Цими вихідними відбвся другий тур виборів міського голови Черкас, перемогу у якому здобув чинний очільник міста Анатолій Бондаренко.

А хто були його попередники та чкими цікавими фактами запам’яталися? Про це розповідає краєзнавець Борис Юхно.

Так сталося…

Вже забулися ті часи, міського голову (тепер звичніше “мера”, але такої посади офіційно не існує, як і посади “губернатор”, та задля синонімізації використовуватиму) обирала не громада, а її найдостойніші представники – депутати. Однак, так і було: першим фактичним бургомістром доби Незалежності став голова міськвиконкому Володимир Соколовський. На посаді він перебував упродовж 1990 – 1992 років і благополучно позбувся її за власним бажанням, пояснивши рішення кепським самопочуттям. Да, були часи… Тепер навіть Кернес, якого вже навіть у Харкові слабо пам’ятають стоячим, про таке не думає.

На початку 1990-х про небачені перспективи вільної України однаково хороше мріялося як у Києві, так і в Черкасах, а ще й десь у Лисянці. Тому від Володимира Євсейовича, як і від Леоніда Макаровича, нічого надзвичайного не вимагалося. Запас соціалістичного жиру дозволяв з відповідних крісел доносити свої райдужні марення про перспективи, а електорат у щасті не сумнівався.

Това… Пан Соколовський бачив пішохідним Хрещатик, бачив намивний острів “Черкаси-2” біля Панського, але водночас дуже берігся від всяких там “вітрів змін”. Приміром, категорично не сприймав ідеї створення комерційних телестудій, та й загалом – усього іншого суспільнозначущого, не опробованого часом. Соколовський не любив новацій, а час їх вимагав. Може тому пізніше й пішов у ОДА спокійнесенько регулювати виробництво вічних спирту та тютюну.

Наш Маркс

Та сповнені найкращих очікувань, світанкові 1990-ті якось раптом і геть непередбачувано стали темними й лихими. У цей час місто, і знову “в особі голови міськвиконкому”, очолив директор авторемонтного заводу Марк (а насправді Маркс) Литовський (писали ще Літовський). Сталося це 3 листопада 1992 року. Його правління ознаменувалося масштабною приватизацйією майнових комплексів, підприємств, магазинів, закладів громадського харчування тощо. Бізнес та злочинність стали практично тотожними поняттями, у Черкасах вперше по війні пролунали перші, тоді ще поодинокі, постріли на вулицях. Ближче до середини 1990-х вони переросли у доволі криваву бійню місцевих бригад. І в тій веремії спочатку якось навіть не помічалася персона майбутнього лідера громади Володимира Олійника.

А для Марка Зіновійовича двох років неподалік ниви приватизації виявилося цілком достатнім терміном для кардинальних змін у особистому житті. Спочатку за старою звичкою він ще кілька років покерував комунальним майном, а потім остаточно упакувався і виїхав до США. “Якби я залишився, то мене або посадили б, або вбили”, – щиросердно зізнався екс-мер 2007 року в інтерв’ю газеті “Вечірні Черкаси.” Цікаво, що і його права рука, керуюча справами МВК Людмила Конарєва, теж виїхала, але до Росії. Там вона стала особою, наближеною до колишньої випускниці Черкаського медучилища, губернаторки С.- Петербурга Валентини Матвієнко.

Козак Олійник

Володимир Миколайович грів головне муніципальне крісло два терміни, разом – з липня 1994 року до квітня 2002-го, але вперше вмостився в нього зі скандалом. Не дочекавшись офіційного оголошення результатів, Олійник зламав замок робочого кабінету Литовського, ну й влаштував там ритуальні танці воїна-переможця. Звідкілясь повернувся Марк Зіновийович і дав Володимиру Миколайовичу п… По обличчю ляпасів надавав, так точніше і культурніше. Потім почалася судова тяганина без наслідків, а 1995 року ВР відсторонилася від клінічного черкаського випадку зміни на троні. “Я навіть вдячний Олійнику за те, що усе так сталося”, – сказав у згаданому інтерв’ю Литовський у першій частині тієї фрази, закінчення якої ви вже прочитали.

Олійник став першим міським головою, обраним безпосередньо мешканцями “вільного козацького міста”. Вісім років – надто великий термін навіть для стислого переліку його гріхів, огріхів і цілком позитивних діянь, а наш Володимир Миколайович встигав скрізь втовпитися. Одна “Канівська четвірка” 1999-го чого вартує.

