Тарасовий обрій: навпроти Чернечої гори хочуть відкрити піщаний кар’єр

«Не треба тут ні пишного пам’ятника, ні крикливої розкоші,

ні житейського базару навкруги: нехай сама могуча природа,

як досі, буде пам’ятником тому, хто разом з людиною найбільш любив природу

і творив у ній своє природне діло – будив великий народ до великого життя».

Сергій Єфремов

З часу поховання Тараса Шевченка на Чернечій горі його могила сприймається українським народом як національна святиня. Проте в різні часи не раз виникала загроза збереженню унікального природного та історико-культурного ландшафту, що охоронявся багатьма поколіннями українців. На жаль, до цього часу повністю не розв’язані проблеми репрезентації Шевченківського меморіалу в єдності з природним довкіллям, зокрема, збереження неповторного краєвиду, що відкривається з могили Великого Кобзаря, – образу місця, відтвореного поетичним генієм Тараса Шевченка і пов’язаного з його наміром збудувати оселю, а також місцем його вічного спочинку. При підвищеному інтересі до земель над цією територією нависла загроза зміни традиційного природного оточення внаслідок приватизації і забудови унікальних ландшафтів, берегів Дніпра.

Місцевість між Каневом і Пекарями особливо припала до серця Тарасу Шевченку своєю величчю, простором, могутнім природним рельєфом і водночас теплотою і затишком. Не здійснене бажання поета мати «в тім раї» (біля могутнього Дніпра, гір, степів, козацьких могил) «власну хаточку», сім’ю, – трансформувалося в образ Тарасової Гори як осередку справді родинного єднання навколо ідеї єдиної соборної незалежної України, знаковий культурний ландшафт, який сформував модерну українську націю.

Ще 22 травня 1861 року, проводжаючи Шевченка по Останньому земному шляху у вічність (від Успенського собору в Каневі до Чернечої гори), священик Гнат Мацкевич закликав : «Благоговій до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка…»

Ідея національно свідомої української інтелігенції, згуртованої Київською Старою Громадою у 2-й пол. ХІХ – поч. ХХ ст., об’єднати довкола меморіалу Тараса Шевченка усі визначні пам’ятки історії, археології та природи остаточно визріла в умовах Української Народної Республіки та була затверджена рішенням Ради Міністрів Української Держави 10 червня 1918 року. Показовим у підходах української влади тоді стало прагнення не лише зберегти саму могилу поета, а й надати заповідного статусу його природно-ландшафтному довкіллю.

Завдяки зусиллям видатних громадських діячів-державотворців Симона Петлюри, письменника Василя Короліва-Старого, мецената Євгена Чикаленка, академіка Миколи Біляшівського, науковця Володимира Різниченка та участі багатьох інших добродіїв у 1917-1925 роках сформовано концептуальні засади діяльності Шевченківського заповідника. Саме на їх базі Рада Народних Комісарів УСРР 20 серпня 1925 року постановила «Оголосити територію могили Т. Г. Шевченка коло міста Канева, загальною площею в 4 десятини, за державний заповідник». З того часу Заповідник у процесі свого становлення неодноразово змінював назву і підпорядкування.

У результаті напруженої боротьби проти намагання союзного Міненерго розширити промислову базу за рахунок зон охорони заповідника, постановою №287 від 21 листопада 1989 на базі Канівського державного ордена Дружби народів музею-заповідника Тараса Шевченка «з метою дбайливого збереження шевченківських меморіальних місць і навколишнього природного середовища в м. Каневі», було створено Шевченківський національний заповідник.

Наразі до складу Заповідника входять пам’ятки історії, архітектури, мистецтва, археології та природи, що становлять історичну і культурну цінність, органічно пов’язані з Шевченковою могилою в один меморіальний комплекс. Серед завдань – гідна репрезентація пам’яток, розширення території, археологічні дослідження та збереження неповторного краєвиду, що відкривається перед кожним прочанином з могили великого Кобзаря, – унікального довкілля, яке відповідає поетичному заповіту Шевченка, бути похованим «на Вкраїні милій».

Символізуючи Україну, оспівану Шевченком, видноколи Тарасової Гори маніфестують не лише історико-культурні, естетичні, а й моральні, етичні цінності. Адже Україна була для поета «семіосферою, системою осердечених значень. Її особливість така, що майже кожна річ <…> здатна бути символом цілого <…>. Природно, що така гармонія, така краса стає омріяним ідеалом, іконостасом душі». Видноколи цього знакового місця зримо представляють емоційно заряджену могутньою енергією семіотику природи – «ревучий» Дніпро, «лани широкополі», «кручі», гору-могилу: тут «природа не фон, а камертон музики душі, як і Дніпро – не просто могутня річка, а образ долі народної».

У записах до книг вражень відвідувачів Шевченкової могили підкреслена і особиста причетність Кобзаря до Чернечої гори : «Чудові місця. Гори, Дніпро!.. Ми обходили всі ці місця і тому так розуміємо тебе, наш Тарасе. Розуміємо, чому благав ти хаточку у цьому раю, чому хотів, щоб Дніпро було видно не здалеку, щоб він був біля порогу… Студенти КДУ» (25.07.1964).

