“Я розумів, що до рашистів, до їхніх позицій, хай там не 30, але реально метрів 50. І в яку сторону йти, я навіть гадки не мав. Страх, я зараз згадую, такий страх, що в роті пересохло. Я сказати слова не міг. Найстрашніше для мене було те, що можу потрапити в полон. Полон для мене — це все”.

Уманець Володимир Вовк майже 30 років працює човнярем в дендропарку “Софіївка”. 24 лютого 2022 року побачивши вибухи у рідному місті, не вагався — одразу зібрав речі та пішов до ТЦК та СП. На передовій зустрів своє 50-річчя. А звільнившись за сімейними обставинами, через деякий час знову пішов добровольцем до армії.
Свою історію Володимир Вовк розповів Суспільному.

“Мене залишили в роті охорони. Із роти охорони, в першій партії, перевели в бойовий підрозділ, в 58-му бригаду я потрапив. У мене багато було посад: командир відділення, стрілець, одна із них — сапер, попав я в ГІЗ — групу інженерного забезпечення. В мої обов’язки входило замінування територій, розмінування мені не доручали. Для розмінування треба було мати відповідну категорію. І в мене її на той час не було”, — розповів Володимир Вовк.

Володимир пройшов лінію фронту на східних та північних напрямках. Під час одного з боїв під Соледаром отримав сильну контузію. Проте, хай там що, завжди знаходили сили пожартувати та пригадати цивільне життя до повномасштабного вторгнення.

“Звичайно, хлопці захоплювались, їм це подобалось, коли я розповідав про свою роботу і те, яка у нас в парку краса. Багато хто казав, що закінчиться війна і вони обов’язково приїдуть. Брали адресу, номер телефона, звичайно, у всіх є. І зараз багато хлопців приїжджаючи повз, намагаються заїхати до мене”.

У цивільному житті Володимир звик робити багато фото та знімати відео — бо навколо оточувала краса дендрологічного парку. Коли потрапив на війну — фотографування продовжив.

“Я радий, що я їх робив. Ну, повірте, що безпосередньо там на нулі вже не сильно відео познімаєш. Коли була можливість така, то я робив. У мене багато є відео. Це були здебільшого кадри місцевості, аби показати, як воно є насправді. Дома моя сім’я бачила ці кадри. Буває, хлопцям тут в Умані, які запитують «Як там, що там, покажу одне-два відео», то трошки вони, звісно, шоковані. Але всі ці відео не можуть передати ті відчуття, які бачиш своїми очима”.

У зоні бойових дій Володимир провів близько 18 місяців, опісля звільнився за сімейними обставинами. Проте довго вдома знаходитись не зміг:

“Влітку 2023 року прийшов сюди в Софіївку на роботу, тут пропрацював майже до кінця сезону. Ну до кінця сезону мене не вистачило. Я, так можна сказати правду, обманув дружину — сказав, що мене викликали в військкомат, а сам пішов до комісара. Я днів, мабуть, сім, можливо, десять, ходив. Потім вже нарешті мені підписали відношення”.

Цього разу Володимир потрапив до 72-ї бригади. Через три дні після підписання документів уже знову був на передовій.

“Я був на таких серйозних позиціях, на яких хлопці, які вже там побували, у своєму підрозділі боялися навіть заходити. Я не жалів ні разу, що я туди попав. Моя мета була яка? Просто, чим можна допомогти. Я зрозумів, що я можу допомогти тим, що я прийшов, і при мені, я вже точно не пам’ятаю, ще троє чи четверо людей, елементарно, сходили в відпуску на цих 10 днів. Ну і, звичайно, в бою теж трохи я допоміг”.

Із зими 2023 року і до зими 2024-го був на Авдіївському напрямку:

“Служив із кінця 2023 року і звільнився через рік також в кінці зими. Знову за сімейними обставинами. Ну, жінка вже не видержувала, вона була в курсі, що це був Авдіївський напрямок. Якщо пам’ятаєте, якраз саме тоді Авдіївку розбивали дуже сильно. Там важко було, жінка переживала, в неї від нервів почались проблеми зі здоров’ям. Офіційно по документах я знову ж таки звільнився по 26 статті. Але навіть зараз є бажання повернутись. Дружина, звісно, цього не переживе”.

