Секретар Національної Спілки Журналістів України Валерій Макеєв висловив свою думку стосовно прийняття скандального законопроекту “Про медіа”. Півтора місяці тому Президент, у “зачитці” вказівок для Парламенту, вказав на необхідність прийняття Нового Закону “Про медіа” до 31 грудня 2019 року. Детальніше законопроект Макеєв аналізує в “Українських новинах”.

З Проектом явно затягнули. І добре.

“Слайдами” про очікувані новації та виступом Ткаченко/Бородянського на Парламентських слуханнях ( 6 листопада 2019 ) щодо стану Свободи Слова в Україні, “Слуги” не аби як налякали не тільки медіа спільноту, а і весь цивілізований світ (який ще фокусує бодай час від часу свою увагу на Україні).

Слайди були жахливі. Каральні. Насамперед, щодо діяльності завжди неугодних владі “блогерів”.

Та про що були “слайди”, вже і не варто згадувати.

Під “йолку” таки з’явився і сам законопроект. Який виявився дещо м’якший, аніж анонсована слайдова концепція, але від того, не менш диктаторський. І тут на згадку приходить інша “сакральна дата”, яка асоціюється із диктаторськими законами -16 січня. Можливо “Фрейд підгадає” прийняття Закону про медіа під цю дату? (Проект “Нового закону про Медіа” від ” 11 Друзів ЗеОушена” ( 11-ть підписантів під законопроектом), – ТУТ:

Власне, реально, оновлення закону про медіа – є на часі. Але оновлення мало б відбутись у відповідності до викликів реалій сьогодення. Так. Медіа простір змінюється. Діяльність в соціальних мережах, по суті, поза законом. Тобто, будь-якого регулювання впливу міжнародних соціальних мереж на спільноту, не існує. Європейські країни вже відпрацьовують певні шляхи щодо відпрацювання співіснування держави із мега спільнотами Facebooke, Google та, попри анонсоване від “слуг”: “У нас буде такий закон про медіа, якого ще не бачив світ”, – про реальні виклики для демократичного суспільства у законопроекті не йдеться.

Можливо, і добре. Бо за стилем та риторикою, законопроект “Про медіа” віддає махровим совком (про який за тим же законопроектом, взагалі тепер і згадувати “ні злим, ні добрим словом” не варто).

Нацраді з питань ТБ та радіомовлення надається величний статус якогось “сусловського” квазіідеологічного відомства (вдруге згадую “совок”, поспішаючи “виговоритись”, доки такі вислови ще не “поза законом”). По суті, аналогів такого постсовкового відомства у демократичному світі не існує. Судіть самі: певній групі сумнівно незаангажованих осіб, надається право “оцінювати контент” на відповідність вимогам “державотворення”.

Як показав досвід існування “Нацради”, відповідності на вивірену законом процедуру прийняття рішень – не варто і очікувати. Сам процес діяльності регулятора пронизаний духом “саветовнародных…” (ще раз перепрошую…). В принципі, аналог оновлюваному відомству у світовій культурі, скоріш за все один – “Міністерство Правди” за мотивами видатного роману Д. Оруела “1984”. До речі, видатному твору акурат 70 років. За твором, Міністерство Правди має “подвійне дно”: по суті – це Міністерство Пропаганди, яке поширює лише ту “правду”, яка потрібна владі у тоталітарній (поліцейській) державі.

Виклик, реально, доволі потужний. З одного боку, Президенту (за стилем діяльності) потрібно утримувати високі рейтинги. Так, найрейтинговішими діями Президента, наразі є організація та проведення обмінів полоненими. І тут, влада вирішує, що можна “заткнути рота” націоналістам “рішучими діями судової системи”. З іншого боку, існує надмірна спокуса використання тези про “перебування держави у стані війни” для “зачистки інформаційного поля” в найгірших диктаторських традиціях.

Для мене ж, надсумнівно, що заходи, прописані під цю тезу, ведуть до бажаного миру (який, знову ж таки, Президент вбачав як найбільш рейтингову дію за своєї каденції на найвищій посаді у державі).

Україна – це не тільки місце на карті. Держава, насамперед, в мізках та у серці. А там, попри все, є місце тільки для любові. У законопроекті ж не має місця ані для любові, ані для прощення.

Шлях надмірних заборон веде, насамперед, до розбрату. А Ми, як держава, маємо бути сильними. І перемагати маємо, насамперед, не тотальними маніпуляціями, а самовідданою працею над собою та… любов’ю. Та це вищий пілотаж: поважати Всіх і Кожного. Куди спокусливіше – принизити шляхом маніпулювання Всіх, щоб підвищити низьке та мерзотне.

Взагалі-то, закон надмірно сирий. І я б не рекомендував його приймати ані до НР, ані до “16 січня”.