Кому вдається відділити мух від котлет, тобто “черкаського Олійника” від “ростовської пики”, здебільшого характеризує його як “непоганого таки мера”. Аргументи – “сам жив і другим давав”, “підкидав грошенят підприємству”, “часто виходив до людей побалакати” (аякже, це він вмів – хоч і ні про що, але людям це нравиця). Із поганого багатьом пригадається те, що “при Олійнику на вулицях було темно”, “набудував заправок”, “ПЗР роками сидів без води”.

Волошкові Черкаси

Навесні 2002 року Анатолій Волошин розбив Володимира Олійника на голову, але ТВК вдалася до затягування оголошення результатів виборів. І Анатолій Борисович вчинив так само, як 8-ма роками раніше його попередник: поки Олійник красіво чесав журналістам про фальсифікації, захопив його кабінет. Але тут більше: в мерській цитаделі Волошин із командою забарикадувалися на тиждень. Вся країна побачила кадри, на яких невизнані переможці мотузками тягли через вікно пакети з харчами від прихильників. Результати виборів оголосила обласна ТВК, а міську розпустили.

Тож Волошин керував Черкасами з квітня 2002 року до листопада 2006-го. Як умів, на базі знань та навичок, набутих на посаді директора молокозаводу та за допомогою залучених звідтіля кадрів.

Тяжів до культури, меценатствував, влаштовував якісь світські раути… Зразу після перемоги Руслани на Євробаченні вкоськав її виступити у Черкасах на День міста. Впровадив, а точніше – відновив після хрущовських часів, стиль патріотичного чиновника: вишиванка під піджак. Запам’ятався як “воїн світла”, адже переміг темряву часів Олійника, а ще – Мойдодиром для ПЗР, бо дав туди гарячу воду.

Ще тим, що як на претенденті на посаду, на ньому тут масово випробували брудні газетні прийомчики. Особливо показовим в цьому плані є спецвипуск “Черкаського кур’єра” від 1 березня 2006 року зі статтею-бомбою”Людина, що зібралася вкрасти ціле місто”. У ній, зокрема, дописалися до того, що наш мер скупив оптом мало не всю молочну індустрію Чехії, а на дрібняки, що залишилися, придбав собі за 500 тисяч доларів будиночок в Остраві.

Варіанти – 2006

Ох і бруднючі півроку видалися… На березневих виборах Анатолія Волошина зняли з перегонів, звинувативши у використанні адмінресурсу (надання дітям та студентам пільг на проїзд комунальним транспортом). Далі закрутилася веремія: із різницею в 15 тисяч голосів переміг Валерій Пащенко – зняли й Пащенка (йому “інкримінувалися” фальсифікації із бюлетенями). Перевибори мали відбутися у червні, але не відбулися із дивної причини: не завезли бюлетенів. Упродовж цієї історії встиг “заляпатися” увесь місцевий політбомонд. Окрім Сергія Одарича, який до нього просто не належав. Але про Сергія Олеговича далі.

Отже, тоді землякам довелося обирати вже не стільки особистість, як подальшу стратегію розвитку міста, в якому починало “конкретно тхнути болотом”. Понад 20 кандидатів запропонували три можливих сценарії.

Перший – довіритися управлінцям радянського гарту й обрати Віктора Білоусова чи Бориса Райкова. Другий – поставити на молодих новаторів муніципального менеджменту, Сергія Одарича або ж Анатолія Хмільковського. Але це ризик, і чи буде “Шампанське” – невідомо. Третій – навтішавшись “йогуртом”, повернутися до “олійниці” та підібрати якийсь відповідний “продукт”: Анатолія Каленчука, Михайла Мушієка, Олексія Арсенюка…

Містяни ж, надивившись на штовханину біля крісла знайомих фігур Білоусова, Волошина, Булатецького та інших, більше не захотіли в тому всьому копирсатися. І як засвідчив їхній подальший вибір, списали за борт усіх гуртом.

Дев’ять років Сергія Одарича

17 листопада 2006 року депутатам міськради було представлено нового міського голову Черкас, 39-річного Сергія Олеговича Одарича, переможця “перевиборів з відтермінуванням”: результати березневих кваліфікувалися як недійсні, червневих не відбулося.

Про нього тут знали небагато, і лише ті, хто не полінувався почитати біографію “якогось Одарича”. У студентські роки – затятий “рухівець”, на початку 2000-х – “яблучник”. Десь там, на столичній площі Жовтневої революції, каміння якої грів студент Одарич, вимагаючи відставки уряду Масола, доля звела його з Михайлом Бродським (не все так однозначно: одного разу “через Конституцію” в ресторані вони навіть побилися – ну та звісно, де ж ще про неї говорити – і упродовж 1994 – 1996 років навіть не розмовляли). Але саме ця зустріч мала для Сергія значно вагоміші життєві наслідки, аніж диплом, якого він так і не отримав. 1989-го його та ще кількох “антимасолівців” віртуозно відтерли з вишу. У липні 1998-го Одаричу вистрілили в ногу і пообіцяли, що якщо він не закриє свою газету, публікації в якій ображають поважних людей, то наступна куля влучить в голову.

