у середині 1870-х звів місцевий заможник Федір Лисак. Відомо, що свої статки він накопичив на будівельних підрядах. Не секрет також, що мати цей загалом-то типовий особняк за власне помешкання Лисак ніколи не планував.

blank

Однак, лише років за десять йому вдалося вигідно здати свій “палац” (бо й справді вважав його таким) в оренду австрійцеві Карлові Швайгуту. Так з’явилася найвідоміша з добільшовицьких назв будинку, “будинок Швайгута”. Для нового власника прибутковість приміщень забезпечили спочатку міська прогімназія, потім – класична міська чоловіча гімназія, згодом деякий час в будинку господарювала міська дума.

В кінці 1890-х будинок орендувало міське Громадське зібрання і 11 липня 1899-го в одній з його кімнат з’явилася солідна як на ті часи бібліотека з 300-ми книгами та тисячею примірників періодики, а по сусідству – зала для… картярських ігор.

Кілька літ поспіль дім Лисака – Швайгута був таким собі міським клубом дозвілля, а потім сюди знову прийшли гімназисти. У 1920-ті з двору – приватна зуболікарня, від парадного – класи Першої трудової школи. У 1930 – 1933 роках то навчальний корпус шляхобудівельного технікуму, ще пізніше – класи трудового навчання однієї з міських шкіл. У роки війни окупаційна влада розмістила тут “Народний банк”. Зразу після неї у дворовій частині – знову зуболікарня-зубопротезна Факторовичів, а в кімнатах при центральному вході відкрився Будинок політосвіти.

До кінця 1950-х від громадського простору маєток відмежовувався цегляним парканом із кованими секціями, а на його стовпах стояли декоративні вази. Потім усю цю пишноту прибрали, перед фасадом встеливши хідник.

До середини 1960-х будинок остаточно перепланували, а ще змінили центральний вхід, навісивши над ним недолугий бетонний козирок (на жаль, зображення колишнього “парадного” не збереглося). З цими архітектурними новаціями будинок й перейшов у власність обласної організації товариства “Знання”.

Ініціатором створення у Черкасах “зоряного центру” став відповідальний секретар товариства Віктор Спорик. Майже увесь 1960-й він мотався країною у пошуках приладу, який так і називається – “планетарій”, і таки добув його дефіцитну модель зразка 1956 року німецької фірми “Цейс”.

Восени розпочалося будівництво: викопали котлован, який за рахунок заглиблення глядацької зали дозволив підняти шатро зоряного неба на понад вісім метрів. Звісно, від попереднього планування там нічого не залишилося.

blank

У серпні 1961-го черкаський планетарій відкрився для експертів. З цієї нагоди зі столиці прибув визнаний авторитет лекторської науки Костянтин Парцевський, у майбутньому – директор Московського планетарію. Загалом, початково текстовий супровід космічних мандрівок забезпечували москвичі та кияни, допоки у когорті вчених мужів не з’явилася Світлана Туранська. Саме їй судилося стати першим директором нашого зоряного дому. Трохи згодом, 13 жовтня, відбулося офіційне відкриття закладу. Але ще треба було ознайомити майбутніх працівників з технікою, скласти плани лекцій та уладнати інші організаційні питання. А перші відвідувачі сягнули нашого земного космосу ще за два місяці, 15 грудня 1961 року. І до тих днів, з яких почалася ця розповідь, свідками й учасниками цього дива стали понад півмільйона осіб. Між іншим, Черкаси – найменше з українських міст, яким свого часу пощастило мати свої планетарії як окремі заклади, бо решта – це Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Вінниця.

