З повним аншлагом вчора відбувся благодійний показ документальної стрічки українських журналістів «20 днів у Маріуполі», що відбувся у кінотеатрі «Україна». Організаторами виступили колектив кінотеатру і капеланська служба 156 батальйону 118 ТрО. Дуже вразила велика кількість бажаючих подивитись картину. Великий зал кінотеатру, розрахований на 500 місць, був переповнений, і багато глядачів дивились фільм стоячи у проходах.
Перед показом капеланська служба 156 батальйону 118 ТрО оголосила про збір коштів на соціальний проєкт щодо допомоги родинам військових, які загинули, перебувають у полоні, або зникли безвісти.
Фільм не залишив байдужим жодного з глядачів.
Багато людей, співчуваючи горю батьків, які втратили діток і усвідомлюючи, що на екрані представлені не постановочні кадри чи художнє кіно, а реальні події і факти, що потрапили у об’єктиви журналістів, співпереживаючи з героями фільму, тихо витирали сльози, що мимоволі набігали на очі.
Не можна було спокійно дивитись на демонстративну жорстокість російських танкістів, які цинічно стріляли з гармат по багатоповерхівках. Російські літаки скидали бомби на житлові будинки…
Мабуть, ніхто не зможе забути зафіксовані телекамерою останні секунди життя чотирирічної Ангеліни, яку зрешетили осколки російського снаряду.
– Зніміть це! І покажіть тому кремлівському покидьку. Нехай ця тварюка побачить очі цієї дівчинки, яку він убив і сльози лікарів, які не змогли врятувати її життя, – з люттю від власного безсилля прокоментував журналістам хірург, який намагався реанімувати Ангеліну.
Напевне ніколи не забуту маленьке тільце 18-місячного Кирила, життя якого забрав російський обстріл.
Лікарі марно намагались врятувати його життя. Годі й передати відчай і горе його молодої мами.
Не може не сколихнути і трагедія 16 річного Іллі. Вибухом російського снаряда йому відірвало обидві ноги у той момент, коли він на подвір’ї школи грав з іншими дітьми у футбол.
Камера захопила все від моменту доставки хлопця до лікарні і до кінця юного життя. Щойно Ілля був живий. Його ще живим і стогнучим доправили на операційний стіл, але було надто пізно. Не можна без болю бачити відчай і горе батька, який ридає над тілом сина…
Не меншим трагізмом вразила доля жінок, вся вина яких полягала у тому, що вони перебували у пологовому будинку, який обстріляли рашисти.
Ось із руїн несуть на ношах скривалену жінку. Її звали Ірина. Отримані нею рани були не сумісними із життям. Жінка терпіла такий біль, що кричала лікарям: «Убийте мене!». Невдовзі вона померла, знаючи, що її ще ненароджена дитинка вже мертва…
У той же час у іншому районі міста вже орудують мародери: б’ють вікна в вітрини магазинів, виносять продукти, побутову техінку, косметику. Їх на очах журналістів намагаються пристидити солдати української армії.
– Що ви робите?! Вам треба об’єднуватись, а не грабувати ваші ж магазини. Вам же жити у цьому місті!, – кричав військовий, але мародери не слухали, а лишень мовчки втікали навсібіч, тягнучи за собою вкрадене – іграшки, м’ячі, канцелярське приладдя…
А далі ще страшніші кадри. Комунальники ховають тіла загиблих цивільних у наспіх викопаних братських могилах – траншеях. Серед вбитих жінки, чоловіки, діти, старики.
Десь там же у чорних пакетах назавжди затихли Ілля, Ангелінка, Кирило і сотні інших дітей, які через агресію росіян вже ніколи не побачать сонця. Їх вбито.
Мертвих тіл так багато, що на них не вистачає поліетиленових пакетів. Тіла людей скидають у могили у тому, у чому вони зустріли смерть. У кадрі черевик, який лежить у траншеї поряд з босим тілом чоловіка…
…Тіла померлих у лікарні складають у підвалах та коридорах. Із екрана звувть цифри жахливої статистики: «За пропередніми даними у ході російської агресії у Маріуполі загинуло 25 тисяч мирних громадян. Однак реальна кількість жертв значно більша».
Апогеєм картини можна вважати наступний кадр: російський прапор на фоні спаленої багатоповерхівки. Він – беззаперечний символ «руського міра», що міцно обійняв Маріуполь.
Задум і мету патріотичного і благодійного заходу журналісту «City News» пояснив один із співорганізаторів показу, помічник капелана 156 батальйону 118 ТрО Микола Макуха.
– Благодійний показ стрічки «20 днів у Маріуполі» – це ініціатива директора кінотеатру Валентини Слуцької. Ми – капеланська служба 156 батальйону, виступили партнерами, адже дбаємо про те, щоб люди розуміли що відбувається в Україні. У цій великій війні, яку веде путінська росія, загарбники воюють не лише проти України, нашого народу, але й проти пам’яті і правди. Окупанти і їх пропаганда перекручують факти і намагаються поширювати неправду. Тому такі стрічки критичо важливі і для України і світу. Ми всі маємо пам’ятати, проту ціну, яку ми платимо за нашу свободу, усвідомлювати, що ця жахлива війна триває і продовжує забирати життя наших співгромадян. Тож ми маємо бути змобілізовані і боротись за перемогу. Перед показом фільму наша команда поширила серед глядачів карточки з QR-кодом, за яким кожний бажаючий може донатити на соціальний проєкт, який ми ведемо. Йдеться про ту підтримку, яку родинам загиблих, полонених та пропавши безвісти військових надає наша капеласнська служба, – розповів Микола Макуха.