Симпатик спорту, журналіст, співорганізатор правозахисного об’єднання. Після переїзду у липні 2002-го до Черкас очолив ДОК, через два роки – “Темп”. Якось спромігся врятувати ці підприємства від банкрутства.

То як сталося, що мало кому тут відомий, такий собі Сергій Одарич, переміг у листопаді 2006-го? Імідж вправного менеджера точно не був тут вирішальним чинником. Чи багато з нас і сьогодні в курсі, чим там живуть ДОК і “Темп”? Але наш майбутній мер абсолютно не мав антирейтингу. Тобто на виборах він стартував не з мінусу, а щонайменше – з нуля. Як підсумок – у протистоянні з Віктором Білоусовим 16,9 тисяч голосів на 11,6 тисяч.

Одарич умів мріяти й робити свої мрії спільним надбанням. Ні, він не “впарював”, бо й сам щиро вірив у сказане, бажав його. Але при цьому не переймався прописаними посадовими можливостями. Пригадуєте? Збудувати автобан, відродити аеропорт і зробити його третім в країні за значенням, повністю реформувати міську медицину, організувати дешеві кредити на склопакети та безкоштовне встановлення лічильників, капітально відремонтувати всі міські автошляхи із застосуванням технології геотекстилю та забути про поточні ремонти доріг років на 20, витрачати 5% міського бюджету на виплати соціальним категоріям…

Якщо із “хлібом” тут, як і скрізь, було по всякому, то “видовищ” за часів Сергія Олеговича не бракувало. По-перше, місто відкрило для себе баскетбол. Його столицею воно не стало, але своє чемпіонство “Черкаські Мавпи” таки здобули. Вже потім, після Одарича як мера, але з ним та Михайлом Бродським за визначенням. Шлях довжиною 14 років, ще від СК “Черкаси” на базі БК “Рятівник”… По-друге – фестивалі: “КриЖталь”, “Живий Камінь”, “Співочі вечори” та інші: про них говорила вся Україна і навіть сусіди.

З кошмарів цього паріоду – профукана мером ситуація із Театральним сквером, замість якого постала багатоповерхівка, невиправдане знищення зелених насаджень, постійне позичання в ЄБРР коштів для вирішення комунальних проблем (за великим рахунком і в сухому залишку, жодної місто так і не позбулося). Ну й ще якісь дурниці: спроби зробити платними дитячі гуртки, скорочення вчительських ставок, наїзд на музичні школи…

Наближалися вибори 2010 року. В час, коли потенційні кандидати намагаються не робити різких рухів і всім подобатися бодай такими, якими вже є, Сергій Олегович буром попер на РЕУ: цю чисельну “корпорацію”, в якій кожен із тисяч за словом до кишені не лізе. Спроба передачі КП “ЧТКЕ” в приватні руки та ліквідація Соснівської й Придніпровської райрад довершили передвиборчий наступ бургомістра. А картинкою, яка ілюструвала б покращення в міському просторі, стала реконструкція Палацу одружень. Стратегія спрацювала, адже за пару місяців показово намахавшись шаблею, 5 листопада мер-реформатор переміг найближчого конкурента Миколу Булатецького “з розгромним рахунком”: 31,8 тисяч голосів проти 10,6 тисяч. Команда чинного отримала в міськраді 15 мандатів, що теж важливо.

Упродовж двох наступних років у нас було всього. Поліг липовий сквер біля Будинку торгівлі і замість нього з’явилася автопарковка, почали капітально ремонтуватися дороги, мер встиг погиркатися з освітянами, пенсіонерами і навіть “афганцями”, почалася епопея транспортної реформи чи її імітації. Перед самісіньким новим 2012-м депутати затвердили Генплан, про пункти якого, схоже, забули вже наступного дня.

Колись Сергій Олегович пообіцяв, що “провітрить” місто, і слова свого дотримав. Ну а далі протяг став ним не контрольованим.