Нині Володимиру погано спиться ночами, а однієї ночі ледь не потрапив до росіян.

“Коли я був у 58 бригаді, прикомандирували нас до 13 батальйону. Там людей не вистачало взагалі. Це в Бахмуті, на околиці ми були. Бахмут ще був наш. Позиція Вишенька, наскільки пам’ятаю, до позиції кілометрів більше, ніж пʼять. Не дійшли до позиції — нас в тепловізор помітили і почався стрілковий бій. Потім нас трохи мінометкою закинуло. І так вийшло, що я загубився. Ніч, темно… Я завжди вважав, що безстрашний, що не боюсь. Хлопці, які мене знають з 58-го, всі кажуть, що придурок. Куди треба і не треба влізу. Одним словом, загубився, злякався.

Тоді таке відчуття страху було, я навіть не знаю, який період часу пройшов. Страх був дуже сильний. Я розумів, що до рашистів, до їхніх позицій, хай там не 30, але реально метрів 50. І в яку сторону йти, я навіть гадки не мав. Страх, я зараз згадую, такий страх, що в роті пересохло. Я сказати слова не міг. Найстрашніше для мене було те, що можу потрапити в полон. Полон для мене — це все. Потім вже, коли до мене приєднався мій побратим один, потім іще один, то мені аж легше стало”.

Своє 50-річчя Володимир відсвяткував у Серебрянському лісі.

“У Серебрянському лісі коли ми стояли, то за один день три двохсотих, вісім трьохсотих, багато важких було. Це тяжко було. Він там побитий весь, згорілий. У нас там свій жарт був такий, що прийде лісник і спитає, що ми тут наробили. Тут я свої 50 років відзначав. Таке не забудеш вже”.

blank

Розповів військовий історію про котів, які разом з побратимами жартома називали сепаратистами:

“Ще була така історія: в нас на позиції жило чотири коти. Коти, як ми їх називали, наполовину сепаратисти — ввечері на позиції стою, дивлюся, пішов один, потім за ним інший кіт. І так пряменько туди, до кацапів, в їхню сторону, до їхніх бліндажів. Рано десь, як тільки світало, дивлюся, вже такі чимчикують назад. Від них — до мене. Прийшов такий жирний, товстий і ліг якраз напроти мене. А в тепловізор же видно його. Зараз, думаю, пряма наводка по мені буде. Кинув по ньому чимось, відійшов трохи. Ці коти хитрі були — то вони під’їли у нас смачненьке, а потім ввечері йдуть до кацапів. Там переночували, зранку до нас йдуть. А там іти метрів 800, ну кілометр”.

Після звільнення з війська реабілітацію Володимир не проходив, у снах досі бачить війну.

“Реабілітацію, я довго ще не проходив. Та й не хочу проходити. Від себе можу сказати, що я не відійшов тих подій. Я думав, що пройде якийсь там певний період часу, місяць, два, воно полегшає, забудеться. Не знаю як у кого. У мене, чим більше часу проходить, воно поки важче мені якось. Чи сниться війна? Часто сниться. Зі сном, взагалі, проблема. Вночі заснути важко, взагалі не можу заснути. А якщо засинаю, то трохи зі страхом, бо те, що сниться, то не хочу навіть це розповідати”.

Утім, додав Володимир, вважає, що на війні головне — мотивація, а не вік:

“Якщо в людини є бажання, є мотивація, він буде, мабуть, більше ефективний, ніж тих же п’ятеро молодих. Мені 50, зі мною були хлопці і по 25, і по 20 років. У нас в підрозділі був молодий, він загинув. Його звали Максим. Йому й 20, не було. Питаю «А нащо ти пішов, Максим?» Каже «А мені стидно було в очі дивитися». Він міг не іти: він сирота, тітка в нього була одна, і та померла, і його відпустили на похорон. Він був кулеметником, як і я. Ну, перше, він молодий, по-друге, ну, дитини, я не знаю, може, 50 кілограмів було, він ростом невеличкий, і такий худенький. Максим все завжди виконував, і виконував добре свою роботу”.