Пантеон Слави, який міг бути в Каневі, першим в Україні ще пів століття тому до найменших деталей спроєктував «останній в’язень радянських концтаборів». Про це розповідає «Козацький край».
В останній рік ХХ століття, влітку 1999 року Богдан Климчак, який більше 17 років провів у радянських тюрмах і таборах за «український буржуазний націоналізм», писав листа зі Львова до Канева Костянтину Андрієнку, якого називав «чи не першим, хто високо оцінив» його ідею Пантеону Слави, яку він саме в Каневі і прагнув втілити.
Знав великих людей сучасності і мріяв увічнити великих українців минулого
У своїй новелі «Оаза», написаній рівно пів століття тому (1976 рік) та однойменному архітектурному проєкті Богдан Климчак уявляв «Оазу-гору» не просто як географічний об’єкт, а як масштабний архітектурно-ландшафтний та духовний меморіальний комплекс — Національний Пантеон України. Через радянські репресії й цензуру, а потім – через відсутність коштів, він не міг опублікувати свої ідеї аж до 1994 року, коли зміг видати друком книгу «Оаза-гора», тому детально фіксував ці ідеї у рукописах, які згодом доповнив власними кресленнями та малюнками.
Збирав ті ідеї в часі, коли був у одному концтаборі з ідеологом ОУН Петром Дужим, майбутнім Героєм України Степаном Хмарою і майбутнім співголовою російського правозахисного товариства «Меморіал» Сергієм Ковальовим, який згодом жорстко засудив збройну агресію росії проти Ічкерії, а потім Грузії, а у березні 2010 року підписав звернення російської опозиції «Путін має піти». Ковальов помер у серпні 2021 року, коли до повномасштабного вторгнення росії в Україну залишалося якихось пів року. За декілька місяців до того, як Ковальов пішов у засвіти, діяльність його товариства «Меморіал» в росії була заборонена за надуманими мотивами.
Варто зазначити, що в сусідньому концтаборі з Климчаком дещо пізніше перебував і Василь Стус, ім’я якого сьогодні носить Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал»…
Втеча до Ірану з мрією про Англію, орієнтир на Німеччину і попри все – шалена любов до України
Схоже, нарис «Оаза-гора» був з Климчаком і тоді, коли восени 1978 року він вдало перейшов кордон з Туркменії до Ірану, де заявив, що хоче потрапити до Посольства Великобританії, щоб просити політичного притулку. Проте через півтора тижні перебування на території Ірану був переданий радянським прикордонникам згідно домовленостей про дружбу Тегерана з москвою. Замість омріяної волі отримав тільки новий термін ув’язнення.
Богдан Климчак бачив Пантеон і як символ національної пам’яті для самої країни, і як можливість популяризації в усьому світі Визвольної боротьби й історії становлення державності України – через декілька ключових моментів. Духовний та ідеологічний центр: Гора мала стати сакральним місцем, де символічно збирається вся героїчна історія України — від княжих часів і козацтва до борців ОУН-УПА та політв’язнів радянського режиму. Архітектурний проект: Автор розробив конкретну концепцію із зонуванням. На вершині та схилах цієї символічної гори уявлялися пам’ятники, меморіальні споруди та знаки, що увічнювали б імена видатних українських діячів.
Видання книги 1994 року містило авторські рисунки, які візуалізували цей проєкт. Оаза серед пустелі: назва «Оаза» відображала світогляд дисидента. У часи тотального радянського контролю та русифікації, які він вважав духовною «пустелею», така гора уособлювала острівець живої української культури, волі, пам’яті та національної ідентичності. Символ відродження державної незалежності: для Климчака цей проект мав суто практичну кінцеву мету — стати фундаментом для виховання майбутніх поколінь вільної України через відновлення правдивої історичної пам’яті, незаплямованої колоніальними міфами.