2013-й розпочався зі звільнення з посад головного архітектора і начальниці департаменту бюджетної політики: визнаних спеціалістів у своїй справі. Рознос “по архітектурі” взагалі призвів до обіцянки мера шукати нам провідного містобудівничого за кордоном, наприклад… у Колумбії. Не нагадуватиму реакцію соцмереж від “це щось особисте” до “заберіть у нього цю дурь”. А допоки ніхто не приїздив, Сергій Олегович сам взявся до справи. Зокрема, ініціював повну реконструкцію Хрещатика (встигли спиляти 48 дерев), оголосив тротуари пріоритетом, надумав робити підземний музей-аптеку. Швидкоплинний консенсус із Сергієм Тулубом мало не позбавив місто ще й скверу за облрадою, адже “перші” вирішили втнути на його місці пару ярусів підземного паркінгу. При цьому, Сергій Олегович дохідливо доніс громаді, що його зовсім не цікавить, хто і що думає з цього приводу. Ми собі зробили закладочку…

На щастя, “продуктивна співпраця” тезок скінчилася так само раптово, як і розпочалася. Більше того, небезпідставним видається припущення, що саме Сергій Тулуб стояв за усуненням Одарича з посади.

“Двірцевий переворот” стався 24 квітня. “Заколотники” – група “Черкащани”: О. Радуцький, В. Білоусов, А. Савін, В. Орел, В. Воротник, В. Мамалига. В цілому за рішення проголосувало 40 депутатів із 60, і потім ще довго тривали розбірки, чи є це 2/3, адже голос голови на засіданнях теж враховується, а в такому випадку “трішки не виходило”. Однак, мер вирішив не рвати серце, та й загалом трохи поправити здоров’я у столичному медцентрі. Перед судовою епопеєю це було не зайве. З 29 квітня при найтіснішій взаємодії із Сергієм Тулубом містом почав керувати Віктор Білоусов.

Ремарка. В охопленому періоді кілька разів містом керували “тимчасовці”. Найдовше, понад рік, саме Віктор Білоусов: з квітня 2013-го по травень 2014-го. Друге місце за терміном перебування в статусі “в.о.” посідає кум Володимира Олійника і вже на той час “простий черкаський мільйонер” Анатолій Каленчук: він просидів у кріслі, в яке не обирали, з квітня по листопад 2006-го. По кілька днів містом керували Віктор Горкун (квітень 2013 року) та Володимир Соколовський (листопад 1992 року).

Відтак, буремні революційні події Сергій Олегович пережив без портфеля, і ніхто не скаже, що це йому надто зашкодило. Рік з Білоусовим вагомими успіхами не ознаменувався, але й чогось надзвичайно негативного теж не сталося. Зате у свідомості громади репресований мер став ще й “мучеником режиму”. Коротко кажучи, 25 травня 2015 року він повернувся просто таки тріумфально, випередивши Анатолія Бондаренка з результатом 50,7 тисяч голосів проти 30,8 тисяч. Борди “Зроблено!”, з яких наполодилися десятки фотожаб (тарілка борщу, в лівому куті “Борщ” в правому – “Зроблено!”, угорі портрет Одарича. Схід сонця, замість борщу – “Сонце”, інше так само. Ну й подібні варіанти, у найвульгарнішій формі – з дівчиною в ліжку) – ото й усе, чим запам’яталася агіт-кампанія Сергія Олеговича. Він вже міг собі дозволити перемагати за звичкою…

Одарич любить шахи. Скориставшись специфічним плануванням нашого міста, він навіть виношував ідею перетворити його у найбільшу в світі шахову дошку, де б кожен квартал прикрашала велетенська фігура. Це так, до слова.

А по суті… Перший тур, 25 жовтня 2015 року: Сергій Одарич – 19042 голоси (23,14%); Анатолій Бондаренко – 9836 голосів (11,95%). Далі ще 14 кандидатів, які розібрали решту 64,91% голосів. Другий тур, 15 листопада 2015 року: Анатолій Бондаренко – 29645 голосів (48%), Сергій Одарич – 27604 голоси (45%). Все вирішив 2041 голос.

Антирейтинг? Самовпевненість? Тиск? Не знаю, але на другий тур Сергій Олегович вийшов на повному розслабоні. Навіть на іграх “Черкаських Мавп” про те, що попереду вирішальна битва, ніщо не сповіщало й ніхто не нагадував. Напротивагу футбольним поєдинкам “Черкаського Дніпра”, на яких табло стадіону нав’язливо висвічувало ім’я “Нашого кандидата Анатолія Бондаренка”. Зізнаюся, тоді в мене склалося враження, що все оте мерство (в купі з усім отим, що налипло) вже не надто Одарича й мотивує. Буде – добре. Не буде – теж не біда. І фінальну партію він не грав, а просто сував шахівницею фігури.