Отже, перейдемо до контенту самого законопроекту. Кого може “не стосуватись” це закон? От у ч.2.п.2 ст2  передбачається, що “до сфери дії цього Закону не відноситься поширення масової інформації фізичними особами – підприємцями або юридичними особами на власних веб-сайтах, якщо поширення масової інформації не є основним видом діяльності суб’єкта та поширювана ним масова інформація пов’язана з господарською діяльністю суб’єкта у сферах, відмінних від сфери дії цього Закону”.  От як це трактувати?  Якщо у СПД передбачено реєстраційними документами декілька видів господарської діяльності, серед яких на якомусь місці є і діяльність у сфері медіа, за яких умов вважати таку діяльність не основною? Так будь-яка “не медіа”, може “залетіти” під регулювання Нацради, а власне медіа, може вийти із регулювання, скажімо, за рахунок більших оборотів на рахунку за рахунок не “медійних коштів”. Якось ну дуже сумнівна якість закону.

Показова норма п.2 ст.4 Законопроекту щодо свободи діяльності у медіа. За Преамбулою статті – свобода діяльності медіа, практично безмежна. Але є виключення: “Обмеження зазначених свобод може здійснюватися лише в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.

Особливо зворушливо бачити у рамковому законі норму про законодавче обмеження захисту репутації або інших прав інших людей та неупередженості правосуддя. Що за цим може бути завуальовано? Будь-що. Скажімо: У країні війна. І згадувати у своїх публікаціях про , скажімо, “Слуг” – це означає “підривати державність”.

Чи не диктаторська норма?

Питання риторичне.

Пунктом 3 статті 6 законопроекту таки передбачено, що Органом державного регулювання діяльності у сфері медіа, а також органом нагляду (контролю) у цій сфері є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі – Національна рада).

Статтею 13 Законопроекту передбачено, що “Для цілей цього Закону суб’єктами у сфері медіа є:

1) суб’єкти у сфері аудіовізуальних медіа;

2) суб’єкти у сфері друкованих медіа;

3) суб’єкти у сфері онлайн-медіа;

4) провайдери аудіовізуальних сервісів;

5) провайдери платформ спільного доступу до інформації;

6) постачальники електронних комунікаційних послуг для потреб мовлення з використанням радіочастотного ресурсу.

Очевидним є те, що до традиційних об’єктів реагування Нацради додались суб’єкти у сфері онлайн-медіа.  Чи можна до таких суб’єктів віднести “блогерів”? За змістом норми – так.

Чому у офіційних коментарях поспішили потішитись за відсутність регулювання діяльності блогерів, як суб’єктів у сфері онлайн-медіа  – наразі невідомо. Разом з тим, у статті 16 законопроекту зазначено, що “для цілей цього Закону суб’єктом у сфері онлайн-медіа вважається особа, що здійснює редакційний контроль щодо створення або добору, організації та поширення масової інформації у формі онлайн-медіа, крім суб’єктів, які визначені цим Законом як аудіовізуальні медіа”. Як на мене, то саме блогери та будь- хто із користувачів соціальних мереж добирає та поширює масову інформацію через “візуальні” медіа. Тобто, як не приховуй “мы их душили, душили…”, а теза про поширення норм закону на всіх і вся, таки вилазить на поверхню при детальному аналізу норм законопроекту.

Аж три статті ( з 25- по 27) законопроекту детально описують вимоги щодо структури власності суб’єктів медіа. Здавалося б – звичайна турбота про медійний простір. Непокоїть тільки питання щодо творців законопроекту: я вже декілька місяців намагаюсь отримати відповідь на запит публічної інформації від партії “Слуга народу”, щодо регіональних осередків партії, процедури вибори делегатів на зїзди, тощо. Відповіді просто не має. Партійна електронна адреса (зазначена на офіційному сайті у держреєстрі) – акі партизан – мовчить.

Ну і ключове. ВИМОГИ ДО ЗМІСТУ ІНФОРМАЦІЇ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ НАДАННЯ МЕДІА-СЕРВІСІВ прописані у розділі 4 законопроекту.

Пункти 11 та 12 Статті 37 ( як символічно – “37”!) вводять пряму заборону на позитивну згадку про совкове минуле: “На території України (в тому числі суб’єктам у сфері медіа) забороняється поширювати матеріали або інформацію, у яких заперечується або виправдовується злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, злочинний характер націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, створюється позитивний образ осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки, виправдовується діяльність радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті; матеріали або інформацію, в яких демонструється символіка комуністичного або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму з метою виправдання чи заперечення їх злочинного характеру”.

От що тут показово. Те, що здійснювати такі дії БУДЬ – КОМУ на території України , включно з суб’єктами мас-медіа, заборонено. Тобто, як і у призабутому “37-му році”, сидячи десь на кухні, ви маєте бути надзвичайно обережні (навіть не будучи суб’єктом медіа (!!!)). І невинно промовлена фраза про “Старі добрі часи”, коли і дерева були високі, і гідна старість.., – це вже все з прийняттям законпорпоекту про медіа (за змістом вказаної норми)- буде поза законом.

