Незабаром, а саме – 22 травня, церковне свято Святителя Миколая Чудотворця. В нашій традиції “Микола весняний” – важлива дата аграрного циклу. Тепер він не такий популярний в народі як “зимовий”, але в часи, про які йтиметься, Святитель і Святий вшановувалися вірянами однаково. Чергову історію із життя старих Черкас розповів краєзнавець Борис Юхно.
Чому не “Свято-Миколаївська церква”, традиційно? Тому що храм – то будівля, в якій і поблизу якої раз чи двічі на рік відбувається велике громадське свято на честь святого, іменем якого названо місцеву церкву. Ще один варіант – день її освячення.
Никольську церкву у середмісті Черкас освятили 19 грудня 1864 року, тож власне – храм. Вже мав би понад півтора століття власної історії, що для таких будівель не надто й багато. Мав би, якби 3 червня 1946 року храм остаточно не перетворився на купи битої цегли… А Никольським храмом, Никольською церквою колись її називали парафіяни. Соборно-Миколаївською, Свято-Миколаївською – вже за років незалежності. Звісно, Никольська – то “оплот русской Веры и Самодержавия”. Інакше просто бути просто не могло.
“Немає нічого дивного, – згадував черкаський краєзнавець Степан Нехорошев (роки життя 1897 – 1988. Наприкінці 1950-х передав у архіви Москви, Ленінграда, Києва, Львова, Полтави близько 15 тисяч машинописних сторінок і лише 539 – до Черкаського краєзнавчого музею), – що в особливо урочисті дні на дверях храму стояли городові й не пускали простий люд у переповнений міськими чиновниками, купецтвом та їхніми великими сім’ями, собор. Саме Никольський найбільше уособлював вірнопідданські почуття Вірі, Царю, Вітчизні.
Постійні відвідувачі собору, парафія якого налічувала 6 тисяч душ, пишалися своєю причетністю до Союзу руського народу. Праворуч від Царських врат було встановлено знамено Союзу, зліва – його символ: шите золотом знамено Архангела Михаїла. Біля цих знамен завжди розташовувалися найвищі чини вірних Царю і Вітчизні та найповажніші місцеві купці, які найбільше жертвували на храм. Особливо урочисто тут відзначалися царські дні: тезоіменитства, пам’яті померлих з царської фамілії. Тоді тут можна було побачити увесь цвіт місцевого вищого світу. Сам пан голова міської управи Михайло Куліш був певний час старостою храму”.
Що то за Михайло Куліш, мені, чесно кажучи, невідомо. Знаю, що Марко Степанович Кулеш, домовласник і підприємець, з 1910 по 1918 рік чотири рази обирався міським головою (термін перебування на посаді тоді регламентувався двома роками). За радянських часів про нього якщо й згадували, то як про “реакціонера з чорносотенними поглядами”. І ні слова про те, що за його головування, швидко та здебільшого “внутрішнім ресурсом” (окрім, хіба, фінансування будівництва гілки залізниці), Черкаси досягли найбільшого економічного розвитку.
Початок кінця Никольського припадає на початок 1930-х Причина – відкриття поруч педагогічного інституту. “Это невозможно. Это затрудняет нормальную работу последнего”: 517 підписів містян – і 1932-го із собору знімають куполи, приміщення стає господарським складом.
В такому стані – наступні 10 років. Чий снаряд влетів у собор 1943-го – невідомо, але 20 лютого 1945 року спецкомісія ухвалює акт про знесення: “существующее помещение Соборной церкви фактически не существует, есть лишь отдельные стены, не соединенные между собой, имеющие многочисленные трещины и угрожающие обвалом, что может стать причиной нещастных случаев”.
Першу спробу підірвати залишки храму здійснили 6 квітня 1946 року. О 16.00 сапери підірвали п’ять снарядів, але ефект від того був незначним. Те саме – 24 травня. І лише з третього разу, 3 червня, коли вибухову міць подвоїли а “остолопами” керував начальник гарнізону в чині генерал-майора, бажаного ефекту було досягнуто.
При цьому, як зафіксовано у схвильованому зверненні до Міносвіти УРСР ректора педінституту, у корпусі повилітали всі вікна, чим закладу було завдано значних матеріальних збитків.
Навесні 1947 року церковну територію, а то увесь квартал до Урицького (Хрещатика), остаточно зачистили “на користь базару”. Ще через 10 років тут розпочалося спорудження Будинку Рад.
І… несподівано Никольський знову нагадав про себе: якось у ківш бульдозера потрапив типово-ужитковий глиняний горщик середніх розмірів. Звісно ж, у ньому був скарб, щось близько трьох кілограмів російських срібних монет ХVІІІ – ХІХ століть. До вечора про знахідку знало все місто. Ще за тиждень розповідали про пуд золотих червінців і коштовного каміння. Як і про те, що до приїзду міліції більшу частину скарбу вкрали будівельники.
КОМЕНТАРІ