П’ять років довелося чекати 79-річному Володимиру Зимовцю із Деньгів Золотоніського району, щоб нарешті отримати документи на хату, в якій живе, та земельну ділянку і пай. Юридичні нюанси йому обіцяли врегулювати у «Гранекс-Черкаси», що належить бельгійському фермеру Тому Ван Гоі, однак землею підприємство користувалося, але за неї дідусеві нічого не платило, і водило за носа. Зрештою, терпіння деньгівчанина луснуло, та ще й безгрошів’я підігнало, і він звернувся до іншого підприємства – «Добробуд-2017». Ці господарі – не підвели, і 8 жовтня чоловікові вручили вистраждані Свідоцтва на право власності.
Пенсіонер живе у селі Деньги із 1992 року. Через сімейні негаразди, переїхав сюди на запрошення головного лікаря Золотоніської центральної районної лікарні, і весь час працював у місцевій амбулаторії. Перебивався у кімнаті при школі, доки та не згоріла. А тоді його покликала до себе на квартиру бабуся Ганна Мишак, у якої він постійно брав воду. Жінка була одинока, тож Володимир Михайлович її доглядав, доки вона не відійшла. А оскільки нікому із неблизьких родичів її скромний спадок не був потрібен, вона заповіла хату, город і пай у два з лишком гектари Володимиру Зимовцю.
– Ганна Андріївна померла у 2013 році, і з того часу я ніяк не міг оформити спадщину, бо пенсія у лікаря невелика, тому не міг назбирати на це стільки, як треба. Підприємство «Гранекс» запропонувало допомогу, але в них постійно чогось не вистачало, то хтось у відпустці, то немає якогось папірця. Мабуть, в Україні немає такої другої людини, яку б отак обіцянками годували цілих п’ять років. Не знаю, чи з якимсь умислом вони це робили, чи просто з байдужості. А потім в Деньгах створилось інше підприємство – «Добробуд», я їх і попросив. І вони все швидко і без зайвих клопотів оформили, – схвильовано розповідає Володимир Михайлович.
Він чекав гостей відобіду, одягнув чисту білу сорочку і «вихідні» туфлі, поголився, але, напевне, так переймався, що порізав лезом бороду, тож на ній червоніє кілька свіжих шрамиків.
– Сподіваюсь, тепер все налагодиться. Ось бачите, «добробудівці» двір прибрали, акації випиляли, що можна зайти, – показує подвір’я господар.
Там, окрім крихітної хатинки 1948 року побудови, є невеличкий старезний, але побілений та підлампічений сарай, і дві ще менші господарські будівлі. Вони прихилились одна до одної, як немолоді люди, але радісно блищать свіжопофарбованими синіми дверима. Перед хатою за сірим нерівним парканом видно свіжі пеньки від густого чагарю, який раніше не давав зайти до двору. Їх ще не встигли викорчувати, однак обіцяли зробити це найближчими днями.
– От ви дров завезли, акацієвих, але вони трохи сируваті, погано розгоряються, то я хотів би попросить в рахунок майбутньої орендної плати на пай завезти мені сухеньких соснових, для розпалки, – по-діловому звертається Володимир Зимовець до Тетяни Бойченко, директора «Добробуду», яка приїхала особисто віддати чоловіку його документи.
– Так, звичайно, зробимо. Я бачу, тут у вас ще не всі акації спиляли, он ту ще можна прибрать, щоб світліше було на подвір’ї, і менше листя засипало. То ви не переживайте, приберем. Звертайтесь, якщо що, – бере на олівець прохання діда пані Тетяна.
Та просто так Володимир Зимовець гостей не хоче відпускати, йому прагнеться поговорити, бо сусідів у нього особливих немає, хата його стоїть наприкінці села. Тому кореспондент нашого видання дізнався і про непросту сімейну драму чоловіка, що колись він мав дружину Надію і доньку Юлію, та подружнє життя не склалося, і про його постійні переїзди Україною, як жив у будинку батька Михайла Гоголя на Миргородщині, і про те, як рік тому отримав болячку, промокнувши до нитки під затяжним холодним дощем і градом. Тоді він потрапив до лікарні на складну операцію, на яку пішли останні його заощадження, тож, можливо, і це підштовхнуло Володимира Михайловича шукати альтернативних шляхів вирішення свого «документального» питання.
– Ну, ось, нарешті ваші переживання скінчились, – каже Тетяна Бойченко.
Володимир Михайлович скручує файлик із дорогоцінними Свідоцтвами у трубочку і кладе до кишені.
– Я потім почитаю, порадію. А то хвилююсь, думаю, не можу спати, – каже на прощання. – Але тепер вірю, що все налагодиться. Тепер і сам зможу оформити заповіт, бо вже маю, що заповідати.
За свій пай він отримуватиме 12 тисяч 763 гривні на рік. А це для сільської людини велика справа.
КОМЕНТАРІ