Сільська голова з Бойківщини Драбівського району Людмила Герольд має двох синів і дочку. Так склалося, що сини обрали військову справу: старший Олег – зенітник, менший Роман – прикордонник. І майже від початку страшних подій на східному кордоні нашої держави обоє боронять рідний край. Олег і Роман одружені, у старшого росте донька, а в меншого − син. Та службу не залишили, нині працюють за контрактом, пише “Нова Доба”. 

Нелегко матері справлятися із переживаннями й спокійно жити, коли сини під прицілом ворога. Крім того, пані Людмила ще й стоїть на чолі села, тож і на роботу сил і часу покладається не мало. Донька здобуває освіту в Черкаському бізнес-коледжі, уже завершує навчання. Чоловік Сергій Васильович тривалий час працював водієм, нині ж займається домашнім господарством.
Олег і Роман навчалися в Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота. Після закінчення поїхали на західний кордон.
Потім старший син Олег перервав свою службу на деякий час, але відтоді як у країні почалися такі страшні події, він не лишився осторонь і одразу пішов до військкомата.
− Під час Майдану сини надзвичайно переживали, а я ж хвилювалася, щоб не настала війна, але трапилося, як трапилося, − розповідає Людмила Іванівна. − Коли ж обоє були на сході, для мене не було ні дня, ні ночі. Телевізор дивилися постійно, новини. Одна справа, як сини телефонують і говорять, що все добре, інша ж – коли ти бачиш по телевізору ті страшні події.
У зону АТО обидва сини пішли майже від початку заворушень. Молодший спочатку потрапив на підсилення у Свердловськ із західного кордону, старший − у 2015 році, коли прийшла повістка. Через рік приїхав додому, відновив контракт і знову поїхав на схід України.
Мати одразу дізналася, що сини йдуть захищати Батьківщину, хоча за другим разом вона відмовляла старшого Олега, та слова сина була такими: «Хто, як не ми. Я не хочу, щоб наші діти жили так, як у прифронтових містах».
− Таку позицію вони обрали, це їхній вибір, і я його поважаю. Чоловік синів підтримує, теж хотів іти, але у нас росте ще донька, та й мені потрібна підтримка, − розповідає пані Людмила.
Поки чоловіки були на війні, обидві невістки з внуками жили поряд із родиною свекрів.
− Молодший син, коли пішов у зону АТО, ще не був одружений, але пара вже чекала на поповнення. То тут ми й народили нашого Іванка, і виховували перші місяці, адже молодша невістка родом із Західної України, − продовжує розповідь Людмила Іванівна.
Сини пані Людмили були й у Маріупольському, Донецькому напрямках і у Луганській області, Артемівську, Гнутово.
− Чесно кажучи, я з ними вивчила всю географію сходу України, − гірко всміхається жінка.
Не дуже часто сини телефонували, інколи був дзвінок раз у три дні, а інколи й тижнями жінка не отримувала звісток.
− Я їх просила завжди, коли вони не могли подзвонить, хоча б надішліть СМС, але якось не складалося й доводилось довго чекати, не знаючи, що відбувається, − говорить Людмила Герольд. − А як після довгої перерви вони телефонують, одразу стає легше й розумієш, що життя продовжується