Перед глядачами за кілька хвилин до показу виступили співорганізатори патріотичного і просвітницького заходу.
– Вітаємо вас у нашому залі, раді вас бачити на благодійному показі фільму українських журналістів «20 днів у Маріуполі». Мета нашого заходу не просто показати вам цей фільм, не просто повернути до болючих спогадів, які не дають нам спати ночами, і які ми ніколи не зможемо забути, а благодійність. Йдеться про збір коштів на підтримку родин військовослужбовців, які загинули, потрапили у полон чи пропали безвісти у цій війні. Тож передаю слово помічнику капелана 156 батальйону 118 ТрО Миколі Макусі, – сказала у вітальному зверненні до глядачів директор кінотеатру «Україна» Валентина Слуцька.
– Дякую вам за те, що прийшли переглянути кінострічку, яка має формувати наше ставлення і берегти нашу пам’ять. Завдання капеланської служби – це підримувати дух воїнів, дух всіх, хто допомагає армії. Також ми забезпечуємо підтримку родин військових, які загинули, потрапили в полон чи зникли безвісти. Майже у кожного у цьому залі є флаєрок з QR-кодом, за допомогою якого ви зможете підтримати нашу програму. Нею ми намагаємось донести до цих родин, що суспільство ними опікується і ніхто не буде самотній, – зазначив Макуха.
Фільм про події у Маріуполі мають побачити якомога більше українців, а також його варто показувати і у за кордоном.
Так вважають і черкащани і маріупольці.
– Ми прийшли подивитись цю картину разом із чоловіком. Він військовий, який пішов добровольцем і сам пережив те пекло, на яке перетворились мирні міста українського Донбасу. Ми живемо у суспільстві, яке переживає цю трагедію. На щастя, завдяки Богу і військовим наші Черкаси оминуло те лихо, яке охопило Маріуполь і інші міста, які опинились у зоні бойових дій. Ми не переживали тих трагічних подій, через які пройшли люди, чий дім зруйнувала нав’язана окупантами війна. Багато черкащан досі не усвідомили, що відбувається, і не розуміють, що нині усім нам треба об’єднатись і дати відсіч окупантам, які звірствують, вбиваючи усіх, кого бачать: жінок, дітей, стариків. Інакше ця смерть прийде і до нас. Тому, вважаю, що цей фільм має подивитись кожний черкащанин, кожний українець, і взагалі всі люди на планеті, – висловила думку черкащанка, дружина військового Ірина.
– Ми з братом виїхали із оточеного Маріуполя на нашій автівці, яка дивом уціліла. Навіть не пам’ятаю, який це було день. Бо всі дні в оточенні і обстрілах були однакові, і кожний міг стати останнім. Від обстрілів загинуло багато маріупольців. Скільки не знаю. Пам’ятаю, як було страшно. Фільм дуже точно передав ту гнітючу атмосферу, яка тоді панувала у Маріуполі: кров, смерть, дуже не вистачало медикаментів, продуктів і питної води, але найдужче дошкуляла невідомість, бо не було зв’язку. Я намагалась зв’язатись із донькою, яке жила у іншому місті, і не могла цього зробити, бо мобільний зв’язок зник. У фільмі точно вказали одне єдине місце де ловив мобільний зв’язок. І я ним користувалась теж. Воно біля дороги. Щоб додзвонитись, кілька разів вибігала до дороги, і мусила втікати, ховаючись, бо у небі стерв’ятником ширяв російський літак, кидаючи нам на голови бомби… На щастя мені вдалось поговорити з донькою, яка підказала, як можрна виїхати із Маріуполя… За моїми відчуттями, цей фільм – це лайтверсія того, що відбувалось у місті. Насправді ситуація була значно тяжча, щонайменше у двічі жорсткіша ніж це змогла передати журналісти. Ми не мали жодної інформації про те, що відбувається навколо. Це лягало неймовірним тягарем впливало на морально-психологічний стан. Дуже погано було й те, що фактично не було ніякої евакуації. З цим пов’язана ще одна страшна трагедія – загибель людей з дітьми у драмтеатрі. Людям обіцяли, що буде евакуація, що приїдуть автобуси, які забиратимуть людей біля драмтеатру. Люди чекали, а автобусів все не було. Пізніше ми дізнались, що ті автобуси не пропустили російські військові. Спочатку бажаючі евакуюватись приходили щодня, чекали і йшли додому, а потім, коли міський транспорт перестав працювати, люди із дітьми почали чекати евакуації, ночуючи у драмтеатрі. А що сталось далі ви знаєте… У драмтеатрі не було ніякого сховища, люди жили просто у приміщенні театру, поки на них не прилетіла авіабомба… Впевнена, що цю картину має побачити якомога більше людей в Україні і за її межами. Люди повинні знати правду і бачити, як це було, і що трапляється, коли місто опиняється в епіцентрі війни, і що буде, якщо «вони» прийдуть у ваш дім, – пригадала маріуполька Ірина.
– Я виїхала із Маріуполя через 55 днів після початку вторгнення росіян. У нас була машина, але не було бензину. Його сестра обміняла на продукти, бо у нас не було чого їсти, всі запаси, які були, вичерпались. Жили у квартирі, поки туди не прилетіло, потім перебрались у іншу мою квартиру. Але прилетіло і туди. Ми жили у Приморському районі, і його бомбили не тільки літаки і арта, але й стріляли росіяни з кораблів. Загинуло двоє моїх знайомих, з якими працювала на заводі Ілліча. Нам вдалось виїхати, але сестра і зять залишились там, – крізь сльози розповіла маріуполька Ділбар.
Володимир Лимаренко-Полянский
КОМЕНТАРІ