І досі навколо козаків існує ореол містичності. Містичності від того, що для нас, у ХХІ столітті, їхні знання, які заповідали пращури, залишаються загадкою… Розповідає «Козацький край».

Стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі вони створили навіть окремий Пластунівський курінь. Про них А.Чайковський пише: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Д.Яворницький теж стверджує: «Між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по землі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», довго перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств».Так само і В.Голобуцький був переконаний, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі».

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). У творах П. Куліша про походження козака-характерника читаємо:

«О, козаки! Зветесь ви християни,
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки погані
Навчили у віки якісь далекі».

Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви. Про те, що шанували і запорожці це місце, пише Я.Новицький: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви; інколи вони бралися за зброю проти ворогів. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».

Репутацію характерника мали деякі історичні особи. Зокрема, сучасники вважали характерником наказного гетьмана Івана Золотаренка, родом з Корсуня (сучасна Черкащина), який прославився в роки Визвольної війни своїми успіхами у боях з поляками. Його смерть оповита багатьма таємницями. Як оповідає автор «Історії русів», «Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за наказом в Білорусь і проходячи місто Старий Бихов, пострілом з рушниці, зробленим з однієї дзвіниці засівшим там католицьким органістом Томашем, вбитий насмерть, а органіст признався добровільно, що підготовлений до цього ксьондзами, які дали йому кулю зі священної чаші, за його словами, освячену і укріплену спеціальними замовляннями… І справді, після огляду виявилась та куля незвичайною, і в ній середина була срібна з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезли на батьківщину в місто Корсунь на поховання в тамтешній дерев’яній церкві, його коштом збудованій. Але коли почалось поховання в присутності багатьох людей і духовенства, то громовим ударом запалена церква, і тіло вбитого разом з церквою згоріло в попіл»…

Багато чудернацьких історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Тому найчастіше його з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки обирали Сірка 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими куренями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?»

Про запорозького кошового Григорія Сагайдачного говорили, що «його ні куля не брала, ні шабля не рубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби». Славу характерника мали і Семен Палій, Іван Богун, Северин Наливайко. За допомогою характерництва козака Кравчини раптово був схоплений Гнатом Голим зрадник Сава Чалий, який, вирісши у Січі, перекинувся до поляків і став найзлішим ворогом запорожців. За переказами, Голий і Кравчина, «як од’їжджали з Запорожжя, то насипали в чоботи своєї землі, понабивали її коням під копита і пообтикалися терном. От вона й одводе очі, мов вони за лісами у своїй землі».

Чимало характерників взяли участь у гайдамацькому русі. Сучасник поляк Корятович розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм у груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

Саме характерники, коли московські війська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської крові, закликали вчинить ворогам опір.

За переказами: «Як стало військо проти запорожців, а характерники і вийшли. «Ну,– кажуть,– здаватися не будемо, бийте!» Москалі за рушниці, цілять їх, а рушниці – клац, клац, клац! – і не палять. Глянули, аж порох мокрий… «Ну,– кажуть,– вас, мабуть, і чортяка не звоює». Однак більшість запорожців пристало на умовляння старшини з духовенством і здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні козаків з липованами (російськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць. Те, що нам відомо, – тільки верхівка айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О.Бердника, який зокрема вважав містично потужним місцем Трахтемирів на Канівщині, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «Братерством Характерників».

Євген ЛУЦІВ

Від “Козацького краю” – замість післямови…

Звісно ж, багато з розповідей про характерників мають художнє перебільшення, викликане народним захопленням надзвичайними здібностями окремих козаків, трансформоване у пісні кобзарів-лірників. Але ми знаємо, що в наш час військовий спецназ завдяки ретельним тренуванням володіє навичками перебування під водою без спецспорядження протягом часу, який і не снився звичайній людині, а розв’язуватися під водою як давній характерник – це навіть один з елементів іспитів для сучасних спецпризначенців.

Днями в інтерв’ю виданню OBOZ.UA знаменитий письменник родом з Черкащини Василь Шкляр поділився своїм баченням того, що таке феномен характерництва.

“Містика – це в традиціях українського вояцтва, – каже Шкляр. – Ми знаємо ще серед запорізьких козаків воїнів-характерників, яким приписувалося володіння магічними силами. Характерниками вважалися і деякі історичні особи, такі як Іван Сірко, який, за легендою, міг перекинутися на вовка… Все це, звичайно, перебільшення, але міфи повинні існувати в нашій культурі, в нашій історії, як це є у всіх народів. Попри всі вигадки і домисли, ми знаємо, що були вояки, які володіли особливими здібностями. Їх вишколювали у спецпідрозділах. Це, по-теперішньому кажучи, був такий собі спецназ. Вони вміли, попри всі трагедії, воювати весело, з вигадкою. І от такий хлопчина є в моїй книжці “Чорне сонце”, яка присвячена бійцям “Азову”… Цікаво, що згодом його історія мала продовження. Коли сталася трагедія в Оленівці, де в бараку окупанти спалили наших полонених, мені зателефонував один товариш, який повідомив, що мій герой загинув. А згодом знову задзвонив телефон – і засвітилося ім’я цього хлопчини. Я взяв слухавку тремтячою рукою, думав, телефонують по пораду чи прохання про допомогу родичі. Але вмикаю телефон і чую його голос: “Я вийшов з того пекла. Ви ж знаєте, що я характерник”. Зараз він знову на лінії зіткнення – воює… Історія цього бійця – вже не легенда, яку не перевіриш, а доконаний історичний факт.”