За універсалом польського короля Сигізмунда III, виданим 28 червня 1622 року, було дозволено корсунським міщанам осадити «городище Лисянку», з наданням її поселенцям за Магдебурзьким правом самоврядування та привілеїв. Цей привілей, за загальним правилом, серед іншого дозволяв мати «ятки всякі хлібні народні». Торгівля хлібними виробами передбачала виробництво борошна не лише для власного споживання, але й на продажу та для хлібопекарської промисловості. Саме тоді і почалася історія млинарства на Лисянщині. Пише видання “Вісті Черкащини”.

Та по-справжньому воно розквітло у нашому краї в XIX столітті. Вже станом на 1847 рік у Звенигородському повіті, куди входила і територія Лисянщини, налічувалося 116 вітряних млинів. Невпинно зростало число вітряків і у першій третині XX століття. Але їх час завершувався. Колективізація призупинила зростання їх чисельності, а війна призвела до руйнації переважної більшості вітряних млинів. Поодинокі вцілілі вітряки ще продовжували слугувати населенню до 6о-их років минулого століття. В околицях малої батьківщини Тараса одним з останніх призупинив своє служіння людям вітряк у Будищах. У ньому до останніх днів свого життя невтомно працював його колишній власник дід Євтрампій Візір (дід Троп). У діда у млині, в очікуванні черги часто збиралася чимала компанія, гомоніли про сільські справи, про війну. Дід часто згадував, як при німцях складно було безпечно змолоти збіжжя. «Як лише побачать, було, що млин меле, так і йдуть забирати. То люди й не раді, що принесуть…». Помер дід Тропа у середині 60-их pоків, зупинився і його млин. Ще довго він нагадував мандруючим у напрямку Моринець про старого діда Тропу та минувшину. Зрештою цей млин занепав. На початку 90-х років його рештки розібрали місцеві мешканці на господарські потреби. Доля цього млина типова для більшості млинів Черкащині, хоча були й винятки.

Значною мірою завдячуючи Т.Г. Шевченку та вдалому розташуванню, біля шляху між селами Будище та Шевченкове, вдалося зберегти до сьогодення вітряного млина. Саме бажання вклонитися малій батьківщині українського пророка, привело в ці краї у 1998 році мешканця міста Трускавець Львівської області Володимира Кушніра. «Проїжджаючи до села Шевченкове, я побачив обдертий млин при дорозі. Мої супроводжуючі пояснили, що на його ремонт немає коштів, і що його чекає «доля сусіднього, нещодавно розібраного на дрова». Володимир Кушнір поїхав до рідного Трускавця, а невдовзі прибув до Шевченкового із вантажівкою карпатських смерекових дощок та брусів. Він передав надані його підприємством матеріали до музею «Батьківщина Тараса Шевченка» і його співробітники невдовзі організували ремонтні роботи. Ось так, завдяки небайдужості однієї людини вдалося зберегти не просто єдиного вітряного млина на батьківщині Тараса Шевченка, а єдиного на всю Черкаську область млина рідкісного для центральної України голландського типу. На сьогодні Будищанський вітряк є окрасою туристичних маршрутів нашого краю та охороняється співробітниками НІКЗ «Батьківщина Т. Шевченка» .

У Лисянскому районі зберігся до наших днів у досить доброму стані лише один стовповий вітряний млин у селі Хижинці. Дослідник млинарства Олександр Гаврилюк вважає, що цей млин, разом з прилеглою ділянкою землі громаді села необхідно взяти під охорону і створити музей хліба. Оскільки відновлення занедбаної справи млинарства може відіграти позитивну роль у справі поширення етнотуризму в нашому краї. Тут молоде покоління, на його думку, змогло б ознайомитися з оригінальною спорудою млина і вперше відчути аромат свіжого борошна та ще не спеченого хліба.