64-річна мешканка Золотоноші Надія Заболотня має 46 років трудового стажу. З них 35 вона працювала медичною сестрою у відділенні травматології Золотоніської районної лікарні. У жовтні минулого року Надія Дмитрівна змушена була піти на пенсію, бо паралізувало її 69-річного чоловіка. За майже пів столітню трудову діяльність держава нарахувала їй щомісячну пенсійну виплату − 2 100 гривень. Історію жінки розповідають на сайті zoloto.city.

– Дуже мізерна пенсія, − розповідає Надія Дмитрівна. – Сама б я на ці гроші не вижила. Співчуваю усім пенсіонерам, які отримують мінімалку. Уявляю, як їм доводиться викручуватися. Держава нас дуже обділила. Я самовіддано ходила на роботу день у день, а в результаті що заслужила?

Її чоловік Віктор Федорович – інвалід I групи по зору. Трудився токарем на заводі металовиробів, а потім − у «Сільгоспхімії». Його пенсія – 3500 гривень. Пенсійні виплати Надія Дмитрівна отримує на картку ПриватБанку, чоловіку приносить листоноша Укрпошти.

Які витрати для пенсіонерів у пріоритеті?

Як розповідає пенсіонерка, з отриманих сукупно 4600 гривень тисячу вони доплачують за використаний газ, оскільки мають 2400 грн субсидії, інколи − 2500 грн, залежно від ціни блакитного палива. Цієї зими газового опалення для обігріву будинку не вистачало, тож доводилося розпалювати грубку.

 – Дров для груби восени не заготовляли, − каже жінка. – Вистачило тогорічних запасів. Ще влітку випиляли старі дерева на обійсті та ще син завіз авто, заплативши за них 5 тисяч гривень.

Потім відкладають гроші за електроенергію. У січні заплатили 309 гривень.

– Це багато, − бідкається пенсіонерка. – Бо зросли тарифи. За кіловат тепер платимо 1 гривню 68 копійок. І пільгових 100 кВт, як було у минулому році, вже немає. А у нас і водяний насос у шахті, і морозильна камера, і холодильник, і пральна-автомат, і праска і, звичайно ж, телевізор. Куди без нього, не будемо ж сидіти відірваними від світу, та ще як чоловік лежачий.

За вивезення твердих побутових відходів Заболотні платять 57 гривень 20 копійок. Це відколи на їхньому кварталі анулювали подворовий вивіз сміття, і комунальне підприємство запровадило контейнерну схему. Як каже пенсіонерка, тоді було легше виставити мішки з непотребом біля двору, а тепер треба пакети відносити у контейнер за 200 метрів. Щоб не ходити часто, 64-річна містянка придбала тачку, якою раз на тиждень вивозить побутові відходи.

На придбання ліків пенсіонери щомісяця витрачають близько 500 гривень. Благо, що препарати від тиску та цукрового діабету купують за програмою «Доступні ліки», доплачуючи різницю в аптеці лише 35 гривень.

Обігрівалася пляшками з гарячою водою, кладучи їх під ковдру попід боки

Після цих обов’язкових першочергових витрат Надія Дмитрівна прямує на базар. Крупи, макарони, олія, цукор, борошно, чай, сіль тощо закуповує на місяць. Це близько 400 гривень. Щотижня – хліб, яйця, молоко, сир, м’ясо. За місяць це «виливається» приблизно у 1600 гривень. Іноді дозволяють собі яблука, печінку, сало.

– Морква, бурячок, картопелька, квасоля, перець – з власного городу, − ділиться співрозмовниця. – Хоча й важко вже обходити ділянку, та це єдиний спосіб заощадження. Навесні уже несила копати ті три сотих, зате ж маємо усе своє. Ще й помідор-огірок в банку закатаємо. Щоправда доводиться вкладати у найману для копання людину. Цієї весни через карантин дуже важко було знайти бажаючих підзаробити таким способом. Виручив сусідський хлопчина.

Нескладні арифметичні підрахунки свідчать, що із загальної суми у подружжя Заболотніх залишається близько 400 гривень. Їх вони приберігають для лікування чоловіка, якому для обов’язкового сезонного курсу двічі на рік треба щонайменше 5 тисяч.

– Не жируємо, ікри не купуємо, − долучається до розмови Віктор Федорович.

– Не дай, боже, залишитися одному, − підсумовує господиня. – Тоді треба відмовитися від їжі взагалі. Купувати пів хлібини і дивитися на неї: їсти шматок чи два. Кажу чоловікові: тримайся, бо удвох таки легше.

Надія Дмитрівна розповідає про стареньку маму, яка мешкала в селі. Щозими вони з чоловіком забирали її до себе у Золотоношу. Бабуся економила на всьому. Обігрівалася пляшками з гарячою водою, кладучи їх під ковдру попід боки. Рано-навесні вона поверталася у сільський будиночок, бо треба було садити чималенький город, з якого жили усі. Тепер у садибі бабусі мешкає син Заболотніх з родиною, котрий намагається хоч чимось допомогти, хоч якось полегшити життя батьків. Донька Заболотніх померла у 26-річному віці.

– Начебто й не відмовляємо собі, але й не шикуємо, економимо, де тільки можна, − кажуть пенсіонери. – Подружка каже: з 1 березня буде індексація. Сподіваємося, що додасться якась сотня-друга. Отак і живемо надіями.