Попри роки ув’язнень у концтаборах та перебування у спецпоселеннях, Богдан Климчак отримав доволі непогану технічну освіту в Магадангському гірничому технікумі і постійно самовдосконалювався, вивчаючи безліч альтернативних джерел інформації з книг друзів і усіх можливих бібліотек, тож майже напевне знав про німецький меморіал «Вальгалла» (Walhalla). Хоча у його збережених спогадах та інтерв’ю немає прямого детального розбору німецького пантеону, загальна концепція «Оази-гори» майже ідентично відтворює логіку, за якою у XIX столітті створювали «Вальгаллу» в Баварії.
Їхні концепції збігаються у кількох фундаментальних аспектів. Для них є спільною ідея національного об’єднання через архітектуру: король Людвіга I Баварський будував Пантеон «Вальгалла» у часи, коли єдиної німецької держави ще не існувало, а Богдан Климчак розробив концепцію «Оаза-гори» за 15 років до відновлення Незалежності України з метою духовно консолідувати українську націю, розірвану тоталітарним режимом, довкола єдиного історичного стрижня.
Схожі позачасовий та міжконфесійний підхід: німецькій «Вальгаллі» збирали погруддя та меморіальні дошки німців різних епох — від стародавніх воїнів часів Римської імперії до поетів, науковців та королів. Климчак закладав у свій символічний пантеон абсолютно аналогічний принцип: об’єднати в одному просторі героїв від княжих часів і козацтва до дисидентів та повстанців ХХ століття. Навіть ландшафтне розташування та архітектурне рішення схожі: «Вальгалла» височіє на горі над Дунаєм, до якої ведуть масивні мармурові сходи, що символізують важкий шлях до слави. Проєкт Климчака так само базується на використанні гори, що височіє над навколишньою «пустелею», перетворюючи саму гору на монумент під відкритим небом.
Климчак багато знав про Шевченків Канів, але в листі до Костянтина Андрієнка зазначає, що вперше у Каневі над Дніпром побував лише за три місяці до відновлення Незалежності України, в чергову річницю перепоховання Тараса Шевченка – 22 травня 1991 року і «зробив належний запис у Книзі (відгуків) – саме про Пантеон».
Замість післямови
Богдан Климчак вийшов на волю тільки у листопаді 1990-го року, категорично відмовившись від «реабілітації» каральної системи, яка намагалася зломити його дух і переконання. Відійшов у засвіти влітку 2018-го і похований на Личаківському цвинтарі у Львові, який вже сам по собі – частина Українського Пантеону, «філії» якого є по всьому світу.
Костянтин Андрієнко продовжує працювати на благо України як патріот і краєзнавець, Темою, достойною окремого вивчення, вважає історію створення Патріархом Мстиславом (Скрипником) меморіального цвинтаря в Саут-Баден-Бруці (штат Нью-Джерсі), який називають головним Українським Пантеоном у США, де пам’ятники як українцям, хто не похований у Штатах (княгині Ользі чи уродженцю Черкащини, першому митрополиту Української Автокефальної Православної Церкви Василю Липківському), так і тим, дійсно знайшов за океаном останнє місце спочинку.
У Саут-Баден-Бруці, зокрема, поховані ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов (родом з Мелітополя), літератори Євген Маланюк (родом з Новоархангельська сучасної Кіровоградщини) і Тодось Осьмачка (народжений в Куцівці під Смілою на Черкащині). А розпочиналася розбудова Пантеону у Нью-Джерсі з перепоховання з німецького Мюнхена багаторічного Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, уродженця Ліплявого на Канівщині. Церкву-меморіал в Баден-Бруці назвали в честь Андрія Первозванного. Пізніше біля славетного батька поховали і його сина, Миколу Лівицького, який теж був Президентом УНР в екзилі та доньку, Наталію Лівицьку-Холодну, яка прославилася як чудова поетеса, що писала вірші, зокрема, і про рідне Ліпляве.
І з Наталею Лівицькою, і з родиною Мстислава Скрипника канівець Костянтин Андрієнко теж спілкувався, але то – вже й справді окрема історія…
КОМЕНТАРІ