Що спільного в Коліївщини та нинішньої війни: 6 червня 1768 року повстанці вийшли з Холодного Яру

Вивчати нашу історію за документами з архівів росії та Польщі — наприкінці XVII століття країн-окупантів, що роздерли Україну навпіл — справа непроста. Особливо якщо тема стосується національно-визвольних потуг українців.

Уявіть, що буде, якщо наші нащадки вивчатимуть історію нинішньої війни за новинними стрічками російських сайтів. Думаю, зайве пояснювати, якою є ця інформація.

Приблизно так само, як росіяни зараз, фейки тиражували вороги України й у минулі століття. Проте їх, часто забуваючи про критичне мислення, за інерцією продовжують транслювати донині. Розповідає АРМІЯ INFORM.

«Гайдамаки» — громадяни держави Війська Запорозького

Приміром, Гайдамаччину — понад півстолітню війну козацької нації за свої права та устрій — польська історіографія досі розглядає як сліпий бунт черні проти цивілізаторської місії Речі Посполитої. А російська — як власний геополітичний проєкт, метою якого було захоплення території Правобережної України.

Гайдамацький рух бере свій початок з нападів «свавільних козаків Орлика» на анексовані Річчю Посполитою землі Правобережної України, адже адміністрація польського короля Августа ІІ, не визнавши Пилипа Орлика легітимним правителем українських земель, вважала вірних йому козаків не громадянами окремої держави — Війська Запорозького, а бунтівниками і грабіжниками.

Наприкінці 1714 року керівництву Війська Запорозького, що перебувало під захистом османського султана і кримського хана, було заборонено вести відкриту збройну боротьбу за землі «від Случі до Дніпра», окуповані Річчю Посполитою.

Тож козаки вдалися до іншої тактики. «Гайдамацькі загони» — диверсійно-розвідувальні групи запорожців на всіх просторах українських воєводств Речі Посполитої стали щоденним явищем. А за 10 років повстання охопили майже всю територію Гетьманщини і Слобожанщини, які були анексовані на той момент уже російською імперією.

Диверсанти на окупованих територіях нападали на купців, посадових осіб польської і московської адміністрації, невеликі озброєні загони противника, грабували склади, знищували економії, підриваючи в такий спосіб економіку держав-окупантів.

Такі групи, як правило, становило українське населення обох берегів Дніпра. Їх очолювали один або кілька запорожців, які були «свавільні», тобто не підкорялися ані російській, ані польській, ані турецькій владі.

Особливого піднесення цей національно-визвольний рух набував у час, коли Пилип Орлик повернувся до міста Бендери, і з володінь Порти керував повстанням (1734–1739 рр.), коли Антисіч на чолі з Марком Мамаєм сподівалася на те, що новий гетьман Лівобережжя Кирило Розумовський, прийшовши до влади, забере Правобережну Україну в поляків (1750–1752 рр.). І, звісно, коли надвірне козацтво українських воєводств Речі Посполитої в 1768 році таки проголосило відновлення держави Війська Запорозького.

Вторгнення росії в Польщу

Задовго до того, як українські повстанці почали збиратися в урочищі Холодний Яр поблизу Чигирина, в Речі Посполитій спалахнула війна.

20 липня 1763 року перші чотири полки російських військ зайшли на територію Речі Посполитої. Ще 30 тисяч стояли на кордонах, також було мобілізовано до 100 тисяч вояків.

26 липня катерина II видала декларацію, в якій пояснювала необхідність введення військ до сусідньої країни «відсутністю компенсації за образу, якої вона зазнала від чотирьох коронних міністрів, невизнанням Августом III нового саксонського князя Курляндії, поставленого росіянами, відсутністю протидії порушенню прав Речі Посполитої, звільненню з посад і переслідуванню прихильників росії».

В 1764 році під дулами московських гармат сейм у Варшаві обрав польським королем одного з коханців катерини ІІ — Станіслава-Августа Понятовського, який, як зазначала імператриця, «буде зручний для нас, корисний для наших справжніх інтересів, словом, людина, яка завдячуватиме своїм піднесенням виключно нам».

Фрагмент гравюри, на якій зображено катерину ІІ та Станіслава-Августа Понятовського зі зламаною короною

Новий король дозволив подальше перебування на території Речі Посполитої регулярної російської армії, яка займалася традиційними для себе грабунками і силовим переведенням церков у московське «православ’я».

Консервативна шляхта, оговтавшись, повстала проти московського «гауляйтера», утворивши на початку 1768 року Барську конфедерацію. Коли її прихильники зійшлися в герці з москалями та прибічниками короля на теренах Поділля, ситуацією вирішили скористатися запорожці.

