Колишній циганський барон розповів історію золотоніських ромів

Під час війни роми сиділи тихо, як миші, бо німці їх розстрілювали. Більшість циган забрали в армію. Залишилися тільки малі та старі, пише Ірина Шевченко у “gazeta.ua”.

Їм захотілося покочувати. Стали табором у Піщаному (село в Покровському районі Донецької області. – Країна). Циганки пішли ворожити. Повз табір проходив місцевий. Сказав, щоб тікали, бо молодь збирається напасти. Циган, який мав у таборі найменший авторитет, відповів, що залишиться, бо набридло ховатися. Всі вирішили: якщо найгірший не тікає, то й ми не будемо. Циганки увечері прийшли з села. Розпалили вогнище, наварили їсти. Коло багаття грали на гітарі, співали й танцювали. Почули крики – верхи на табір летіла молодь із шаблями та палицями. Кричали: “Вбивай циган-фашистів!” Почали рубати намети і людей, які відбивалися палицями. Одному діду розрубали голову. Приїхала міліція. Її викликав чоловік, який попередив про облаву.

Мені було 5 років, коли з матір’ю кочували з табором на Донбасі. Жили бідно. Коли їхали підводою, нас обігнала вантажівка, в кузові якої сиділи хлопці. Один закричав: “Дивіться, цигани!” Схопив камінь і жбурнув у нас. Влучив у голову немовляті, якого годувала груддю дружина мого дядька. Непритомну дитину 20 кілометрів везли до лікарні в Горлівку. Там через дорогу розбили табір. Маля врятували.

Інші роми називали нас циганами-полтавцями. Влітку ми кочували Кримом і Донбасом, а на зиму верталися в Полтавську область. Щоб було, де селитися, багато циган брали в куми українців.

Решта знаходили хати-пустки чи просилися жити до старих. За це весною орали городи, кололи дрова, топили піч. За першого тепла знову їхали кочувати. Старі цигани казали, що й самі не знають, для чого це робили. Інакше не могли.

1956 року Микита Хрущов (перший секретар ЦК КПРС з 1953-го по 1964 рік. – Країна) наказав заборонити кочове життя. Міліція позбирала всіх циган. Видавали бараки на чотири сім’ї і квартири без черги. Всередині нічого не було. Спали на ряднині. Чоловіків влаштовували вантажниками на заводах.

На смітниках збирали метал. Дядько привозив по 100 кілограмів. Діти з нього робили ланцюги – після школи працювали кусачками й кувалдами. Дорослі теж їх виготовляли – після роботи чи у вихідні. Жінки продавали на базарі в Горлівці по рублю, а я віддавав за 50 копійок.

До Гельмязова на Черкащині ми з матір’ю переїхали, коли мені було 10. Вона розійшлася з батьком і вийшла заміж за цигана – інваліда війни. Він кульгав, але мав власну хату.

Я вчився добре, був старостою класу. Та, коли йшов вулицею, часто чув: “Чого це тут цигани розходилися?”

У 13 років мене перестрів міліціонер на мотоциклі. Спитав, чого ношу довгого чуба. Відповів, що мода така. Той сказав, щоб завтра прийшов до нього в кабінет. Довго мене допитував, де живу, вчуся, чим займаюся. Потім показав на портрет Леніна і сказав, що в розумних людей чуба немає. Поряд висів портрет Карла Маркса. Відповів міліціонеру: “У вчителя Леніна чуб був навіть більший, ніж у мене”. Той розсердився і вигнав мене.

Після восьмого класу пішов працювати на цегляний завод. На роботу ходив пішки в сусіднє село Каленики – за 5 кілометрів від Гельмязова. Був худющий, як соломина. Цегляний сирець залізними вагонетками розвозив по сараях, де його сушили. З цеглою така важила до півтори тонни. На поворотах часто завалювалася. Коли підіймав її ломом, то аж шлунок болів. За місяць заплатили 60 рублів, і я покинув роботу.

Вирішив учитися. Вступив у Канівське музичне училище, на відділення народних інструментів. Тоді в Каневі циган не було. На мене витріщалися, тицяли пальцями. Зате навчився грати майже на всіх інструментах.

Два роки служив в армії, в автомобільному батальйоні, під Москвою. Потім вступив до торгово-економічного технікуму. Закінчив із відзнакою. Повернувся додому, влаштувався заготівельником продовольства в район.

За власним проєктом побудував свинарник. Знизу поклав бетон, а вгорі – дерев’яні рейки. Мав четверо свиноматок і двоє кнурів. Вони наплодили сотню свиней. Продавав у ­Києві. Заробив на двоповерховий будинок.

У 1980-х до циган прийшов п’яний художник. І залишився. Умів робити копії з будь-якої картини. Через трафарет наносив на ватман і розмальовував. Готову роботу покривав слюдою. Навчив цього й нас. Зробили бізнес. 10 людей створювали картини розміром 50 на 70 сантиметрів, а з пів тисячі їх продавали. Ділили міста на всіх, щоб не створювати конкуренції. Моїм був Кременчук на Полтавщині. Найбільше розбирали зображення Наталки та Петра – героїв п’єси “Наталка Полтавка”. Після розпаду Радянського Союзу картини стали нікому не потрібними і ми закрили виробництво.

Їхав по слюду в Шостку Сумської області і врізався в танк. Думав, то мотоцикл, бо світилася одна фара. Досі не розумію, звідки він там узявся. Відтоді кульгаю.

Коли торгував на базарі, літня жінка запропонувала купити макові головки. Люди досі думають, що цигани виготовляють наркотики. Ми не святі, але багато злочинів нам приписують, коли треба знайти цапа-відбувайла.

Був головою ромської общини. До мене прийшов блатний хлопець у наколках. Кричав, що привезе друзів із Черкас і будуть нас палити. Бо нібито додому до його сестри прийшла циганка, загіпнотизувала її та винесла їй із хати гроші. Я заспокоював його, як міг. Пояснював, що в нас немає циганок, які вміють таке робити. Потім згадав слова матері: “Буває, жінка потратила гроші і каже, що цигани видурили”. Сказав це. Домовилися, що він поговорить наодинці з сестрою. Наступного дня прийшов із коньяком і коробкою цукерок. Сестра прогуляла гроші з друзями, а чоловікові сказати боялася.

Викликали в Черкаси, в обласне управління. У бригадира цукрового заводу зникли кілька тисяч доларів. Люди бачили, що там цигани купували картоплю. Та з’ясувалося, бригадир купив коханці шубу.

У Золотоноші вчителька завела коханця-військового. Він сказав, якби в неї не було дитини, то взяв би з собою. Вона пішла з візочком на пошту. Коли вийшла, то зчинила галас, що цигани вкрали дитину. Нам не давали проходу. Міліціонери шість днів стояли під дощем на дорозі й перевіряли всі машини. Знайшли свідка, який бачив, що до дитини ніхто не підходив. Потім жінка зізналася, що задушила немовля, аби догодити коханцю.

Хочу написати книжку про походження циган. Ми родом з острова біля Індії. “Ци” на гінді означає “велика вода”, слово “ган” пішло від назви річки Ганг. Неподалік від неї ще до Ісуса Христа жили роми. Через цунамі острів почав руйнуватися. Мільйон циган утекли на материк. Мусили розпорошитися по світу, щоб вижити. Куди корабель плив, туди й сідали.

З моєю дружиною спочатку познайомилися мати й вітчим. Вона ходила попід хатами і продавала хустки, бо сім’я жила бідно. Була красива. Її родина почула, що я старанний і грамотний. Приїхала до мене з Переяславського району й залишилася жити.