Під час Революції Гідності та в перші місяці після неї в Україні та, зокрема, на Черкащині за народною ініціативою створювалися масові громадські об’єднання, в які активні громадяни йшли за покликом серця, щоб виборювати і реалізовувати революційні ідеали, вистраждані на Майданах. На жаль, на сьогодні багато із тих громадських структур поволі перетворилися в такі собі напіврекетирські групи по заробітку грошей на усіляких акціях «в борьбє за ето», а їх активісти стали виконувати функцію «громадських повій» за викликом…
Показовим прикладом таких активістів та їх дій нині можуть слугувати боротьбістські акції проти будівництва пташників агрохолдингу МХП, добре відомого в нашій області за торговою маркою «Наша Ряба». Особливо яскраво це виявилося останнім часом, коли громадські активісти із Мошен та ще кількох сіл Черкаського району оголосили народний «джихад» за ремонт убитих місцевих доріг, а потім увесь бунтівний запал перевели на боротьбу… з курниками.
Ще кілька років тому, із самого початку громадських протестів проти побудови потужностей «Миронівського хлібопродукту» поблизу Мошен говорили про те, що їх інспірували невдоволені містечкові латифундисти, яким дуже не хотілось мати під боком такого потужного конкурента, що платив за паї набагато більше, тож до нього могла перейти значна кількість власників земельних наділів. Але на той час революційним «Народним радам» та «відомим майданівцям» ще вірили, тож у Мошни МХП так і не зайшов, обравши для розміщення чергового свого об’єкта економічно депресивний Чигиринський район.
Здавалося б, на Чигиринщині, де працює лише кілька більш-менш «жевріючих» підприємств, поява роботодавця, що обіцяє високі зарплати та серйозні вливання у місцеві бюджети, могла лише порадувати. Але і тут підключились відомі «громадські активісти» із Мошен, що прийшли «на допомогу» таким же горлопанам із Чигирина. Правда, цього разу інтерес місцевих фермерів у організації безладів приховати вже не вдалося. Згодом також виявилося, що частину орендованих паїв ті фермери і зовсім не реєстрували, тож «економили» не лише на орендній платі, а й на податках. Тому дати три копійки крикунам, які заплюють конкурента на порозі, – було для них значно дешевше, ніж потім працювати в законному полі і сплачувати власникам землі більше 12% орендної плати замість зручних 4 – 5%.
І почалося. Гоп-компанія професійних протестувальників стала гастролювати по всіх селах, де МХП проводив громадські слухання щодо розміщення своїх промислових потужностей. Вони кричали про екологічну шкоду, про сморід, про тяжку працю, а коли селяни їх не слухали – намагались просто зірвати засідання, не соромлячись і не добираючи слів, ображали місцевих жителів, щедро роздаючи їм ярлики «зазомбованих» чи «запроданців «Нашої Ряби». Мовляв, через вас потерпатиме майбутнє покоління черкащан, занепадуть архітектурні і природні пам’ятки, зникне вода.
Так ніби зараз у тому ж Чигиринському районі не всихає дуб Залізняка, не гинуть села, відрізані від світу бездоріжжям і безгрошів’ям, ніби в тому глухому болоті, в яке перетворились віддалені хутори «екологічної перлини» – Холодного Яру, тихо не спивається і «нинішнє», і «майбутнє» покоління. Без роботи, без надії, без перспективи…
Але «активна громадськість» жодного рецепту вирішення цих проблем не озвучувала. Не ставила і справді серйозних аргументованих питань щодо екологічних аспектів роботи МХП, які будь-яка здорова опозиційна частина суспільства задала б у першу чергу: про скорочення використання на підприємстві питної води для технічних цілей, про запровадження новітніх технологій фільтрації повітря у пташниках, про новітню очистку стоків, і що з того вже зробив агрохолдинг, а що готовий зробити найближчим часом.
Але навіщо ж, тоді б не було скандалу, а протиріччя переросли б у конструктивний діалог. А саме цього «громадськості за викликом» і не замовляли. Бо для неї головне – не добитись побудови корисного громаді і не шкідливого для екології виробництва, а збереження тієї безнадійної рутини, якою звикли користуватись «замовники» протестів.
Саме тому більшість акцій набуває таких абсурдних форм, і саме тому для них було обрано таких «фронтменів».
Наприклад, та ж Катерина Онопрієнко із Мошен. На Черкащині, напевне, всі знають, що їй хліба не давай, а дай помітингувати. За кілька років жінка і на Революцію Гідності їздила, і з «Батьківщиною» обласною боролася за гроші, які нібито їй недоплатили, з сільської радою Мошен скандалила, як і з керівництвом місцевої школи… Тепер вона впевнено тримає жупел головної боротьбістки з «Нашою Рябою». Напевно, не дарма у Мошнах подейкують, що «майданний» досвід активістки вже встиг перетворитись на професію, можливо, навіть із регулярною зарплатою…
Приблизно те ж саме говорять в Чигирині і про керівника місцевої Народної ради Павла Романенка. До речі, очолюваний ним протестний «осередок» може і з кулаками кинутись, якщо крик не допомагає. І подібних бійок за останній час було кілька. Хоча «спектр дії» чигиринської компанії вічних революціонерів набагато вужчий, аніж мошенської, і сконцентрований виключно навколо «Нашої Ряби». Там до такого креативу, як збирати людей на акцію протесту проти ям на дорогах, а потім сказати, що це мітинг проти МХП, – не додумались.
