Іноземні студенти дивуються, чому вони вчать українську мову, а черкащани – лінуються

«Я швидше б вивчив українську мову, якби її частіше чув», — у розмові з “ВиЧЕрпно” поділився іноземний студент. Можливо, в якійсь іншій країні це б викликало здивування. Тобто? Ти не чуєш на вулиці, в закладах харчування, держустановах Франції французької мови? Звичайно чую, бо це ж державна мова цієї країни. Однак ситуація двомовності в нашій країні давня, чи краще сказати задавнена, бо довгі роки її або ж не давали вирішувати, або ж не хотіли.

Хоча сама по собі двомовність, тобто вільне володіння населенням країни двома мовами, явище загалом позитивне, оскільки збагачує мовця, уможливлює осягнення надбаннями двох культур, якщо він справді є білінгвом, тобто і мислить, і вільно спілкується двома мовами, — коментує нашому виданню професор кафедри українського мовознавства та прикладної лінгвістики ЧНУ ім. Б. Хмельницького Ганна Мартинова.

В Україні ж проблема двомовності, зокрема російсько-української, болісна, пов’язана з нав’язуванням російської мови як другої державної й немає нічого спільного з рівноправним функціонуванням двох мов.

– Виникнення двомовності на теренах України зумовлене колонізаторською політикою держав, у складі яких вона перебувала тривалий час (російсько-українська на сході та в центрі, українсько-польська та українсько-угорська – на заході). Унаслідок цього етнічні українці ставали донорами для поповнення носіїв панівної мови, а через деякий час і змінювали свою етнічну належність.
У деяких країнах світу дійсно населення користується двома мовами, і для них це нормальне явище, оскільки воно зумовлене чи то історично (територію країни заселяли етнічно різні народи), чи то державна мова віддавна займає міцні позиції й щодо її обов’язковості у визначених сферах життєдіяльності суспільства не виникає жодних сумнівів, — пояснює Ганна Іванівна.

В Україні російсько-українська двомовність, чи, об’єктивніше, послуговування російською мовою в офіційно-діловій, професійній сферах, а українською – переважно в побутовій, — була нав’язана панівною мовною політикою піднесення ролі російської мови як засобу міжнаціонального спілкування.

– Така «двомовність» позбавляє українську мову права бути державною та функціонувати в усіх сферах життя суспільства. Українські урядовці повинні провадити гнучку мовну політику, забезпечувати мовні потреби носіїв інших мов, зокрема, в місцях їхнього компактного проживання, однак, передусім, дбати про виконання державною мовою її функцій у законодавчій, судовій та виконавчій гілках влади, в освіті, культурі та в армії й надавати їй можливість стати засобом міжнаціонального спілкування в Україні, — переконана професорка. – Тільки міцні позиції української мови в державі Україна уможливлять явище двомовності.
Тож виходячи з вище викладеного, закиди людей, які розмовляють російською, проте відзначають, що це не заважає їм бути справжніми патріотами України, звучать, які мінімум, не переконливо саме у розрізі нинішньої ситуації вже не тільки мовної, але й військової агресії на теренах України.

У світі є країни, в  яких просто історично немає рідної мови. Але ж не в України!

Нарешті щось у напрямку зміцнення позицій української мови зроблено і на рівні держави. Верховна рада ухвалила в першому читанні законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної». І хоч він викликав чимало суперечок і політологи вже прогнозують чимало правок до нього, все ж таки це перший крок, яким знову ж таки регламентується, що «вище керівництво державою, депутати, офіцери, працівники центральних органів влади, навчальних та медичних установ тощо зобов’язуються вільно володіти українською мовою». Однак володіти рідною мовою, демонструючи це під час виконання своїх професійних обов’язків, вище перераховані персони зобов’язані і зараз. На жаль, російськомовні депутати, чиновники, лікарі і навіть вчителі, для нашої країни не рідкість.

І як тут не дивуватися, і навіть не захоплюватися іноземцями, які прагнуть вивчити українську мову. А якщо на фоні депутатів та державних службовців іноземець значно виграшніше спілкується рідною мовою за вище вказаних, то тут вже захоплення переростає у справжній філологічний екстаз.

