Колись давно про місця вічного спочинку у ті часи сущим було відомо усе: хто, коли та за яких обставин упокоївся, де його могила. І не мало значення, існує вона зараз чи вже зрівнялася із землею. А що ми, теперішні черкащани, знаємо про старі цвинтарі міста? Та власне – геть нічого. Старожили ще пригадають кладовища на місці Соборного скверу, (раніше Першотравневого парку), в районі нових вулиць Паризької Комуни і Енгельса, поховання радянських солдат у сквері поруч із Палацом піонерів та німецьких у сквері Богдана Хмельницького (раніше Комсомольському парку), але навряд-чи скажуть більше. Розповів про чергову історію із життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.

Однак, усі ці некрополі датовані ХІХ – ХХ століттями. А раніше? Адже за різними версіями місту понад сім віків чи близько того, що означає… Плюс-мінус, звісно, але із врахуванням демографічних процесів, воєн, епідемій, – зрештою, кількості мешканців на той чи інший період, – виходить, що в територіальних межах Черкас від 400 тисяч до півмільйона померлих. Даруйте вже за натуралізм, тобто скелетів чи їх фрагментів. І це мінімум, позаяк жителі доісторичних часів, але теж люди, – вже тлін. Тож і тут, як будь де на давно заселених територіях, місто мертвих значно чисельніше міста живих. Просто поверхи першого йдуть у глибину землі і віків…

За добільшовицьких часів у 40-тисячних Черкасах налічувалося шість кладовищ, кожен куток мав своє. Відповідно й вулиці називалися: Пастерівська – Друга кладовищенська; Самійла Кішки (Рози Люксембург) – Третя кладовищенська; цвинтар на території Соборного парку в народі називався Успенським; квартал кладовища нині мало не у середмісті, що звично називається “Пушкінським”, мав назву Троїцького. Окрім них своє кладовище мала єврейська громада: воно знаходилося, – та почасти й зараз знаходиться вже у жахливому стані, – перед парком Сосновий Бір, донедавна Ювілейним.

Кладовище за Бульварною

Можливо, так його теж називали у перші роки, ще на початку ХХ століття. Нині це згадане вже “Пушкінське”. Так сталося, що мені воно… знайоме змалечку. Саме тут ми, не обтяжені моральними пересторогами казбетські малолітні безбожники, грали в піжмурки, травили моторошні сташилки про “чорну руку” та у сутінках випробовували себе переходами від кута до кута цвинтаря: від ближнього на Ільїна до дальнього на Пушкіна.

Тут уперше зустріли дивакуватого дядечка. Спершу його побоювалися: може який божевільний з компанії баби Олени чи “Толіка у платку”, якого частенько зустрічали на Франка. Але потім таки з’ясувалося, що той чоловік просто часто приходить до могили дружини, померлої молодою. Доглядає і за цим похованням, і за ближніми, бо вже на початку 1980-х туди мало хто навідувався.

Одного разу він провів нас усіма закапелками, показав де і хто похований та попросив за можливості на кладовищі не гратися. Пригостив цукерками і печивом з шаховими фігурами на пачці… Чомусь запам’яталося. А якоїсь весни ми його не побачили, і на Паску по могилі дружини зрозуміли, що й не побачимо. Прибрали, як могли…

Кажуть, що пізніші поховання поверх старих на тому кладовищі не дивина. Дореволюційні – нижче, повоєнні до поверхні зовсім близько. Допоки ми там “товклися”, двічі чи тричі натрапляли на темно-жовті людські останки. Вже дещо тямили, тож ніяк не могли збагнути: як так? Гробокопателів тут не водиться, хоч може колись і були. А все просто: з роками невпорядковані могили просідають, особливо ті, де “підселяли”, домовини в них давно погнили, то пси й дістають. І якщо так, то глибина поховань очевидна.

