Нещодавно у Черкасах була створена Громадська гуманітарна рада при міському голові. Своїм розпорядженням мер Анатолій Бондаренко затвердив положення про Раду та її персональний склад. До Громадської гуманітарної ради увійшли знані в місті та області науковці, письменники, митці, громадські активісти: Леонід Даценко – радник Черкаського міського голови, народний депутат України VII скликання, Дмитро Бур’ян – художник-скульптор, викладач рисунку на кафедрі дизайну Черкаського бізнес-коледжу, Михайло Вакуленко – голова Черкаської обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів, Анна Васильєва – громадська діячка, журналістка, Катерина Вербівська – бібліотекарка Черкаської обласної бібліотеки для юнацтва імені Василя Симоненка, Ольга Гладун – директор Черкаського обласного художнього музею, Валерій Данилевський – голова постійної комісії з питань освіти, науки, культури, молодіжної політики та спорту обласної ради, начальник управління освіти і науки Черкаської ОДА, Валентина Коваленко – в.о. генерального директора Шевченківського національного заповідника, Наталя Мамалига – актриса Черкаського академічного обласного музично-драматичного театру, Віктор Мисник – голова Черкаського міського товариства по захисту навколишнього середовища «Екологія»; Василь Пахаренко – професор кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету, Наталя Писарева – співголова ГО «Дзвін Черкащини», журналістка, Володимир Поліщук – завідувач кафедри української літератури та компаративістики ЧНУ, голова Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України, Олена Фещенко – голова Черкаського обласного об’єднання ГО Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, учителька колегіуму «Берегиня», Оксана Циганок – голова ГО «Громадський блокпост», волонтерка, депутат обласної ради, Юлія Чабаненко – видавець, Борис Юхно – краєзнавець, журналіст.

Рада є консультативно-дорадчим органом для координації заходів, пов’язаних із необхідністю проведення консультацій з громадськістю стосовно участі у вирішенні питань гуманітарного, соціально-економічного, культурного розвитку міста, реалізації місцевих програм, для забезпечення умов залучення громадськості до цих процесів, розширення ролі інститутів громадянського суспільства в обговоренні та вирішенні інших важливих питань місцевого значення, проведення органами та посадовими особами місцевого самоврядування консультацій з громадськістю щодо формування та реалізації ефективної регіональної гуманітарної політики.

Сьогодні наша розмова із координатором Громадської гуманітарної ради при міському голові, народним депутатом України VII скликання Леонідом Даценком. 

blank

«Спілкуватися мовою окупанта на восьмому році війни із московською імперією – це моральний злочин…»

– Для багатьох гуманітарна сфера – це щось ефемерне і не зовсім зрозуміле, – розповідає Леонід Миколайович. – Адже люди звикли звертати увагу та підтримувати конкретні речі, які сьогодні і зараз впливають на їхнє життя та добробут. От відремонтована дорога чи додана сотня до пенсії – це речі практичні, які кидаються в очі чи лягають в кишеню. Як дехто каже, ну, хіба ту українську мову намастиш на бутерброд?..

І справді не намастиш… Та наведу простий і дуже яскравий приклад. На це звернув увагу і секретар РНБО Олексій Данілов. Так от, якщо накласти карту східної України, де нині триває війна із путінською ордою, то чітко простежується закономірність: там, де усі роки незалежності фактично панував «рускій мір», російська мова і московська церква – ці території, населені пункти дуже легко і з радістю лягли до ніг окупантів. Там люди ментально, духовно, світоглядно здавна були підпорядковані москві і лише формально визнавали українську державу. А от у селах і містечках, де все ж таки переважали українська мова та українські цінності, – путінським окупантам не вдалося закріпитися і встановити свій фашистський порядок…

Це ще яскравіше видно на прикладі Криму, де «рускій мір» із його духовними скрепами – російською мовою та промосковським світоглядом – панував тотально, там практично а ні найменшого опору московській окупації ми не побачили.

Зверніть увагу на заяви російських лідерів, зокрема, президента Путіна, які чітко і постійно проголошують своє імперське кредо: Росія закінчується там, де закінчується російська мова. Треба визнати, що російська мова стала певною мірою чинником окупації української території. Тому цілком погоджуюся із думкою політика Ігоря Мірошніченка, що абсолютно очевидно, що там, де немає російської мови, не було окупації і не було загрози втрати суверенітету України. Там, де була російська мова – там Путін без волі тих громадян, які є патріотами, але говорять з різних причин російською, їх «захищав». І він далі буде це робити. Адже неодноразово заявляв, що там, де є російська мова – там є «русский мир»…

Ось такий бутерброд виходить… Тому абсолютно не зрозуміла позиція багатьох черкащан, які продовжують вперто розмовляти російською. Переконаний, що користуватися у спілкуванні мовою окупанта на восьмому році війни із московською імперією – це моральний злочин. Невже, щоб переконати таких хохлів навернутися до рідної мови, потрібен російський танк під їхнім будинком?