До України волонтерка Корпусу Миру Кортні Коупленд завітала з Каліфорнії, міста Сакраменто, у березні минулого року і в Черкасах пробуде до травня, після чого повернеться до Америки. У Черкасах Кортні співпрацює з  ГО «Промолодь» над проектами громадського розвитку. Куди саме поїде волонтер, вирішує Корпус Миру, тому де має прожити два роки Кортні не знала майже до останнього.

– Я не знала навіть, що буду жити в Україні. Мені сказали: «Кортні, ти будеш жити в Черкасах». «Чудово! Де Черкаси?», — відповіла я.
Перше враження від України – все трохи сіре… був лише початок весни.

– Але ось все розквітло… Мені дуже запам’яталися тюльпани. А ще у вас незвичні церкви, не такі як в Америці. Я мандрувала трохи Черніговом і побачила дуже гарну церкву, я її пофотографувала, а потім дізналася, що це не якась історична будівля, а звичайна громадська церква, — поділилася першими враженнями про Україну Кортні.

За цей час волонтерка встигла побувати у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Чернігові, Кам’янець-Подільському, піднімалася на Говерлу, помилувалася Шацькими озерами.

Як тільки дізналася, що протягом двох років житиме в Україні, відразу вирішила вивчити нашу мову.

– Але мені було страшно. Я думала, що працюватиму в Південній Америці, бо я вже там працювала раніше, знала іспанську мову, тому для мене було сюрпризом, що я буду жити в Україні. Звичайно, я відразу вирішила вивчати українську мову, але не знала як. Щоб вивчати іспанську мову, є багато ресурсів, щоб вивчати українську – трохи менше і їх складніше знайти. Коли я приїхала в Україну, то вже знала базові фрази – «Привіт», «Мене звати Кортні», могла трішки читати. Також у волонтерів є тримісячний тренінг про культуру країни, до якої їдемо, але здебільшого ми практикували мову не менше ніж 4 години щодня. Коли я закінчила тренінг, то вже могла замовляти у ресторані, проїхатися маршруткою і щось пояснити. Але щоб продовжити вивчення, я знайшла репетитора в Черкасах. Ми зустрічаємося раз на тиждень і практикуємося, — розповіла про свій шлях до української мови американка.
За словами Кортні, не всі волонтери вирішують вивчати мову тієї країни, в  якій наразі проживають. Багато хто з них успішно послуговується лише англійською мовою.

– Але є такі моменти, коли я розумію, що в Україні мовне питання дуже важливе. Пригадую, як на конференції про гендерну рівність робила свою презентацію українською мовою. І одна дівчина підійшла до мене і подякувала, що я говорила саме українською, хоча могла презентувати і англійською, оскільки діти розуміли її. Я побачила, що це для них дуже важливо, — відзначає дівчина.
Кортні досить вільно спілкується українською мовою, лиш зрідка замислюється, щоб підібрати правильне слово, наповну використовує багатство нашої мови, насичуючи свою лексику специфічними термінами, образним зворотами і художніми засобами. На досягнення такого рівня знання мови у неї пішло від 6 до 9 місяців, однак вчитися вона не припинила і досі. Також американка Кортні з розумінням ставиться до ситуації двомовності в нашій країні, відзначаючи, що у нас дійсно унікальна ситуація, хоча загалом проти такого явища немає нічого проти.

– Коли хтось до мене говорить російською мовою, я майже нічого не розумію. Іноді люди думають, якщо я знаю українську мову, то, звичайно ж, знаю і російську. Але це ж дві окремі мови. Так, я знаю українську і лише трішки розумію російську. Але це не означає, що я можу спілкуватися російською мовою. Багато людей мене запитували, чому я не вивчаю російську, яка більш поширена. Зазвичай, я відповідаю: «Коли я жила в Ірландії, я  вивчала ірландську. Зараз я в Україні і вивчаю українську мову».
До слова, коли я була студенткою, я жила в Ірландії. Але там більшість людей не розмовляють ірландською мовою. Але в той же час є певні регіони, де ірландська мова захищена, депутати повинні знати ірландську мову, всі вивіски двомовні – ірландською і англійською, робиться багато заходів, щоб захистити ірландську мову, однак ситуація там екстремальна, я б сказала, бо англійська дуже поширена мова, з нею важко конкурувати. В Україні ж своя, унікальна ситуація, їх не можна порівнювати, — висловила свою думку Кортні Коупленд.