Перші ряди могил від Благовісної датовані 1950-ми. Це ті, що “читаються”, а про старіші вже сказано. Очевидно, що таких не могло не бути, бо по війні ховали від Жовтневої (насправді з кінця 1943 року до травня 1967-го – Жовтневої революції) до крайньої тоді Ільїна, фактично справді “надпільної” за визначенням. Не те, аби далі убік залізниці лежала якась цілина неорана: поодинокі хатки стояли, але назвати ті місця секторами чи кварталами приватної забудови ще ніяк не випадало.

Тож першими бачимо могили колишніх фронтовиків, які по війні ненадовго затрималися на цьому світі, та міщанські: голод і хвороби, спричинені війною, а більше навіть повоєнням, вкоротили віку й багатьом обивателям. А трохи далі…

Навесні 2016 року я спробував привернути увагу наших міських посадовців, а заодно й представників новоствореної поліційної служби, до аварійного стану непримітного обеліску недалеко від входу до кладовища з Благовісної. Мені його показав вже багатьом знайомий тут Юрій Мезенцев: і цей пам’ятник, і кілька інших початку минулого століття. Дещо пізніше й зовсім випадково знайшлася могила Івана Ярового: брата Анни Ярової, для якої Іван Іванович у 1900 чи 1901 році придбав землю під “Сад Ярової”: перший суто міський черкаський парк. Вже давно на тому місці Дитячий парк, раніше десятиліттями –Піонерський, інша частина забудована.

Так ось. То був пам’ятник трьом поліцейським, які загинули 18 травня 1914 року. Їхні імена – Ємельян Байчиков, Никанор Тимошенко та Харитон Тацько.

Без надії сподівався, та дива не сталося: спочатку міські чиновники від такої старорежимної древності відхрестилися. Мовляв – не наш клопіт, ми ніяким боком. Правоохоронці теж залишили факт поза увагою, пояснивши, що у них є “свій” пам’ятник для покладання квітів біля входу у Соборний парк. Єдиним, хто предметно зацікавився інформацією, став колега Максим Степанов. За яких таких обставин у тихих провінційних Черкасах, і всі як один – “при виконанні”, загинуло зразу троє з місцевої поліцейської команди? І його предметна цікавість стала максимально результативною. Щоправда, для цього довелося копати дуже глибоко (спокійно, це у переносному розумінні) та дуже звідсіля далеко.

Результат – публікація на місцевому інтрнернет-ресурсі “Прочерк”, а слідом її передрук у тижневику “Нова молодь Черкащини” (звичніше просто “Молодь Черкащини”) від 26 жовтня 2016 року. Позаяк розвідка Максима справді унікальна, бо ніхто й ніколи в Черкасах не “ворушив старі могили” (адже Львів і не Одеса), пропопоную цей матеріал у дуже стислому викладі.

“У середині травня 1914 року невідомі особи здійснили розбійницький наліт на Лебединський монастир. Нахабно забрали монастирські коштовності, в тому числі дорогі хрести. Подія відразу потрапила на сторінки київських видань. Як з’ясувалося згодом, наліт здійснили двоє: 28-річний професійний злодій із Городища Григорій Погрібний і трохи дивакуватий 25-річний черкаський візник Матвій Зайвенко. Обоє злочинців перед цим вже “відзначилися” на Чигиринщині кількома крадіжками зі зломом. Бандити, зумівши вийти сухими з води під час нападу на монастир, подалися в Черкаси пиячити й шукали нових жертв…”

За початком статті її можна знайти в інтернеті, а тут скажу, що в нашому місті ті нелюди “відзначилися” значно жахливіше. Дорогою з Митниці до Казбету через Старобазарний узвіз вони здійснили озброєний напад на будинок лісопромисловця Гінзбурга і там смертельно поранили першого поліцейського, Харитона Тацька. Далі на вулиці Красній (Гагаріна, район Долини троянд) вколошкали м’ясника Боруха Березнякова, що саме проводжав додому двох 16-річних племінниць-близнючок, та поліцейського Омеляна Байчикова, який кинувся на звук пострілу.