Вся 160-річна історія Шевченкової могили – це безперервна історія захисту від забудови і промислової експансії описаних Тарасом Шевченком націєтворчих ландшафтів.

Про мальовничі видноколи Тарасової Гори дбали ще на початку 20 ст. видатні діячі української історії та культури, глибоко розуміючи необхідність їх збереження та надання заповідного статусу.

Відповідальна естафета була підтримана багатьма патріотами. Завжди цікавився розвитком Шевченківського національного заповідника у гармонійному поєднанні з Каневом, допомагав у вирішенні нагальних проблем Борис Олійник – поет і громадський діяч, Герой України, голова Українського фонду культури, Почесний громадянин Канева. Він, разом з іншими інтелектуалами світу, по суті, зупинили будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Тараса Шевченка, опублікувавши в 1988 році статтю «Чи відають, що творять?» на захист Тарасової гори та довкілля, яку підтримала не лише Україна. Своє обурення люди висловлювали на сторінках Книги народного протесту, яка зберігається на Тарасовій горі : «Геть руки від усипальниці Тараса!», «Як ми можемо допустити промислових яничарів на ці святі береги нашої пам’яті!…».

У науковому архіві Заповідника зберігаються відповіді на анкету «За збереження святих місць» дописувачів з усіх областей країни з підтримкою позиції заповідника, Українського фонду культури та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, висловленої, зокрема, у відкритому листі до голови Ради Міністрів УРСР. В цьому зверненні підкреслено протиріччя трьох постанов Ради Міністрів УРСР щодо Канева : «Про створення Шевченківського національного заповідника в м. Каневі» від 21.11.1989, «Про створення ландшафтного державного заказника «Тарасів обрій» (18.01.1990) і «Про заходи, спрямовані на розвиток соціально-культурної сфери м. Канева та Канівського району в 1990-2000 роках» (26.01.1990), в останній із яких завдання «заборонити промислове будівництво на лівому березі Дніпра в районі м. Канева» (п. 5) поєднано з наміром спорудити на тому ж березі Дніпра виробничий корпус «для розміщення цехів об’єднання «Закордоненергобуд». Того разу промислову експансію завдяки небайдужим людям з України й зарубіжжя вдалося зупинити на державному рівні (розпорядженням Ради Міністрів УРСР №193-р від 05. 05. 1990).

Проте, наступ на святиню не припиняється. 28 вересня 2000 року, на зустрічі з колективом заповідника, представники Канівської міської ради фактично лобіювали інтереси промисловців, закріплені рішенням сесії міськради, переконуючи в доцільності розташування в зоні охоронюваного ландшафту Заповідника філії алюмінієвого заводу СП «Інтерсплав», елеватор, завод силікатної цегли. Відбулися громадські слухання і щодо доцільності розміщення терміналу ТОВ СП «Нібулон» (2010 р.), спорудження підприємства ПрАТ «Миронівська птахофабрика» – звірогосподарства на території Яблунівської сільради, – поряд з Каневом, могилою Шевченка (2013 р.).

З 80-х років минулого століття не вщухають баталії навколо будівництва Канівської ГАЕС на землях, пов’язаних із тисячолітньою історією української нації (на це звертали увагу учасники експертно-громадської дискусії «ГАЕС на Канівщині – куди йдемо?», що проходила на Тарасовій горі 17. 07. 2015, на науково-практичній конференції «Канівські гори. Трахтемирів. Бучак. Як зберегти культурні та природні пам’ятки національного значення» Тарасова Гора, 20 вересня 2019 р.), підтримуючи й ініціативу громадськості щодо створення на території Канівщини Середньодніпровського національного природного парку.

Реальну небезпеку для довкілля меморіалу Тараса Шевченка та Канівського Подніпров’я, містять у собі і зміни до Генерального плану міста Канева (2017), яким фактично узаконено майбутнє масштабне промислове будівництво всупереч цілій низці рішень уряду щодо перенесення лівобережної промзони та рекультивації цих земель. На жаль, з’являються й нові проекти. Наприклад, в останні роки йде мова про спорудження тут величезних сонячних електростанцій, існує також і загроза приватизації лісів, інших територій, а також житлової забудови. Численні птахофабрики використовують для промислових потреб артезіанські свердловини, завдають шкоди довкіллю, відлякуючи туристів викидами в атмосферу, забруднюють річки об’єкти МХП («Наша Ряба»).

Однією із спроб знищення берегової лінії Дніпра є й так звана «проектна ідея променад-парку вздовж вул. Т. Г. Шевченка у м. Канів». Підходять до самого берега, проглядаються з головних туристичних маршрутів новозбудовані незграбні і потворні двоповерхові споруди на території «Човнової станції». Вони спотворюють панораму Дніпра, обмежують огляд історичної частини міста, перекривають унікальний природний ландшафт лівобережжя.

