Часто можна почути, що вітання «Доброго дня» — це калька з російської. Про ці та інші міфи розповідає Діана Козир на сайті «Куншт».

Дискусії на такі теми з’являються із кожною хвилею українізації, коли в суспільстві формується позитивна тенденція переходу з російської мови на українську. Проте слід бути дуже уважними: якщо вам однозначно забороняють вживати якесь слово чи вираз, обов’язково перевірте це твердження у словниках та правописі.

«Добрий день» замість «Доброго дня», слово «матір» лише щодо мами Ісуса чи «гривка» замість «чолки» — тут зібрано три популярні та дивні обмеження.

Не «Доброго дня»!

Час від часу таке обговорення виринає в інфопросторі, а все тому, що мовці вперто продовжують використовувати цей варіант вітання.

Остання бурхлива суперечка сталася у 2021 році на фейсбук-сторінці редакторки Ольги Васильєвої. Її допис із рекомендацією говорити лише «Добрий день» чи «Добридень» отримав 21 тисячу поширень. Публікацію авторки з рекомендацією не вживати «Доброго дня» розповсюдили у чільних українських ЗМІ2,3. Пані Ольга стверджує, що варіант «Добрий день» є більш давнім, поширений у всіх слов’янських мовах. Авторка покликається на відсутність вживання «Доброго дня» у творах письменників, хоча не уточнює, що йдеться про класичну літературу до XX століття. Це дійсно незаперечні факти, але є дані, про які Ольга Васильєва не згадує. Ми не можемо ігнорувати вживання в повсякденному житті такого варіанту вітання. Не слід забувати, що мова хоч і є сталою системою, однак вона розвивається та змінюється з часом. До речі, чинний український правопис не регламентує форми вітання. Окрім цього у літературі другої половини XX століття активно вживають варіант «Доброго дня». Ба більше, це вітання зафіксоване мовознавцями у словниках і підручниках.

Чи справді все так погано з цим виразом? І чи дійсно «Доброго дня» — це калька з російської?

Такі універсальні словесні формули можуть виникати паралельно в різних народів. Володимир Чекалюк, укладач «Короткого етимологічного словника фразеологічних виразів української мови», вважає, що «Добрий день», «Добрий вечір» з’явилися у XVIII столітті. Проте в «Історичному словнику української мови» слово «Добривечір» зафіксоване давнішим прикладом, із XVII століття5. Також Володимир Чекалюк вважає наші вітання кальками з французької та німецької мов: «Bon jour» та «Guten tag»4. Цікаво, що точний переклад останнього — «Доброго дня». Це означає, що наше «Добридень» точно не може бути калькою з цього виразу.

Важко сказати: з’явилися наші вітання незалежно від інших європейських мов чи запозичені. Тому є питання і до твердження, що вираз «Доброго дня» — це калька з російської. Він міг сформуватися на базі українського корпусу мовлення.

По-перше, мовознавці визнають можливість форми привітання «Доброго ранку»6,14. Навіщо б нам калькувати щось із російської, якщо можна вживати «Доброго дня» та «вечора» за аналогією до вранішнього вітання?

Олександр Авраменко пропонує компромісний варіант: на початку дня говорити «Доброго ранку», а вдень та ввечері вживати форму зі словом «добрий»7. Цю тезу підтримують автори підручника «Ділова українська мова»8. У посібнику «Українська мова професійного спрямування» визнають форму «Доброго дня»9, але не рекомендують її вживати у діловому стилі. А в модульному курсі «Ділове мовлення» не обмежують варіанти вітання, поруч із «Добрий день» дозволяють і «Доброго дня»10.

По-друге, на користь органічності цього варіанту вітання в українській мові можна його порівняти з іншим: «Доброго здоров’я». Це поширений формат відповіді в діалогах класиків, але існує він і зараз.

Наприклад, у творі Івана Нечуя-Левицького 1899 року є такий діалог:

«— Добри-день вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, — промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.

— Доброго здоров’я, пане Виговський!»11.

Тут же читаємо спілкування героїв, які починають вітання із побажання:

«— Здорова була, Маринко. От нам довелося таки побачитись і побалакати. Чого це ти розчервонїлась, неначе півонія?

— Та це я з Христиною робила в пекарні плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печі»11.

