1990 рік, Київ, середина жовтня, Революція на граніті. Ми – студенти тоді ще факультету журналістики Київського університету ім. Шевченка – стоїмо на тоді ще площі Жовтневої революції і скандуємо раз по раз три найпопулярніші гасла того часу: “Україні – волю!”, “Кравчука – на голодівку!” та “Геть московського попа!” Відтоді Україна отримала волю й дев`ятий рік доводить своє право на неї зі зброєю в руках. Леонід Кравчук не голодував, пережив обидва Майдани, критично про них висловлювався, засуджував водночас українських націонал-демократів та російську агресію й у травні цього року залишив цей світ. Натомість гасло “Геть московського попа!” досі лишається актуальним. Про це пише письменник Андрій Кокотюха на сторінках видання «Gazeta.ua».

Так, 1 грудня президент України Володимир Зеленський ввів у дію рішення Ради безпеки та оборони щодо заборони в Україні релігійних організацій, афілійованих із центрами впливу в Росії. Вжита множина, але розумному досить: під “організаціями” мається на увазі єпархія РПЦ (Російської православної церкви). Хоча самі керівники називають її УПЦ (Українська православна церква), при тому що канонічною після отримання Томосу є ПЦУ (Православна церква України). А патріотична спільнота, включно з політиками, яких чомусь записали в опозицію до чинної влади (а хто ж тоді при владі?), іменує московську церкву не інакше, як філією ФСБ РФ в Україні.

Результати обшуків, проведених СБУ в окремих єпархіях, дають усі підстави погоджуватися з цим визначенням. Бо знайдена і література проросійського пропагандистського змісту, і попи виправдовують російську агресію публічно, на службах, і диверсанти знаходили собі притулок на церковних базах. Це, до речі, виявлено вже протягом першого місяця масштабного вторгнення – у мережі гуляли фото затриманих коригувальників вогню, прямо причетних до РПЦ.

Але є й непрямі докази. Які – на жаль, далі буде сумно, – дають водночас ширшу картину вкорінення російської агентури всередині України і широке поле для маніпуляцій.

Почнемо від гри з перестановкою літер у самоназві. Це – відомий в історії чекістський прийом підміни понять. Нагадаю листопад 1917 року. Наступного дня після більшовицького перевороту в російському Петрограді в Києві проголошують створення УНР – Української Народної Республіки. А вже під кінець грудня в захопленому російськими військами Харкові проголошується Українська Народна Республіка Рад – маріонеткове, контрольоване Росією псевдодержавне утворення. Керівники якого тут же заявили про своє право представляти Україну та її народ. Тому просять братню Росію про військову допомогу – адже київська УНР здійснює проти УНРР збройну агресію. А там зібралися націоналісти, мазепинці і взагалі буржуї-мироїди.

За аналогією, московські попи, активно іменуючи себе діячами саме української церкви, на словах відмежовуються від Росії. Й водночас заявляють про переслідування з боку України за релігійними переконаннями. Цю очікувану тезу вже озвучив днями Вадим Новинський, про українське громадянство якого подбав 2012 року особисто Віктор Янукович. З наголосом на, цитата, “визначні заслуги перед Україною”. Хто такий Янукович – навряд варто зайвий раз нагадувати. Хіба зауважу про його тяжіння саме до РПЦ, куди він ходив по благословення з будь-якого приводу. І досі невідомо, чи благословив його митрополит Онуфрій перед відмовою підписати Асоціацію з ЄС…

Україною та громадянством прикривав свої відверто ворожі дії Віктор Медведчук, кум Володимира Путіна. Його легально зареєстрована проросійська організація називалася “Український вибір”. Дружина Медведчука, телеведуча Оксана Марченко, знялася в документальному серіалі “Паломниця”, кожна серія якого показувала її, скромну богомольну жіночку-мільйонерку, в знакових для України й РПЦ лаврах.

Але все це – не докази. Бо ніхто нікому не забороняє їздити по лаврах і ставити свічки. Нема заборон заходити в церкви, приналежні до РПЦ. Ба більше: чимало моїх знайомих із проукраїнськими поглядами там вінчалися, хрестили дітей, святили паски, яйця й ковбаси. Пояснення просте: московська церква територіально ближче до дому, а Бог – він узагалі один, Творця й Создателя ніхто не приватизував.

Таким чином, московські попи коять значно важчі злочини, ніж зберігання російської пропаганди й надання притулку терористам. Погано, що ці злочини не оформлені статтями ані в Кримінальному, ані в Адміністративному кодексах України. За те, що вони прикривають свої діяння іменами Бога і України, покарання не передбачено. Між тим наше громадянство дає московським попам легітимну можливість заявляти про порушення своїх прав, репресії, переслідування вірян тощо. А фахові релігієзнавці охолоджують запал свідомої української громади: від обшуків до повної заборони РПЦ може пройти чимало часу. І, на жаль, не факт, що московських попів таки виженуть нарешті геть, згідно з буквою закону.

Адже на те є ще одна, погано очевидна зараз, під час війни, причина. Справа в тому, що владна верхівка в Україні діє ситуативно, не граючи в довгу й не думаючи про результат. Зокрема, домашній арешт Медведчука й закриття підконтрольних йому пропагандистських каналів обсягу проросійської пропаганди не зменшило впритул до 23 лютого 2022 року. Вже наступного дня вчорашня медведчуківсько-путінська рать, цитата, “перейшла на бік України”. Тому за свої діяння покарана не була. ОПЗЖ нібито заборонена – проте колишні депутати від проросійської сили нікуди не поділися. Як і їхні виборці.

Звідси можна стежити за руками. Ті, хто перефарбувався й перевзувся, активно співпрацюють з чинною владою. Влада ж навіть під час російських ракетних обстрілів думає про майбутні вибори й моделює їх. Зачистити Московський патріархат означає налаштувати проти себе, без перебільшення, мільйони його вірян. А це – найбільш дисципліновані виборці. Тому санкції проти Новинського оголошені, а проти предстоятеля РПЦ Онуфрія (Березовського) – чомусь ні. Хоча глава ворожої церкви має значно більший ранг, ніж її диякон.

Сліпа віра й відданість московським попам суперечить здоровому глузду й справді відповідає усім ознакам тоталітарної секти. Яскравий приклад тому – гучна історія з чернівецьким архімандритом Нікітою, якого застали в ліжку з юним хористом. Звісно, піп заявив, що це провокація, хлопчика йому заледве не підкинули. Він може заявляти, що завгодно. Важливо інше: парафіяни вірять. І дивним чином не реагують на, скажемо делікатно, нетрадиційні сексуальні вподобання служителя Божого. Хоча церква, причому – саме московська, засуджує подібне публічно. Здавалося б, віряни повинні після такого з огидою плюватися в бік РПЦ. Натомість Нікіту вже за тиждень висвячують на голову Івано-Франківської (!!!) єпархії. Протестів не видно й не чути.

Виглядає, московські попи й надалі почуватимуться нормально всередині України. Адже позбутися їх так само неможливо, як від російського сусідства ззовні. На жаль, кордони не пересунути. Як не змусити всі парафії РПЦ разом зібрати манатки й залишити наші храми й нашу територію. Проте з російською церквою трохи простіше. Слід лиш виявити політичну волю та йти до кінця, не зважаючи на можливі електоральні втрати. Й насправді реалізація гасла “Геть московського попа!” в перспективі суттєво посилить здатність України оборонятися. Й, відповідно, послабить агресора, зменшивши кількість агентів російського впливу.