Волонтерка зізнається, що має талант до вивчення мов, тож, можливо, комусь знадобиться і більше часу для опанування української. Однак головне — постійно працювати над собою, використовувати різні джерела для вивчення мови, виписувати незнайомі слова, дізнаватися їхнє значення.

Алнаас Алсааді з міста Рас Ланов в Лівії приїхав до Черкас у 2017 році на навчання, щоб здобути спеціальність перекладача німецької мови, оскільки в рідній країні багато іноземних мов просто не викладають, хоча освіта й безкоштовна. Про нашу країну лівієць дізнався з Інтернету та розповідей дядька, який також уже певний час проживає в Україні і багато розповідав племіннику про нашу державу.  Черкаси обрав, бо це спокійне місто, комфортне і компактне, а ще відзначив, що люди у нас хороші. Побував Алнаас і в інших містах України – Одесі, Львові, Рівному, і, звичайно, Києві.

Українську мову хлопець почав вивчати, вже коли приїхав до нашої країни.

– Мені дуже у вас сподобалося, — сказав студент. – Тому вирішив, якщо вивчу вашу мову, більше дізнаюся про країну.
На відміну від Кортні, знання Алнааса української мови ще не достатні, щоб вільно нею спілкуватися. Однак комунікувати без перекладача він цілком може і продовжує вдосконалювати свої знання. Робить це самостійно, користуючись перекладачем.

Залишатися в нашій країні Алнаас не планує, відзначає, що вдома зможе по своїй спеціальності знайти роботу.

Ібрагім Халіл Камара з міста Конакри, що у Гвінеї приїхав до України навчатися на інженера. Свою спеціальність він здобуває у Черкаському державному технологічному університеті. В Україні вже рік.

– Мені Україна подобається, у вас багато гарних місць. Мене захоплюють парки України, подобаються ваші пам’ятники, а ще мені імпонує те, як українці думають, мислять, ваша філософія життя, — розповів про свої враження від країни і людей іноземний студент.
Ібрагім також один із тих студентів, хто вирішив навчатися українською мовою.

– Я сказав собі, якщо я вже сюди приїхав, то маю вивчити українську. Предмети викладають українською, мені важко зрозуміти, адже моя рідна мова французька, але я вчуся. А ще важко тому, що багато хто говорить російською мовою і я чую російську, а не українську. Я б швидше вивчив українську мову, якби частіше її чув. Я також жив і у вашій столиці – Києві — і там теж багато людей спілкуються російською, — відзначив Ібрагім.

Йо Асанте з Гани навчається на першому курсі ЧДТУ за спуціальністю публічне адміністрування. Приїхав до Черкас за рекомендацією своїх друзів, які вже на той час навчалися в місцевому університеті.

– Вони мені сказали, що тут дуже добре і люди хороші. Черкаси мені сподобалися, тому що це не дуже велике місто, але в той же час гарне, — розповів хлопець.
За час свого перебування побував у Києві і Харкові.

Йо вивчав українську мову на підготовчих курсах. Каже, дуже сподобалася країна, тому навіть замислився, чи не залишитися тут жити.

– Я непогано знаю англійську мову, але для життя в Україні треба вчити українську і я вже непогано розумію вашу мову, — розповів Йо Асанте.

Герман Куадіо з Кот-д’Івуару зізнався, що вже любить українську мову. Йому так само порадили друзі приїхати навчатися до Черкас. Тож нині в ЧДТУ опановує спеціальність «Міжнародна економіка». В своїй країні йому важко здобути вищу освіти, оскільки викладачі й студенти університетів часто влаштовують страйки. Перші страйкують за підвищення заробітної плати, останні – за зменшення кількості пар. Хоч в країні лише півроку, вже непогано розуміє українську, яку так само почав вчити на підготовчих курсах. Планує продовжити її вивчення і надалі.

То чому ж іноземці, навіть ті, які не збираються залишатися жити в Україні, вирішують, що їм потрібно вивчити українську мову? Тому що це логічно? Це полегшує комунікацію? Ти краще пізнаєш країну, в якій наразі живеш? Чи з поваги до тих людей, які тебе оточують? Мабуть, потроху від усього. На противагу цьому дуже багато українців досі лінуються вивчити мову своїх прадідів, або ж не бачать в цьому потреби. Колись Ліна Костенко сказала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Тож вибір лише за нами і розпочинати в будь-якому разі потрібно з себе… А стати малоросами ми завжди встигнемо.

Aнна Романенко