«Доброго дня» могло виникнути як наслідування побажання здоров’я. Його вживали як для початкового вітання, так і для відповіді.

У письменника початку XX століття Тодося Осьмачки також читаємо варіант, де привітання починається із побажання здоров’я:

«— А здорові були, панове товариство!

— У добрий час, пане отамане!»12.

Насамкінець, щоб закрити тему літератури, в письменників другої половини XX століття фіксуємо ще й паралельне вживання виразу «Доброго дня» і «Добрий день».

Наприклад, у романі Валерія Шевчука «Дім на горі»:

«— Добрий день — мовили Галині вуста.

— Доброго дня, Галино Іванівно, — мовили і його вуста. — Куди це ви?»13.

У цьому ж творі герой першим вітається такою формою:

«— Доброго дня вам, діти — сказала тихо. — Що це за село, що я у нього прийшла?

— Мар’янівка, — відказав їй чорночубий хлопчак…»13.

Так само читаємо тут і вечірнє вітання:

«— Доброго вечора — сказав він, підходячи у ворота. — Чи у тебе, Маріє, все тут гаразд?

— Все гаразд, Іване…»13.

Як все ж правильно вітатися, щоб учителька української згадувала вас «незлим тихим словом»?

Форма вітання «Доброго ранку» зафіксована у словнику Івана Виргана,  Марії Пилинської. Варіант «Доброго дня» там — як побажання14. В етимологічному словнику Івана Огієнка є вирази «Доброго дня» та «Доброго вечора»15. Близько пів століття ці фрази існують не лише у вжитку, а й визнані лексикографами. Подекуди мовці вважають, що приємніше бажати при зустрічі гарного дня, а не просто констатувати його як факт. У 2022 році пісня «Доброго вечора, ми з України» звучала у всьому світі, а зараз вона має 23 мільйони переглядів на YouTube. Це також вплинуло на популяризацію виразу, й із цим важко сперечатися.

Жива мова демонструє нам високий рівень варіативності привітань. Вживають навіть такий вираз: «Помагай-Біг»45. У моєму рідному селі на Черкащині досі є жартівливий варіант відповіді на таке вітання:

«— Боже поможи!

— Казали Боги, щоб і ви помогли!».

Схоже говорили ще у XIX столітті на Поділлі:

«— Поможи Боже!

— Роби, небоже, то й Бог допоможе!»45.

Мені складно знайти пояснення такого сильного спротиву частини сучасних мовознавців щодо форми привітання «Доброго дня». Можливо у офіційно-діловому стилі варто залишити один нормативний варіант: «Добрий день», але у повсякденному житті подібні обмеження видаються зайвими.

Мати не Божа?

На свої сторінці у фейсбуці громадська діячка Оксана Левкова запитала: «Як правильно писати офіційний статус: “мама полоненого”,  “мати полоненого” чи “матір полоненого”?»16. У коментарях під дописом я вперше дізналася, ніби слово «матір» можна вживати лише щодо жінки, яка народила Ісуса. Дехто зауважив, ніби «матір» — це лише знахідний відмінок слова «мати».

Ну, подумала я, у «мережевих філологів» ще й не таке може бути. Почала шукати першоджерела, бо мене запевнили, ніби це з наукових публікацій.

Хто і на якому ґрунті вигадав ці заборони?

Насправді виявилося, що перше обмеження вигадав відомий редактор Олекса Негребецький. І на перший погляд, масштаби трагедії невеликі, бо він поширює це на своїй особистій фейсбук-сторінці17. Проте багато людей покликаються на нього як на джерело інформації. Ці люди — не просто коментатори, а викладачі, професори, досвідчені редактори. А звичайні користувачі Вікіпедії виправляють чужі статті про нехристиянських Богів, міняючи там слово «матір» на «мати». У гілці коментарів допису Олекси Негребецького В’ячик Федченков про це пише: «Вибачте, що коментую старе повідомлення, але через нього сьогодні в моїй статті у Вікіпедії відомий вам Anatoliy Lustyk відібрав матір у Мананнана та інших дітей Ліра. Я прийшов відстояти гідність ірландського пантеону. Чим Ісус крутіший за Мананнана, чому в нашому секуляризованому суспільстві досі робляться винятки на користь лише християнської міфології!?»17.