Як пірнач ханського гетьмана перетворився на символ влади гетьмана українського

6 червня за новим стилем, освятивши зброю в Мотриному монастирі, повстанці на чолі із запорожцем Максимом Залізняком вирушили в похід з Холодного Яру. Польсько-російське прикордоння в той час було малозаселене. Через війну чимало шляхетських родин виїхало до інших своїх маєтків, більш безпечних. Економіями керували євреї-орендарі, проте й вони, почувши про наближення повстанців, цілими караванами возів виїжджали на захід.

Надвірне козацтво, яке було сформоване здебільшого з місцевих українців, залишене шляхтичами для охорони маєтків, в кожному містечку Київського воєводства приєднувалося до тріумфальної ходи на чолі із Залізняком, і дуже скоро під знаменами запорожців було кількатисячне військо.

Своє старшинство Максим Залізняк ґрунтував на фальшивій «золотій грамоті», якою іменем катерини ІІ кошовий Петро Калнишевський уповноважив Військо Запорозьке вступити на територію Польщі та винищити з Божою поміччю всіх ворогів православної віри.

Текст цієї «грамоти» був опублікований згодом у французькій пресі й дістав широкий розголос як документ, що підтверджує справедливість оголошення Османською імперією війни росії. Але саме публікація його у Франції, що в той час також була ворогом росії, підтверджує, що походила ця фальшивка з підосманських теренів.

Ще одним центром, з якого впливали на ситуацію в Польщі, була Балта — в той час центр Ханської України — квазідержавного утворення у складі Османської імперії.

Гетьман Ханської України Якуб Рудзевич листувався з Максимом Залізняком, коли той перебував в Умані. Ба більше, він спровокував напад повстанців на Балту і дозволив їм захопити власні клейноди, зокрема, символ гетьманської влади — пірнач.

Саме цей пірнач підняв догори на козацькій раді в Умані Максим Залізняк, коли його проголосили гетьманом українським.

А Якуб Рудзевич від кінця червня і до початку серпня «калатав» претензійними листами про «кривди й казні» в ханських слободах, розсилаючи їх до Бахчисарая й Стамбула, Варшави, Петербурга й Парижа.

Він повідомляв про «тиранськи замордованих кілька сотень людей» і вимагав «сатисфакцію щодо завданих збитків великих сум». Про стан справ на прикордонні він щоденно доповідав начальникам турецьких фортець Очакова і Бендер, наголошуючи на тому, що ці події є прямим приводом для оголошення війни.

Згодом стало відомо, що Якуб Рудзевич таємно працював і на росіян, за що отримував регулярну платню, а згодом — права дворянина та чин статського радника. Тобто саме він був найбільше зацікавлений у збройному конфлікті двох імперій, з якого в будь-якому разі виходив переможцем. Які мотиви ним керували — невідомо. Але навряд чи українські, адже був він походженням з литовських татар.

Рубікони єдності

Чи вірила повстанська старшина написаному в «золотій грамоті» — невідомо, але використовувала її на початках як один із способів легітимізації своєї присутності на території Речі Посполитої, заявляючи, що «діє яко протчая російская армія». Це допомагало повстанцям уникати збройних сутичок під час походу та швидко формувати своє військо. А вже незабаром провідники Коліївщини у маніфестах оголошували, що «належить знищувати також москалів, якщо хоче наш народ отримати бажану свободу». За кілька тижнів козаки захопили половину Київщини і значну частину Брацлавщини.

21 червня повстанці взяли Умань — найбільш укріплену фортецю Речі Посполитої на південному сході країни, попередньо протримавши її добу в облозі. Незабаром саме в цьому місті відбулася козацька рада, що проголосила відновлення держави Війська Запорозького.

Число полеглих під час взяття повстанцями уманської фортеці становило від кількох десятків до кількох сотень осіб. Будь-яка інша кількість «жертв оскаженілих гайдамаків», яких обліковують десятками, а то й сотнями тисяч, — звичайна вигадка. ІПСО кінця XVIII — початку ХІХ століть, коли поляки намагалися перекласти провину за втрату власної державності на українських повстанців. Його тотальне поширення стало можливим, бо українці тоді програли, опинившись наодинці з трьома значно потужнішими противниками.

Тим не менше, попри поразку, гайдамацький рух і Коліївщина стали рубіконом, після якого українці остаточно відмовилися від польського панування та спільної з поляками спадщини. Повстання зміцнило відчуття етнічної єдності українців на обох берегах Дніпра, по різні боки кордонів тодішніх імперій та держав.

Нинішня війна також стала рубіконом. Межею, що назавжди розділила Україну та росію, Європейську цивілізацію та «русскій мір». Війна, під час якої українці так само нещадно знищують ворога, як і у XVIII столітті, під час якої відмовляються від спільної з росіянами спадщини, під час якої наш народ почувається як ніколи єдиним у прагненні Перемогти ворога.