У мирному житті 23-річний Олександр Кумпанський із КДЮСШ №2 вчить дітей фехтуванню. Нині ж він поєднує тренерство із волонтерством: разом із командою благодійного фонду «Одіссей Черкаси» їздить у міста, де тривають запеклі бої, аби підтримати військових, медиків та цивільне населення в прифронтових містах. Інформує пресслужба Черкаської міської ради.

Із гуманітарною місією за останній рік здолали тисячі кілометрів. Військовим, які боронять Україну від рашистів, людям, які лишилися в рідних містах і живуть під постійними ворожими обстрілами, доставляють медикаменти, продукти, одяг, засоби гігієни, амуніцію.

«Наш перший гуманітарний рейс був у Гостомель через півтора тижні після деокупації, – згадує Олександр. – Відтоді ми почали регулярно допомагати іншим містам: Миколаєву, Харкову та області, Сумам, Слов’янську, Бахмуту. Маємо навіть подяку від міського голови Слов’янська за допомогу».

До війни Олександр Кумпанський займався спортивною та тренерською кар’єрою. На фехтувальний майданчик прийшов у 10 років. Нині він – кандидат у майстри спорту України, член Національної збірної України з фехтування, учасник чемпіонатів Європи, багаторазовий призер кубків України та світу в різних вікових категоріях.

Зараз ділиться своїм досвідом та знаннями із юними спортсменами. Виховує 30 фехтувальників віком від 6 до 14 років. Паралельно закінчує магістратуру Чорноморського національного університету ім. Петра Могили та допомагає здобувати перемогу України на волонтерському фронті.

«Спорт допомагає мені бути у формі і вміти тримати себе в руках у складних ситуаціях, – говорить Олександр Кумпанський. – Фехтування – це збалансований вид спорту, де важливий і атлетизм, і мислення, бо перш ніж зробити якийсь рух, треба подумати. – Причому думати блискавично, передбачаючи можливі кроки суперника. Образно кажучи, фехтування – це шахи на ногах».

Буквально на другий день повномасштабного наступу росії молодий і патріотично налаштований тренер взявся за волонтерство. Почали зі здачі крові для воїнів, пакування мішків із піском для укріплення блок-постів у місті.

Далі ж – стали їздити на передову. Дізнаються про потреби бійців, домовляються за автомобіль, збирають все необхідне і відвозять приблизно раз у 2 тижні.

«Щодня в перервах між заняттями вирішую поточні волонтерські справи: формую списки, поширюю потреби, забираю, везу, пакую… Найчастіше возимо воду (яка особливо потрібна воїнам, тим більше пораненим), медикаменти, продукти харчування, одяг. Дякую всім небайдужим людям, які долучаються до зборів, – розповідає Олександр Кумпанський. – Я це роблю, бо перемога має здобуватися працею, а не порожніми балачками чи коментарями у соціальних мережах. І тільки побувавши «на нулі» чи близько до нього, по-справжньому розумієш, що таке війна. Коли бачиш поранених бійців, моторошні картини зруйнованих будівель, очі місцевих жителів, які не можуть нікуди виїхати, ти все переоцінюєш і вже не можеш не допомагати їм…».

Олександр Кумпанський розповідає, що разом із однодумцями створили благодійну організацію «Благодійний фонд «Одіссей Черкаси», яка за підтримки небайдужих містян допомагає військовим, лікарям, парамедикам, пораненим захисникам, місцевим жителям.

«Безумовно, наші рідні та близькі хвилюються за нас, коли ми з волонтерською місією вирушаємо на схід, – розповідає Олександр. – По дорозі назад, вже в зоні  нормального телефонного зв’язку, ми читаємо масу турботливих повідомлень від них. І це відчуття, що нас чекають вдома і ми важливі, є однією з мотивацій  продовжувати нашу допомогу. Ми ризикуємо життям заради того, щоби підтримати військових, які на сході України мужньо проливають кров і стоять на варті всієї країни. Аби допомогти медикам врятувати життя щойно привезених з окопів пораненим бійцям, надати необхідну гуманітарну допомогу цивільному населенню, яке перебуває на лінії зіткнення… У кожного з нас у цій війні є своє поле бою. Можливо, колись і нам доведеться взяти до рук зброю та стати на захист України, а поки що ми з хлопцями «Одіссей Черкаси» весь свій вільний час, всю енергію в перервах між роботою і навчанням спрямовуємо на підтримку тих, хто цього найбільше зараз потребує».

Олександр Кумпанський розповідає, що його волонтерську діяльність підтримують і батьки вихованців. Завжди цікавляться зборами на передову, допомагають, чим можуть.

Молодий тренер зізнається: не відчуває ані втоми, ані знесилення. Нині в нього одна на всіх українців мрія про якнайшвидшу Перемогу й нові мирні можливості для своїх вихованців.

«Україна – це наш дім. Тому прошу всіх: допомагайте військовим, підтримуйте благодійні ініціативи перевірених організацій та волонтерів: наша перемога гартується під звуки вибухів та в єдності суспільства, – говорить він. – Я мрію і вірю, що всі 603 628 км² площі нашої держави знову будуть під українським стягом. І знову будуть відбуватися дитячі спортивні змагання, де мої підопічні зможуть проявляти себе, отримувати медалі чемпіонів, позитивні емоції і рости гідною заміною нинішнім спортсменам».

Під час кожної поїздки на передову пересвідчується, наскільки важливою для воїнів та людей, які живуть у прифронтових містах, є підтримка волонтерів. Їх тут чекають, тож як тільки повертається додому вже починає підготовку до наступної поїздки.

«Часто згадую, як воїни одного із бахмутских пунктів, куди ми постійно їздимо, попросили у нас привезти наступного разу не печиво, крупи чи тушковану, а улюблені в мирному житті піцу та пепсі-колу, – розповідає Олександр Кумпанський. – Я приїхав додому, міркував, як краще це зробити. Потім зателефонував у одну з приватних черкаських пекарень і попросив благодійно зробити добру справу для захисників.  І коли ми привезли на передову все замовлене, наші воїни раділи, мов діти, смакуючи різними видами піци та солодкими напоями. На якусь мить думками це повернуло їх у життя, яке було до війни».

З тієї поїздки Олександр привіз із собою прапор України, на якому бійці залишили  свої підписи. Цей стяг дорогий його серцю і завжди нагадує про ціну кожного світанку.

Кілька днів тому Олександр Кумпанський з друзями приїхав з чергової поїздки  на передову. І знову готується в наступну місію. Втомитися чи зупинитися не мають права. Тому що українці. Тому що вірять в Перемогу. І знають: їхня робота потрібна.