Обивательська філософія, яка відображена у формулі «какая разница» – є чи найбільшим злом для української державності. Саме така позиція владців, та й значної частки суспільства ставала причиною українських поразок і раніше, і зараз. Наша аж занадто гіперболізована толерантність у питаннях мови, церкви, всієї гуманітарної політики сприймалася нашими опонентами, ворогами, як ознака меншовартості, не здатності захистити себе і державу. Тому потрібно діяти наступально, утверджуючи потужний Український гуманітарний світ і в державній політиці, і на місцевому рівні. У цьому і є головне завдання створеної Громадської гуманітарної ради.

«Нині потрібно щодня вичавлювати із себе москаля»

– Нещодавно прозвучала ваша заява про необхідність не зупинятися на рівні прийнятої програми декомунізації, а рухатися далі – шляхом деколонізації… Що це означає?

– Безумовно, очищення української держави, відповідно і українського духовного світу, від нашарувань, символів, традицій радянсько-комуністичного періоду річ необхідна. Адже будь-який народ, який проголошує свою незалежність і хоче зберегтися, мусить провести деколонізацію. Через це пройшла більшість народів, які звільнялися від чужого ярма. У тому числі ті, котрі перебували у складі Радянського Союзу: Латвія, Литва, Естонія; соціалістичні країни: Польща, Чехія, Румунія, Угорщина тощо – від цього позбавились. Саме про деколонізацію мала б іти насамперед мова у так званих «декомунізаційних законах» – як з огляду на загальний характер совєтизації в Україні, так і на специфіку сьогоднішньої неоголошеної війни з колишньою метрополією. Комунізм як певна, сутнісно тоталітарна політична практика, безумовно, заслуговує осуду. Але як політична ідеологія він давно вже не є для сучасних людей, зокрема й українців, ані загрозою, ані спокусою. В Україні він завжди був – і лишається досі – лише прикриттям російської імперської геґемонії, як і споріднені з ним символи «русского мира», «слов’янської єдності», «православного братства» чи «євразійської інтеґрації». Саме тому, що в Радянській Україні практично неможливо було відділити комунізацію від русифікації, а російське сприймалось як синонім радянського, у сьогоднішній Україні було б украй шкідливо і небезпечно відділяти декомунізацію від дерусифікації. «Це єдиний і неподільний комплекс, – стверджує вчений Ігор Лосєв. – Якщо нині обмежитися тільки першим, декомунізацією, то можна лише очистити російсько-імперське ядро від комуно-радянських нашарувань, що прихильників «русского мира» цілком влаштує. Так кілька років тому сталося в Одесі, коли посунули пам’ятник матросам, учасникам повстання на панцернику «Потьомкін», щоб звільнити місце для пам’ятника російській імператриці…

До речі, російські політики, які протестують проти декомунізації в Україні, і їхні українські союзники, які цю декомунізацію в багатьох містах саботували і саботують, роблять це аж ніяк не з любові до комунізму, до Леніна або Кірова, а скоріше з ненависті до українського національного визволення й остаточного звільнення від «русского мира». Совєтське минуле було лиш продовженням російсько-імперського, совєтська спадщина згубна для України не тим, що вона комуністична (сьогодні це вже мало кого хвилює), а тим, що імперська і сутнісно антиукраїнська, зорієнтована на символічне пригноблення й психологічне поневолення. Так, історик Ольга Ковалевська наголошує: «Ми повинні розуміти, що встановлення пам’ятників царям-імператорам, музеєфікування полів битв, де ті царі здобували перемоги, найменування вулиць і площ назвами, які нагадували про провінційність території порівняно з імперським центром, були для колонізатора звичайним явищем та необхідним дійством. Те саме відбувалося й за часів перебування України у складі СCСР. Через пам’ятники «вождям світового пролетаріату» та «міжнародного революційного руху», через створення нового типу «революційного музею» та розробку методики побудови експозиції й екскурсії не на артефактах, а на їх ідеологічній інтерпретації, через численні вуличні таблички з іменами сумнівних героїв влада нав’язувала суспільству своє бачення історії, сучасного та майбутнього тієї спільноти, яка опинилася під її керівництвом. У такий спосіб вона намагалася візуалізувати, закарбувати в голові кожного мешканця те, яким він мав уявляти свою минувшину та будучність».

Від так, нинішній народний депутат України Володимира В’ятрович заявив: «Наша країна є постколоніальною, постгеноцидною, посттоталітарною. Зараз відбувається розривання імперської пуповини, українці утверджуються як незалежна нація… Деколонізація України – незворотна».

Якщо перейти у практичну площину, то деколонізація для кожного українця має означати: позбутися синдрому меншовартості, хохляцтва у всіх його проявах. Колись Антон Чехов закликав щодня по краплині вичавлювати із себе раба. Це, до речі, актуально для українців і сьогодні. Але ще важливіше, на моє переконання, нині щодня вичавлювати із себе москаля. Я б проголосив гасло: «Убий у собі москаля!». Український духовний світ має заповнювати всі клітини життя кожного громадянина.