Ну, і як же без “вишеньки до тортику” . Як не потурбуватись про власні “студії- виробники”. Які навіть не є суб’єктами мас-медіа.

п.5 статті 40 законопроекту “турбується” і про них: “5. Держава гарантує захист незалежних студій-виробників. Програми, вироблені незалежними студіями-виробниками, мають становити:

1) не менше 20% від загального тижневого обсягу мовлення для лінійних медіа;

2) не менше 30% загального обсягу каталогу програм для нелінійних медіа.

При цьому не менше половини таких програм мають бути створені впродовж попередніх п’яти років.

Для цілей цього Закону незалежною студією-виробником є студія-виробник, яка не належить до пов’язаних осіб суб’єкта у сфері медіа”.

Залишу без коментарів. Тут все очевидно.

Творчих успіхів!

Ну, і ще одна “родзинка” Закону – створення громадського об’єднання на замовлення держави. У відповідності до ст.93 законпороекту, Орган спільного регулювання утворюється у формі громадської спілки, що є юридичною особою, засновниками якої є ліцензіати та реєстранти, а також їх галузеві об’єднання.

За ст.92 Закону – “Спільне регулювання у сфері медіа – це поєднання функцій та засобів державного регулювання та галузевого саморегулювання.

Предметом спільного регулювання є визначення вимог до поширення інформації, для якої законодавством передбачено регулювання змісту, шляхом прийняття кодексів (правил) створення та поширення такої інформації. При цьому суб’єкти у сфері медіа добровільно беруть на себе обов’язок дотримуватись цих вимог, а Національна рада визнає, що ці вимоги є достатніми для забезпечення суспільних інтересів”.

І тут у мене питання щодо конституційності цієї норми, без якої закон може не запрацювати.

Громадські об’єднання, це, як не крути – добровільна штука. У законопроекті ж прихована маніпулятивна організація, поза сумнівами, підконтрольна тоталітарному центру з метою створення ілюзії демократичності такого органу.

Чи пройде це?

І навіщо?

За нормами п.3 ст.94 Законопроекту передбачено, що “до повноважень органу спільного регулювання належить:

1) визначення вимог до поширення інформації, для якої законодавством передбачено регулювання змісту, шляхом прийняття кодексів (правил) створення та поширення інформації;

2) забезпечення функціонування механізму надання експертних висновків щодо поширення інформації, для якої законодавством передбачено регулювання змісту у випадках виявлення Національною радою ознак можливого порушення суб’єктом у сфері медіа вимог законодавства та/або умов ліцензії”.

В принципі, у Нацради у теперішньому вигляді такий квазіорган існує під назвою “Незалежна медійна рада”. Там ніякого юридичного статусу. Одні повноваження, які беззастережно приймались Нацрадою “до виконання”. В законопроекті ж , вочевидь, вирішили такій структурі зробити певний “апгрейт”, придати статусності. А функціонал все той же: визначати механізми експертних висновків про те, хто “Родину мать не любит”. Ну і про гроші: “Фінансування адміністративних витрат органу спільного регулювання здійснюється за рахунок внесків його членів та інших не заборонених законом джерел фінансування. Порядок визначення розміру членських внесків затверджується загальними зборами органу спільного регулювання”. Тобто – джерел – то не має, але вони є.

Чомусь від офіційних спікерів групи розробників законопроекту виходить інформація, насамперед, про те, що законопроект стосується  заборон на поширення інформації, пов’язаної із країною – агресором. Це не так. Про це йдеться починаючи аж із 118 статті законопроекту: “Обмеження, передбачені цим Розділом IX, діють з моменту визнання Верховною Радою України певної держави державою-агресором (державою-окупантом) та до моменту прийняття Верховною Радою України рішення про скасування зазначеного статусу. У випадку правонаступництва щодо держави агресора (держави-окупанта) передбачені цим розділом обмеження стосуються всіх суб’єктів, що є правонаступниками держави-агресора (держави-окупанта) до моменту прийняття Верховною Радою України рішення про скасування зазначеного статусу”.

І це окрема тема.

Та і без цього, як на мене, “гора народила мишу”.

Очікувань від галасу щодо наведення порядку у медіа – сфері було багато.

Чи відповідає цим очікуванням законопроект №2693?

Судіть самі.

Я ж виклав свої негативні оцінки законопроекту, та попри те, враховуючи турборежимний стиль, який виключає  глибинність дослідження тематики законопроектів, можу констатувати наявність сумного передчуття, що “все це” пройде та стане нормою закону.

Питання в іншому: Як це імплементувати у життєдіяльність демократичного суспільства?