Продовження історії про зародження на Черкащині спецслужб: досить ризикованих професій, традиційно для Нової Доби розповідає краєзнавець Борис Юхно.

Охорона праці: про користь мовчазних канарок

Відколи люди почали працювати у копальнях, відтоді й беруть відлік хроніки служби, яку ми тепер узагальнено називаємо «охорона праці». Згодом вона поширила свої повноваження на мануфактури, фабрики, заводи. У середовищі робітників з’явилися «спеціально навчені люди», які слідкували за дотриманням правил техніки безпеки на виробництві.

Якщо ж вдатися до конкретики, то датувати появу служби в імперії слід 1719-м роком, коли Петро І започаткував діяльність так званої «Берг-колегії», яка діяла на підставі статуту для гірничих інспекторів. Між іншим — скрізь, де працювали шахтарі, найбільші надії на порятунок покладалися на… канарок. Ці екзотичні пташки, звиклі до чистого повітря, гинули від метану значно швидше, ніж його концентрація ставала небезпечною для людини. Звісно, «птічку жалко», але ж… І уявіть собі, що відповідна стаття правил безпеки для гірників Великої Британії залишалася чинною аж до 1995 року! Лише найточніші індивідуальні датчики стали порятунком від підземної напасті для яскравих створінь з райського саду.

Само собою — «не шахтами єдиними». Поступово контроль за дотриманням правил охопив усі галузі професійної діяльності людини. Радянський період історії служби нагляду за безпекою виробництва розпочався 17 травня 1918 року з оприлюднення Декрету про створення інспекції праці. А власне черкаський — восени 1965-го, коли була утворена обласна інспекція. До цього часу наші об’єкти контролювалися з Києва, але у зв’язку з розбудовою в обласному центрі хімічної індустрії контрольно-профілактичні повноваження передали на місце. Очолив інспекцію переведений сюди з Луганського округу Юрій Карпенко. Треба сказати — службу поставив добре. У часи, коли промислових гігантів було у рази більше, нещасних випадків на виробництві траплялося у рази менше, а смерть на робочому місці взагалі вважалася «ч/п республіканського масштабу».

ДАІ: армія червоного жезла

Раніше історія нашої Державтоінспекції писалася від 3 липня 1936 року, коли УРСР входила до складу Радянського Союзу. На той час шосейками країни вже мчали аж 180 тисяч автомашин, і третина їх обліковувалася в Україні. А 60 тисяч авто — таки стихія, яка вимагала контролю. Сьогодні стільки проходить черкаським мостом за 3-4 дні…
Але ми добре знаємо, що керівництво молодої Країни Рад цілковито ігнорувало усе, що було до її появи. Тому й не брало до уваги, що в Україні автомобілі вийшли на дороги задовго до революції, раніше ніж у Росії, до всього — тут навіть були спроби впорядкувати їх рух. Перший «мотор» з’явився в Одесі 1891 року. Придбав це чудо техніки у Парижі редактор газети «Одесский листок» Натан Навроцький. То була одна з найперших моделей «Паннар і Левассор» із трисильним двигуном Даймлера.

А ось перші «даішники» вийшли на службу дійсно в Росії. 22 листопада 1922 року спеціально для них видали відповідний документ: «Інструкцію постовому міліціонеру щодо порядку користування жезлом». У ній, зокрема, йшлося, що для регулювання руху усім постовим міліціонерам вручаються жезли завдовжки 11 вершків (45 см) червоного кольору із жовтим руків’ям. Пізніше переконалися, що пролетарський окрас не всьому личить і не завжди є практичним.

Літопис Черкаської автоінспекції розпочато 1954 року. Її становлення відбувалося мало не на голому місці, за повної відсутності матеріально-технічної бази і навіть форменого одягу. На виїзд вирушали парокінками, або ж в кращому випадку — на трофейній техніці. Першим керівником обласної служби став Петро Литвин, який очолював її з 1954 по 1959 рік. А найдовше, упродовж 1961-1985 років, тобто мало не чверть століття, на цій посаді перебував легендарний Едуард Сологуб. Кажуть, такий стаж начальника обласного ДАІ – «національний рекорд». Якось він пояснив цей феномен тим, що критику… пускав повз вуха. «Майже завжди вона звучала не по суті, а для «так треба». Вимагалося пісочити — пісочили. Щоб не розслаблялися. Тому я сумирно вислуховував зауваження, киваючи на знак згоди. А робив все по-своєму. Якби я реагував на кожен «пістон» — діла б не було. Доводячи керівництву, що маю рацію, не перебував би на посаді не те що 24, а й одного року. Та й цей рік я б тільки те й робив, що доводив. Адже вище керівництво зазвичай дуже далеке від справді насущних проблем в роботі ДАІ».

Колегам полковник Сологуб (до речі — жоден із його попередників не був у цьому званні) запам’ятався тим, що інколи виходив на трасу із жезлом як простий інспектор: начальники інших обласних ДАІ таку роботу вважали не гідною свого рівня. А ще тим, що був «добрим чоловіком». Хабарників виганяв безжально, але без тріску: у рапорті на звільнення винуватець сам придумував якусь його причину.