Як було підкреслено на виїзному засіданні Комітету Верховної Ради України, що відбулося в Каневі 11 листопада 2009 р., «проти нас працюють системно…йде атака на Канів – одну з опорних вузлових величин нашого національного ідентету… на основні, опорні величини нації. Тому й ми повинні працювати системно <…>. І передовсім треба, звичайно ж, зробити охоронні бар’єри, тобто якомога скоріше опоясати Канів землями, які повинні бути відведені до заповідника».

На необхідність вирішення цих дійсно національного значення питань Заповідник наголошував в багатьох зверненнях, зокрема, до вищих і місцевих органів влади, пам’яткоохоронних та природоохоронних інституцій, фахівців, причетних до формування образу Канева як репрезентанта національної святині, міста з правічною історією та туристичними перспективами.

На меті – поширити заповідність на всю територію, яка відкривається з Тарасової Гори: від акваторії Дніпра до обрію, а також всі визначні місця Канівщини, пов’язані з ім’ям та творчістю Тараса Шевченка.

Окрім того, Постановою Верховної Ради України №1326-VІІ від 05. 06. 14, затвердженою Указом Президента України №580/2015 від 13. 10. 2015, «Про рекомендації парламентських слухань на тему «Тарас Шевченко як постать світового значення (до 200-річчя від дня народження)», серед інших завдань. спрямованих на збереження історико-культурної спадщини, передбачено занесення могили Тараса Шевченка і Шевченківського національного заповідника у м.  Каневі до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО як об’єкта, що перебуває у Попередньому списку об’єктів Світової спадщини.

Захисники пам’яток історії, культури і природи, науковці впродовж багатьох років чинять спротив будь-яким спробам загрози довкіллю Тарасової Гори, відстоювали зокрема і розширення заказника «Тарасів обрій» (площею 405 га). У 2019 році Указом Президента України №139/2019 «З метою збереження та відтворення цінних природних комплексів, різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного і тваринного світу, збереження у природному стані окремих унікальних природних утворень» було змінено його межі шляхом включення до його території 311 гектарів земель державної власності і сьогодні площа заказника «Тарасів обрій» становить 716 га.

Ці заходи суголосні з записами до книг вражень, у яких дописувачі надають довкіллю – унікальному сакральному простору, що відображає пошуки світорозуміння і осягнення себе у світі – глибинних сенсів, пов’язаних із національним самоусвідомленням : «Гарну обрав собі домовину, рідний батьку вкраїнської землі! «Лани широкополі, і Дніпро, і кручі»… Якась таємнича невідана сила з’явилася в моїх грудях, але того почуття я не міг висловить. Гайдамаки, Запорізька Січ, і воля розливалась по всій Україні, в моїх мріях – постаті гетьманів … Кріпко вірю в національне відродження. 26.06.1914, с. Пархомівка на Харківщині. К. Даниленко». «Якесь тут блаженство, якийсь рай земний. Я буду всім радити, хто лічить себе справжнім українцем, то повинен неодмінно посітити могилу нашого рідного Батька України. М. Цьова» (23.05.1918). «Сюди входиш, як у святиню. Здається, сама земля говорить голосом нашого Тараса. Учителі з Тернопільщини» (17.07.1964). Гості Тарасової гори не лише фіксують свої відчуття, а й осмислюють їх джерела: «Ці чудові святі місця випромінюють щире українське тепло, – пише І. Горак зі Львова. – Геній українського народу Тарас Шевченко не тільки відчував цю силу, – він своїм перебуванням на цих горах зарядив їх надзвичайно позитивною енергією навіки. Я вірю, що національна свідомість українців зростатиме завдяки цій енергії» (09.07.2000).

Пам’яткоохоронна та природоохоронна позиція заповідника щодо захисту довкілля базується також на положенні Європейської ландшафтної конвенції стосовно важливої суспільної ролі ландшафту в культурній, екологічній, природоохоронній та соціальній сферах, відповідає вимогам законів України, зокрема, «Про охорону культурної спадщини» та «Про природно-заповідний фонд України». Адже проблема збереження навколишнього середовища заповідних територій Канівщини, зокрема, видноколів Тарасової Гори, має не лише екологічні, а й історико-культурні, духовні, національні аспекти, тому важливо використати всі чинники, щоб законодавчо захистити довкілля Шевченківського меморіалу.

І ось – нова загроза. На лівобережжі, в охоронних зонах Шевченківського національного заповідника, 22 га сінокосів і пасовищ планується перетворити у промисловий кар’єр з видобутку піску – це не лише спотворить краєвиди, що відкриваються з оглядового майданчика Тарасової гори, а й повністю знищить природні лучні екосистеми заплави Дніпра.

Сподіваємось, що до майбутнього Тарасових видноколів залишаться небайдужими, перш за все, депутати і громада новоствореної Ліплявської об’єднаної територіальної громади, на землях якої заплановане будівництво.

Надія знову на свідомих українців, для яких місце останнього спочинку Кобзаря не черговий комерційний проект, а справді свята земля, місце сили нації –  до них знову звертаємось за допомогою і підтримкою.

Бо саме український народ, як сказав Дмитро Павличко, «…є та сила, яка збереже Святиню».

Віта Дзима, Микола Чорний, Лариса Миколенко