На стадіон біля спортивної школи в Тальному Черкаської області 33-річна Анна Радченко приїжджає мопедом. Вона працює ловцем бездомних собак у міськраді. Тварин везе до ветеринара на стерилізацію. Згодом відходжує їх, пише gazeta.ua.

Анна Радченко тримає на руках йорк­ширського тер’єра. Другий місяць ловить по Тальному на Черкащині бездомних псів

Біля Анни крутиться мій йоркширський тер’єр 3-річний Мажор. Раптом від будинку директора школи вискакує вгодований собака-боксер. Його стримує загороджувальна сітка. Усі втрьох здригаємося від гавкоту.

— Головне — не показувати, що боїшся. Тоді все буде гаразд, — каже Анна.

Запитую, чи могла би такого зловити.

— Такого би ні. Він до рук не дасться, — відповідає. — Мій телефон усе місто знає. Якийсь чоловік дзвонив: “У нас по вулиці бігає величезний собака. Ви не могли би приїхати й пов’язати його?” Сміюся, бо що можу зробити з таким псом із моїми 40 кілограмами ваги?

Тварин люблю з дитинства. Няньчилася з ними. Мама сварилася, — продовжує Анна Радченко. —Вона й зараз свариться. Вдома тримаю чотири собаки й шестеро котів. Допомагаю немічним і хворим тваринам. Минулої зими біля щебеневого заводу машина збила собаку. Поламала лапи. Тварина п’ять днів лежала на землі, мучилася. Дізнався мій чоловік. Поїхав і забрав. В Умані зробили операцію, вставили шпиці. Нічого не допомогло. В лапах відмерли нервові закінчення. Ми півроку дивилися на ці муки. Вирішили приспати.

Інколи знаходжу замучених собак у дворах. Одні люди всю зиму тримали собаку на метровому ланцюгу. Щоби ви його побачили — шкура й ребра. Коли господарі зачиняються в хаті, йду туди й кидаю йому їсти. Якось мене помітила сусідка. Каже: “Ти ще не знаєш, що в них за сараєм вівчарка прив’язана. Так та ще більше виснажена”. Ходили туди волонтери. То господарі одразу пса кудись завозили, розповідали.

Ловцем собак Анна працює півтора місяця.

— Пообіцяли мінімальну зарплату. Гроші ще не платили. Дали автомобіль і водія. Встановили норму — відловлювати щонайменше 25 псів на місяць, — продовжує. — З водієм намучилася. У сніг він не їде, бо гума лиса. У дощ — двірники на склі не працюють. Якось поїхали до управління сільського господарства, а він заявив, що собак ловити не допомагатиме. Питаю — чого? “Бо мене тут багато людей знають. І, взагалі, я собак боюся”. Звільнився. Ловлю сама. Використовую петлю. Коли зловлю собаку, везу ветеринарам. Маю бути присутньою при операції. Лікарям це не завжди подобається, бо я прискіплива. Кажу: “Цьому песику наркозу не додали”. Сердяться.

Псів випускають на другий-третій день. Із “дівчатками” гірше — можуть хворіти тиждень. Тваринам після операції купую продукти. Стерилізованих віддаю в добрі руки. “Дівчаток” охочіше беруть. Потім навідую собак. Прошу господарів фотографувати й відсилати мені фото.

Повертаємося до мопеда Анни.

— Найдурніші з псів — алабаї, — додає вона. — У моїх сусідів є. Щовечора скакав через паркан до мого двору. Якось застряв між хвірткою і ворітьми. Повиснув. Скав­чить на всю вулицю. Я вибігла рятувати, а він мене за руку вкусив, — закочує кофту й показує шрам на зап’ясті. — Крім агресії, нічого в голові не мають. А найрозумніші — дворняжки. Дадуть фору всім породистим.

Жінка живе на околиці міста. Із чоловіком Андрієм виховують доньок — 14-річну Юлію та Вікторію, 5 років.

— Мене з чоловіком Бог звів, — додає Анна. — Теж сердобольний. Часом переживає за тварин більше, ніж я.