А от пані Онопрієнко навіть не почервоніла, коли зібрала пікет під час однієї з останніх сесій Черкаської районної ради. У соцмережах захід анонсувався, як акція протесту проти повільного ремонту дороги у селі Мошни, а вже на сесії учасники дізнались, що вони вийшли… проти будівництва пташників, якому нібито противиться весь район. І то нічого, що сільські громади Тубільців і кількох навколишніх сіл, де справді може розпочатись будівництво потужностей МХП, на попередніх громадських слуханнях дали добро. Достатньо одного плаката і кількох розгублених мошенців, щоб картинка була завершена – люди не згодні!
А можна ще прямолінійніше. Нещодавно Катерина Онопрієнко запросила черкаських журналістів у Тубільці на поле, де будуватимуться пташники. Мовляв, там зберуться на протест місцеві мешканці. Представники ЗМІ приїхали і побачили, що люди справді зібрались, але не проти будівництва, а проти «громадської активістки», яка їх вже дістала. І що ви думаєте сказала протестувальниця? Правильно, що то натовп «рябоненависників», які прямо зараз будуть під колеса бульдозерів лягати…
Днями ж мошенська революціонерка добалакалась до повного абсурду: заявила, що, вимагаючи ремонту дороги в селі, буде ставити блокпости, перепиняти перевантажені фури, а ще… валити на дорогу ліс, підривати гранати чи міни, зробивши цим котлован на трасі. Тобто, щоб добитись відновлення асфальту, буде запекло руйнувати останні його залишки, не пропускаючи до села навіть техніку, яка ту дорогу, може і повільно, але таки ремонтує.
До слова, останнє перекриття мосту, організоване професійною заколотницею, справді затримало ремонт дороги на добу, бо будівельна техніка до села так і не доїхала.
І ми не здивуємось, якщо зрештою винним у цьому буде оголошено саме МХП (бо за протестом проти ям на дорозі, вочевидь, немає фінансово «зацікавлених» діячів).
Хоча, якщо розглянути ситуацію логічно, то не лише до добової затримки ремонту дороги доклались місцеві «революціонери». Якщо подумати, то саме вони і винні в тому, що бюджет села Мошни недоотримав значні кошти, за які можна було б покласти частину асфальту самотужки, не чекаючи милостині із Державного бюджету.
Пригадайте, що той же МХП має практику сплачувати в бюджет громади своєрідну пайову участь від будівництва пташників. Так, Рацівська сільська рада Чигиринського району після позитивних громадських слухань минулої осені одноразово отримала 1,25 млн. гривень на соціальні потреби. Оскільки будівництво відбуватиметься у три черги, то загалом село отримає 3,75 млн. Окрім того, щороку сільрада отримуватиме по 450 тисяч в бюджет за кожну чергу на реалізацію нагальних соціальних проектів.
Уже й набігає непогана сума. А ще ж податок на зарплату 500 працівників, які будуть там працевлаштовані із зарплатою в середньому 8 – 10 тисяч гривень, та й просто постійна допомога – то на ремонт садочка, то на вуличне освітлення, то на ремонт дороги, на ФАП.
Не дарма у Будищі Черкаського району сільський голова із місцевої птахофабрики «Перемога Нова», яка входить до складу МХП, пилинки здуває, бо і дороги, і освітлення, і садочок вдається тримати завдяки їй. Цього року «Перемога Нова» ще й допомагала селянам відновити оселі після руйнівної стихії, вкладалась у розчистку місцевих дренажних каналів. І все це окремо від обов’язкових соціальних та податкових платежів.
Та й у самих Мошнах МХП допомагає коштами на будівництво тротуару до школи, щоб діти не чалапали по багнюці. То могли б і на дорогу підкинути грошенят, особливо, якби з ними замість крику конструктивно вели діалог.
У Мошнах є чимало привабливих для бізнесу об’єктів, які могли б зацікавити потенційних інвесторів. Однак вересклива купка активістів їх стабільно відлякує, бо якщо з ними каші не зварив потужний агрохолдинг МХП, то куди вже дрібнішим і менш гнучким і щедрим у своїй соціальній політиці підприємствам годі братись…
Тож і рахують Мошни копійки у дірявому бюджеті, замість того, щоб спробувати щось реорганізовувати в громаді по-серйозному. І, напевне, жителі села вже мали б за барки таких активістів брати, бо вони зі своїми дріб’язковими інтересами завдають конкретних фінансових збитків і цілій громаді, і окремим її пересічним представникам.
Можливо, після того, як Онопрієнко заговорила про гранати і блокпости, що аж тхне сепаратистськими замашками, анархією та відвертим криміналом, до людей почне доходити: для того, щоб село було заможним, треба будувати підприємства. І пташники, і корівники, і свиноферми, і переробні підприємства. Ставити жорсткі умови по збереженню природного середовища – так. Але будувати. Тоді будуть гроші і на дороги, і на достойні дитячі садочки, і на сучасні школи, і на високотехнологічні ФАПи. Тоді і лише тоді із села перестане втікати молодь. Все інше – бідність і безнадія.
КОМЕНТАРІ