Тезу ж про те, що «матір» — це не окреме слово, а лише форма слова «мати», поширює в ЗМІ Олександр Авраменко18. Водночас мовознавець не вважає помилкою казати на Діву Марію «мати Ісуса».

Якщо коротко: забудьте про ці заборони. Чому? Запрошую читати далі

Мені стало цікаво, і я пішла перевіряти цю інформацію у словниках і релігійних текстах. Виявилося, що авторитет не завжди вказує на істину тверджень.

У словнику Бориса Грінченка я знайшла тези, які спростовують обидва зазначені вище твердження. Там є дві окремі словникові статті: «Мати» і «Матір»19. Автор подає вживання цих слів для позначення як матері Ісуса, так і щодо мами будь-якої людини. В Академічному тлумачному словнику української мови «мати»20 і «матір»21 — два окремих слова, а не форми одного. В Етимологічному словнику української мови є словникова стаття «мати», в якій теж згадується слово «матір»22. Автори словника зазначають, що ця лексема є в багатьох індоєвропейських мовах: mother, mutter, madre. Слово утворилося через додавання суфікса -ter- до кореня «mа».

Також зауважу, що перші перекладачі Біблії українською мовою — Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький — вживали слово «мати» щодо Богоматері. Цитую: «25 Стояла ж коло хреста Ісусового Мати Його та сестра Матері Його, Марія Клеопова, та Марія Магдалина 26 Ісус же, побачивши Матір і Ученика стоячого коло неї, котрого любив, рече до Матері своєї: Жено, ось син твій 27 Опісля рече ученику: От, Мати твоя, І з тієї години узяв її Ученик до себе»23.

Повертаючись до початку історії, вирішимо, як буде правильно написати у документі: «мама полоненого», «мати полоненого» чи «матір полоненого»?

Залежно від контексту можна вживати всі три слова. Якщо текст стосується юридичних суперечок, то він не повинен містити мовних конструкцій подвійного трактування. Тому краще вжити варіант «матір полоненого». В інших комунікаційних ситуаціях без обмежень вживаємо і «матір», і «мати», і «мама».

Чубчик проти чолки

Звичайний похід у перукарню перетворюється на стрес, якщо старатися виконувати всі рекомендації з правильного слововжитку. Якось я задумалась: «Мені треба підстригти чолку чи чубчика? Я десь читала, що “чолка” — це суржик»24. Мовознавець Олександр Пономарів пропонує замість цього слова вживати «чубчик»25.

Категоричність твердження, ніби слова «чолка» в українській мові нема, мене насторожила. Перш за все я взялася до словників. Як не дивно, почала з російських і виявила, що найдавніше вживання слова «чолка» походить зі «Слова о полку Ігоревім»26. Росіяни, звісно ж, пишуть, що це слово «собственнорусское»27. Проте змушена їх розчарувати, бо маю факти щодо українських ознак «чолки».

Хто в кого запозичив?

Перенесімося на дев’ятсот років назад. Стародавній киянин, автор «Слова о полку Ігоревім» (далі — «Слово») пише такі рядки: «Чрьленъ стягъ, бѣла хорюговь, чрьлена чолка, сребрено стружіе — храброму Святъславличю»28. Тут є слово «чолка», яке означає пасмо кінського волосся, прикріплене до бунчука. [штандарт полководця у вигляді держака з навершям та пасмом кінського волосся]

Мовознавиця Світлана Єрмоленко стверджує, що у «Слові» зафіксовані типові риси української мови29. В цій писемній пам’ятці XII століття перед нами постає саме наша лексема — «чолка». Її «громадянство» видає твердий звук [ч], характерний для української мови46, тоді як у російській він завжди м’який47. Слово «челка» там уперше зафіксоване у словнику Володимира Даля, виданому в 1880 році30. Має два значення: 1. прапор, хоругва, імовірніше пасмо, бунчук на стягу (очевидно, взято зі «Слова»); 2. передня частина гриви коня, яка спадає на лоб. Прикро, та українські лексикографи не зафіксували це слово. Пошуки пояснення такої ситуації заслуговують на окреме дослідження. Проте на перший погляд здається, що все ж таки саме російська мова запозичила слово «чолка», зафіксоване в українській писемній пам’ятці.