Наступною жертвою двох повних неадекватів став Арон Базилянський: у публічному домі Рабиновичів на Лісовій (Університетській) він опинився з тієї простої причини, що перед власним весіллям забажав розважитися. Ну таке, наразі тема поза контекстом. При цьому, Погрібний хотів перестріляти ще й повій, але “гуманний” Зайвенко за них заступився. На рейвах зі стріляниною з посту на перетині бульвару й Лісової прибіг Никанор Тимошенко… Він і став останньою жертвою у кривавій черкаській бійні тієї травневої ночі. Та хто знає, чи був би останньою, якби не свідомість, а ще й сміливість, простих проституток… Такий ось сумний каламбур в яких завгодно значеннях. У специфічній білизні, ще й закривавленій у тих, хто був біля Базилянського (бо саме обирав, а вклали його вкрай неакуратно), жінки повискакували з вікон і на вулиці почали калатати в усі дзвони. Тобто гримати в усі двері. І шукати поліцію! Утім, перший страж правопорядку трапився аж біля помешкання Цибульських на розі Хрещатика і Суворівської (Дм. Байди-Вишневецького)…

При затриманні Погрібного вбили, Зайвенко здався. Брали ту наволоч вже далеко від Черкас. Кінець історії від Максима Степанова.

“Слідчий оперативно провів слідчий у особливо важливих справах Квітницький. Всі свідки впізнали Зайвенка й мертвого Погрібного. Міський лікар Альберт Гоппен провів розтин тіл загиблих. Євреїв поховали того ж дня, поліцейських відспівали у Свято-Троїцькій церкві. Тисячний натовп супроводжував домовини від моргу до храму, а звідти, 20 травня, – на кладовище. Усі довколишні вулиці були заповнені народом. Поховали загиблих у братській могилі…”

Ще пригадується розповідь такого собі Антоновича. Він запевняв, що десь на початку 1950-х на окремому кутку цього кладовища, теж мало не в “братській могилі”, ховали дітей з черкаського сиротинця. Звісно, без будь-яких ритуалів. Так, діти вмирали теж, і це поза сумнівом, а такі – найчастіше. Антонович розповідав, що одного разу, ще зовсім малим, став свідком такого “похорону” і запам’ятав той жах на все життя.

Ну й насамкінець – фаховий коментар черкаського історика, краєзнавця і археолога Михайла Сиволапа. Він теж все тут пам’ятає змалечку, але оскільки за його плечима літ трохи більше, то спомини якраз про той період, якого бракує.

“Сторожку на Пушкінському, а історично – Троїцькому кладовищі, я ще застав, вона стояла ліворуч від воріт. У 1970-ті її розвалили, сторожа скоротили, почалося запустіння і руйнування кладовища. До того воно було ошатне й гарне, на гробки дуже багатолюдне. Про кладовищенську Петропавлівську церкву знаю, бо її священик відспівував у 1928 році мого діда, котрий похований на цьому кладовищі. Тому-то й буваю тут вже понад півстоліття. Бабусі дісталося від нової влади за те, що звернулася до автокефального священика, а не обновленського. Як і всі церкви УАПЦ, вона була закрита 1930 року, а зруйнована пізніше.

Найстаріші могили, котрі тут бачив, були 1901 – 1902 років. З чавунними плитами-надгробками та слідами відламаних хрестів на пам’ятниках. Але чув, що були могили й кінця ХІХ століття, але таких дат сам не бачив. У центрі кладовища, на перетині алей, виділялася металева альтанка з могилкою дочки якогось царського генерала (так мені тоді пояснили), котра трагічно пішла з життя. У 1966 році її маленька могилка ще була посипана свіжим пісочком і уквітчана. Нині й сліду могили немає, альтанка ж зруйнована упалим деревом. Центральна алея перетворилася на стежку, інших і не видно.

Особливо вражало поховання містобудівників, здається п’ять могил у південному куті кладовища, оточених металевою огорожею, над якою здіймався стилізований залізний міст. Вони загинули в кесоні під час будівництва черкаського мосту. Можливо, у старих підшивках про це є інформація, але не обов’язково: в радянський час не любили негативних новин…”