Відтоді на ювілеї місцевого центру космічної науки приїздили гості з усього Союзу. І лише його 40-ліття залишилось непоміченим ані містом, ані тим більш – Україною. Подейкують, що відома черкаська гадалка и цілителька, що винаймала тоді одну з бічних кімнат, цю дату порадила проігнорувати. І треба ж, вчений люд погодився. А загалом згадану теорію “вселенського хаосу” стосовно конкретного маленького будиночку підтвердили сусідство у його кімнатах кого й чого завгодно: хіромантів, уфологів, астрологів, прибічників нових релігійних течій та навіть перших “малинових піджаків”, які полюбляли зазирнути в кабачок із підходящою назвою “Галактика”. Вивіска закладу із зображенням довгоногої дами сусідилася із чимось схожим на ікону, бо на ній був намальований Отець небесний в процесі польоту до якогось космічного тіла. При тому, найпомітнішим на полотні був його зад.

Одного разу сильно здивувався, коли побачив уздовж всієї фасадної стіни планетарію густий рядок… унітазів. Подумалося – ну все, тепер справжнісінька тобі “обсер-ваторія”. На щастя, то була лише виставка сантехніки фірмою, яка теж орендувала кімнату…

Колись про наш планетарій робив матеріал для всеукраїнського видання і спілкувався з тодішнім директором закладу Володимиром Луганським. Він мав “космічні плани”, але таки більше мрії.

А востаннє у Дім зірок завітав у дні його 50-річчя, в листопаді 2011-го. Тоді планетарій очолював Сергій Полулях і з розмови з ним залишилися диктофонні нотатки “прямої мови”. Ось деякі: “треба капітальний ремонт, бо дах підтікає, та й приміщення вже здає. Немає централізованої каналізації. Техніка – окреме питання, “Карл Цейс” часто ламається, буває що й під час екскурсії” (зорепроектору на той час виповнилося 55 років, вже антикваріат). Або ще: “на комуналці економимо, вмикаємо тепло більше із запобіжною метою. Квитки на космічні подорожі дешеві, 8 – 12 гривень, але піднімати вартість не ризикуємо. Лектори за 45 хвилин роботи отримують 30 гривень. Лише у травні-червні у нас висока відвідуваність, можемо заробити тисяч 8 – 10”.

Відтоді “на зірки” не ходив. Навіть поностальгувати не хотілося, бо точно знав, що на краще там нічого не змінилося. М’яко кажучи. То нехай він і залишиться у пам’яті таким, яким разом із однокласниками уперше його побачив на екскурсії далекого 1978 року чи наступного…

blank

Про щурів на лекціях та наркопритон в орендованому приміщенні не будемо, то ще з 2016-го, та й згодом було. Трохи поганяють “торчків”, прозвітують – і до наступного разу. Натомість фрагмент статті у “7 Днів: Черкаси” від 13 вересня 2017 року, а назва матеріалу цілком вичерпна: “За крок до руїни”.

“На вході висить два оголошення. Одне запрошує у подорож зоряним небом, інше – на курси лікувального масажу. На обох – однаковий номер телефону, який належить Сергієві Полуляху (…) Щоб подивитися, який вигляд із середини має планетарій, йдемо іншим шляхом: замовляємо лекцію як звичайні відвідувачі. У домовлений час приходимо. На вулиці нас зустрічає сам Сергій Полулях і лектор Олександр Дашковський. Заходимо до невеликої кімнати. Сідаємо на старі дерев’яні стільці, залишені у спадок, мабуть, ще з часів відкриття закладу. Лекція починається проблемно: звук рипить і час від часу переривається. Зрештою, на стіні з’являється зображення. І наступні 40 хвилин нам показують мультики про те, як утворилися сузір’я.

Після мультиків намагаємося більше розпитати в лектора про планетарій. За його словами, відвідувачі тут – рідкість. Більшість із них приїжджають із сусідніх областей. “Що в інших приміщеннях”, – запитуємо. “Там – бардак”, – відповідає лектор (…)”

На жаль, як громадсько-просвітницький заклад наш планетарій не витримав “випробування технологіями”. Тепер, коли у кишені кожного школяра такі агрегати, що й фантастам колись не снилися, а астрономія взагалі не викладається як обов’язкова дисципліна, старому будинку вкотре доведеться перероджуватися. І хотілося б, аби процес не надто вплинув на його звичний історичний вигляд.