Витісненню «чолки» з літературного вжитку сприяли і перекладачі «Слова». Наприклад, в інтерпретації Юрія Федьковича «чолка» стала «чівкою»31, як у лемківських говірках32. У Михайла Максимовича, Івана Франка, Панаса Мирного — «чілкою»33,34,35, як у гуцульських говірках36,37. Тільки полтавець Іван Стешенко залишив «чолку» в первісній формі38. Можна сказати, що цей варіант притаманний лівобережним говіркам, але, на жаль, у відповідних словниках лексеми немає.

Автори перекладів «Слова» у XIX столітті розуміли значення «чівки» та «чілки» як «пасма волосся зачіски, що спадає на лоб». Із таким тлумаченням вони зафіксовані в словнику Євгена Желехівського39. Тож письменники вбачали схожість цієї частини зачіски із «чолкою» як «жмутом кінського волосся на бунчуку». Не лише народна мова сприйняла цю трансформацію, а й літературна.

Завдяки цим варіантам перекладу ми можемо простежити, що письменники XIX століття передавали західноукраїнськими діалектизмами «чівка» та «чілка» слово «чолка». У перекладі Івана Стешенка ми маємо незмінність цього слова, що свідчить про сприйняття письменником з  лівобережжя «чолки» як української лексеми, принаймні для його місця проживання. Ще один представник української літератури, уродженець лівобережжя Михайло Старицький у своїй п’єсі «Талан» також вживає «чолку».

Цитата: «Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях… От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать»40. На те, що «чолка» тут — це частина зачіски, вказує участь у діалозі героя під іменем «Парикмахер» і слово «фризура». Останнє — це діалектизм, що означає зачіску, завите волосся41.

Чому ж тоді «чолки» немає в українських словниках?

Відсутність слова на позначення частини волосся над лобом може бути пов’язана з тим, що в давньоруські часи дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині42. Антрополог Хведір Вовк згадує, що з XVII-XVIII століття українки з’являються на малюнках Лукаша Ґолембіовського із зачісками різноманітних заплетених кіс, проте досі без волосся, що спадає на чоло43.

Важливо розуміти, що діалектологічні словники фіксують не всі слова вжитку, часто зміст обмежений категоріями, які визначає укладач. Більшість респондентів зазвичай мають поважний вік, живуть у селах, народилися на початку XX століття. І якщо запитати, які зачіски вони носили, то у більшості випадків чубчик там був відсутній. Це може пояснити факт, чому в діалектологічних працях наддніпрянських говірок немає слова «чолка». Для селян потреба у позначенні цієї частини стрижки з’явилась лише у другій половині XX століття. Ми розуміємо, що зазвичай мода на європейські традиції потрапляла до нас через захід України, особливо через міста. Тому, можливо, «чілці» пощастило більше, бо носії гуцульських говірок почали першими робити такі зачіски, порівнювали схожість між волоссям коня та людини і назвали його «чілкою». Це слово з таким значенням зафіксував львів’янин Євген Желехівський. Воно могло бути регіональним фонетичним варіантом «чолки», про яку згадує автор «Слова».

Як все ж правильно називати цю частину волосся?

Отже, маємо таку ситуацію: слово «чолка» давньоруського походження, означало первісно пасмо кінського волосся, прикріпленого на бунчук. У народній мові з появою нових видів зачісок люди, спостерігаючи схожість цього пасма зі своїм, почали називати його «чолкою». У різних говірках України утворилися також форми: «чівка» та «чілка».

«Чолка» могла паралельно функціонувати як в українській, так і в російській мові. Проте цікаво, що найдавніша письмова фіксація цієї лексеми відображена там із рисами саме нашої мови.

На мою скромну думку, не можна відмовлятися від «чолки» тільки тому, що росіяни теж почали це слово використовувати. Тоді доведеться заборонити й інші лексеми давньоруського походження, наприклад, «сережки».

В обговорюваному випадку використання різних форм одного слова навпаки збагачує нашу мову. «Чілка», «чівка» чи «чолка» — оберіть те, що подобається більше. Також можна використовувати інші слова: чубчик, чубок або гривка. Останнє ще раз доводить, що українці бачили схожість такого елементу зачіски з гривою коня.