Моє дитинство припало на ті вже далекі застійні часи, коли ціни так застоювалися, що не змінювалися цілими п’ятирічками. 30 копійок за літр 76-го бензину дозволяли нашій “середньостатистичній” сім’ї на 408-му “Москвичі” щоліта їздити на море, пару разів побувати у Карпатах, ну а про ближні краї й говорити зайве. І у тих мандрівках мене завжди цікавили монументальні дороговкази, якими зустрічали автомобілістів кожна область, велике місто чи навіть СМТ. Або й ніщо не зустрічало: просто якась композиція біля траси – скульптурна група тварин біля зони відпочинку при лісі, куманець як орієнтир на питну воду, грибочки “просто так”. Мозаїчні зупинки – тема окрема… Чергову цікавинку із життя старих Черкас розповів краєзнавець Борис Юхно.
Тож такі витвори “трас-арту” підсвідомо сприймалися як “статус” краю чи населеного пункту. Гарні – то й область чи місто будуть гарні, а коли ні – “злидні”. Утім, зовсім “ні” не траплялося. Були кращі і були трохи гірші чи менш цікаві. Так мені здавалося, коли бачив якогось колгоспного Щорса чи тупо металеві патики з рамою-назвою чогось і обов’язковою зіркою угорі.
Найчастіше ми, звісно, минали “вазу” на повороті з дамби на Чапаєвку. Це якщо не брати до уваги суто черкаські в’їздні монументи.
Якось, – десь на початку 1980-х, хоча можу трохи помилятися, – сталася халепа: унаслідок раптового зсуву грунту з дамби до Дніпра загриміли і “Черкаси”, і добрячий шмат ближньої до стели смуги траси. Тож теперішня розлога “брама” – то на моїй пам’яті вже друга. Перша, пригадується, була “свічкою”. Ми, як і всі, розвернулися і з караваном рушили в об’їзд через Канів. А спуск з вулиці ХХІІ партз’їзду разом з нависаючим над ним “осиним гніздом” ДАІ відтоді закрили і машини пішли через дугу нової Луначарки.
Коли ж з’явилася мода на цей жанр, хто автор композицій, які презентували гостям Черкаси і область? Давно цікавився, та небагато довідався, бо колись справа опорядження в’їздів вважалася настільки буденною, що на ній спеціально не зауважували. Та поділюся, чим є.
В основному все це відбувалося наприкінці хрущовських часів, тобто першої половини 1960-х. Агроорієнтований Микита Сергійович полюбляв гасати Україною загалом та Черкащиною зокрема, навіть у Золотоноші колоритно базарував, то може тому. Жартую. Скрізь же подібне відбувалося: нові “орнаментальні” зупинки, стели перед містами, якісь характерні для регіону фішки на шляху…
Однак, за Хрущова відкрили лише титульну композицію при в’їзді зі столичної області. Хто зна з якого дива, але головною її окрасою став гігантський мозаїчний сифон. Утім – оригінально, що не другорядно. Наступну, на Смілянському шосе до Першотравня 1965-го – вже за Брежнєва. Її автори – київські майстри Павло Аверков, Микола Патиковський і Дмиро Захарченко. Вони запропонували велике декоративне панно 8х4 метри, виконане з керамічної плитки способом мозаїки. Панно примикало до бетонного парапету в півсотню метрів завжовш. Попереду знаходилася стела з легких металоконструкцій з рельєфним написом “Черкаси”.
Далі взялися за в’їзд з боку Канева. Тут основою послужила шевченківська тематика з “поправкою на енергетику”. Для цього цілком згодилися Тарасові слова “Оживуть степи, озера”. Ескізи розробили художники Ігор Іванов, Костянтин Сидоров і Володимир Романович. Одночасно ця ж група працювала над панно між залізничним вокзалом і автостанцією у Черкасах: хоч не в’їздну, та для прибулих теж презентаційну. Стенд з бетону і кераміки називався “На транспортних магістралях країни”. Її другу чергу, тобто з боку колії, здали у жовтні 1967-го і то вже була робота Івана Литовченка та Миколи Патиковського.
Чималий доробок у означеній естетиці – за нашими митцями Олександром Студені (стела “Звенигородка”), Сергієм Рецем, Іваном Лавріненком, Миколою Ткаченком. Однак, хто у цьому амплуа та з чим конкретно виступив – предмет подальших “несистемних досліджень”.
КОМЕНТАРІ