От, мені дивно, коли ми майже витіснили російськомовні назви із наших вулиць та площ, але їм на заміну прийшли вивіски іноземними мовами або покручі в українській транскрипції. Господарі цих закладів думають, що це дуже круто, хоч насправді вони виявляють своє типове хохляцьке єство. Даруйте, але ж Черкаси – це все таки не Лондон, і не Париж, а посутнє українське місто. І ми маємо підказати цим продвинутим підприємцям, що в нашій рідній мові є тисячі прекрасних яскравих назв, які прикрасять будь-який заклад торгівлі чи громадського харчування…

«Черкаси можуть мати свій Андріївський узвіз…»

– Отож, про справи практичні… Які напрацювання уже має Громадська гуманітарна рада, з якими можете вийти до громадськості?

– У травні – червні відбулося кілька засідань Ради та її президії. Ми обговорили широке коло питань, які стосуються гуманітарної політики у нашому місті. Так, з ініціативи члена Ради, голови комітету з питань національно-патріотичного виховання, збереження культурно-історичної спадщини Михайла Вакуленка розроблено та подано до міської ради цілий пакет із пропозиціями щодо відзначення 30-ї річниці Незалежності України. Виконкомом міськради уже було підтримано нашу ініціативу про вшанування черкасців, які активно боролися за незалежність України у XX столітті.

Серед цікавих проектів, які можна реалізувати в Черкасах, є наша пропозиція запровадити пішохідно-мистецьку зону вулицею Хрещатик (від ЗАГСу, скверу Симоненка до музею «Кобзаря») у вихідні та святкові дні. Пропонується відвести окремі культурно-мистецькі майданчики для виступів творчих колективів, митців, художників, письменників та зустрічей із запрошеними з поза меж Черкас митцями. На окремих локаціях виставки-продаж виробів декоративно-прикладного мистецтва, картин, українських сувенірів, вернісаж народних ремесел тощо. Популяризація розміщених на вулиці архітектурних пам’яток та закладів культури… Від так, вулиця Хрещатик може стати «магнітом» для місцевих жителів та туристів на кшталт Андріївського узвозу Києва чи площі Ринок Львова…

Члени Ради запропонували ще потужніше пошанувати пам’ять нашого незабутнього Василя Симоненка. Для цього: розробити екскурсійний маршрут по місцях, пов’язаних з його ім’ям (музейна кімната в редакції газети «Черкаський край», пам’ятник біля ЗАГСу, бібліотека імені Симоненка, школа № 33 його імені, місце поховання); видати збірку кращих віршів поета невеликого формату, але чималим тиражем для поширення у школах, вузах міста; заснувати міську премію імені Василя Симоненка для журналістів у двох номінаціях – за висвітлення життєвого та творчого шляху поета і за публікації патріотичного спрямування.

Ми плануємо заслуховувати на засіданнях Ради та комітетів питання про виконання гуманітарних програм департаментами та управліннями міськради. Нині напрацьовуємо програму розвитку та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя нашого рідного міста. Також ініціювали питання про включення до бюджету міської ради на 2022 рік статті для книговидання…

 «Маємо разом з громадськістю оперативно і активно впливати на соціальну та гуманітарну ситуацію в місті…» 

– І все ж таки громадськість ще надто мало знає про роботу гуманітарної ради…

– Ми пройшли етап організаційного становлення і тепер маємо, як кажуть, «піти в народ». Нині створена сторінка Гумради у соцмережі, плануємо низку публічних акцій з гуманітарних питань, проведення широких громадських обговорень, дискусій… Маємо оперативно і активно впливати на соціальну гуманітарну ситуацію в місті. До речі, наша Рада відреагувала на постійну критику наших земляків роботи, точніше бездіяльності, поліції в місті. Ми звернулися до очільників поліції України та області втрутитися у дану ситуацію та навести порядок у діяльності місцевих поліціянтів. А мера Анатолія Бондаренка просимо винести на сесію міської ради питання про звіт Черкаського підрозділу Національної поліції про роботу за останні два роки та розглянути нашу пропозицію щодо можливості створення в Черкасах підрозділів муніципальної поліції.

Отож, запрошуємо громадськість, представників творчих спілок, активістів, усіх небайдужих громадян до співпраці.

Від так, подаємо контакти членів президії Громадської гуманітарної ради:

Даценко Леонід Миколайович, радник Черкаського міського голови, народний депутат України VII скликання, координатор –  067 4708430, dacenko2006@ukr.net

Вакуленко Михайло Якович, голова Черкаської обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів, голова комітету з питань національно-патріотичного виховання, збереження культурно-історичної спадщини – 068 0744148, skluk@ukr.net

Мисник Віктор Григорович, голова Черкаського міського товариства по захисту навколишнього середовища «Екологія», голова комітету з питань соціального захисту та екологічних проблем – 098 4998480 viktor_musnik@i.ua

Писарева Наталя Сергіївна, співголова ГО «Дзвін Черкащини», журналістка, голова комітету з питань зв’язків із громадськістю та ЗМІ, контролю, кадрової політики – 050 4645073

Фещенко Олена Василівна, голова Черкаського обласного об’єднання ГО Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, учителька колегіуму «Берегиня», голова комітету з питань культури, освіти та зв’язків із творчими спілками – 098 0781805   olenavas-cerkasu@ukr.net